Сьогодні Україна будує демократичне суспільство, непорушними засадами якого мають бути приватна власність, верховенство закону, право на освіту. А хто його будуватиме завтра? Звісно ж, сьогоднішні юнаки та дівчата, студенти і студентки.
Але чи сприяє нинішня вища освіта зростанню інтелектуального й культурного рівня молоді? Чи має держава стратегію розвитку вищої школи? Чим повинна бути наповнена реформа вищої школи? На ці та інші запитання спробуємо дати відповідь, спираючись на досвід розвитку вищої школи в Автономній Республіці Крим.
Крим узагалі ніколи не був студентською Меккою. Прописку на території півострова отримали Сімферопольський державний університет ім.М.Фрунзе, Кримський сільськогосподарський інститут, Медичний інститут, Севастопольський приладобудівний інститут, десяток технікумів, кілька філій українських інститутів.
Серйозних наукових відкриттів і шкіл на території півострова не було, за винятком медицини і сільського господарства. Та й то — раз, два і все. Протягом десятиліть штампували вузи Криму кадри вчителів для шкіл, ПТУ, технікумів, фахівців середньої ланки для торгівлі й курортно-рекреаційної сфери та деяких інших виробництв. Практично вся молодь, у тому числі й обдарована, їхала на навчання до Москви, Ленінграда, Києва, Харкова, Одеси. В основному там і осідали: влаштовувалися по закінченні вузів на роботу, заводили сім’ї.
Вузівський бум стався після розпаду Радянського Союзу. Як гриби після дощу, почали рости в Криму університети, академії, інститути, коледжі, філії вузів близького і далекого зарубіжжя. І в основному орієнтовані на підготовку фахівців у галузі економіки та права. Хоча відповідного науково-педагогічного потенціалу в республіці не було, та й сьогодні немає. В автономії практично лише два доктори юридичних наук. А вузів, що готують правників, у Сімферополі ні багато ні мало — 10 державних, 6 комерційних, у Феодосії — один державний, у Євпаторії — один державний, у Севастополі — 8 (див. довідник для вступників у вузи Криму «Абітурієнт-2000»). З цього розмаїття лише два вищих навчальних заклади готують фахівців вищої кваліфікації в галузі права, заслуговують уваги й економіко-правовий факультет Одеської національної юридичної академії, і Таврійський національний університет ім.В.Вернадського. З цього приводу часто чую думку колег-педагогів: те, що відбувається з підготовкою юристів у Криму, — це просто профанація. Доручити справу, від якої інколи залежить доля людей, випускнику-юристу не можна. Стажування і проходження практики вирішується особисто самим студентом або його батьками. Найчастіше вона проходить формально. Ніхто також у Криму не сказав, скільки потрібно юристів. Процес працевлаштування по закінченні вузу — теж прерогатива самого випускника.
Щодо підготовки економістів, тут картина інша. Тільки в Сімферополі їх готують за третім рівнем акредитації 19 вузів, не кажучи про численні коледжі. Трапляються іноді й парадокси. Донедавна в Сімферополі вели набір і підготовку дві філії Міжнародного слов’янського університету, що зареєстрований у м.Харкові. Це — Кримський центр цього університету й інститут країн Сходу й Африки. Може виникнути запитання: до чого тут Африка? Може, університет вирішив ослов’янити і Чорний континент? В одній з місцевих газет міністр освіти Криму Валентина Лєвіна сказала: «У Кримського представництва Міжнародного слов’янського університету немає акредитації, тому він не правомочний видавати дипломи державного зразка. Ми вже клопочемося про закриття цієї філії. По суті, це не навчальний заклад, а пункт з продажу дипломів («Комсомольская правда в Криму», 23 червня 2000 р.) І що ви гадаєте, закрили? Дзуськи! Існує ця філія й донині. Щоб пересвідчитись, зателефонував у Міністерство освіти й науки України: «Чи існує Міжнародний слов’янський університет у Криму?» Мені відповіли, що такий вуз у державному реєстрі вищих навчальних закладів не значиться. Що ж виходить? Фактично є, а формально не існує.
Велика суперечка точиться в Криму з часу здобуття Україною незалежності з приводу українізації школи та вищої освіти. Звісно, у цьому спорі немає нічого поганого. Якби не одне «але». За даними Міністерства освіту Криму, 2000/2001 навчального року в школах із російською мовою навчання навчаються 98,2% школярів. З 576 шкіл Криму 561 — із російською мовою викладання. Виходить, що випускників кримських шкіл не готують до навчання у вузах України. Тому вони змушені вступати у вузи Росії або в кримські «слов’янські», а насправді російські.
На сьогодні в Криму є п’ять російських вищих навчальних закладів. Керівництво республіки в особі спікера парламенту Леоніда Грача всіляко лобіює інтереси Московського державного університету імені М.Ломоносова. Ось уже відкрито і філію в Севастополі. А філії Київського університету імені Т.Шевченка в Криму немає. А все тому, що навіщо чиновникам-комуністам у Криму український дух? А тим більше провідні українські вузи, які сіють цей дух?
Чого ж тоді чекати кримчанам від реформи вищої школи? Звісно, не такої дикої профанації вищої освіти в республіці. Це ж абсурд. Філія Міжнародного слов’янського університету в Сімферополі не має своєї навчально-матеріальної бази, постійного професорсько-викладацького складу, розміщена у кількох місцях і готує студентів за 9 фахами, водночас Таврійський інститут підприємництва і права, маючи свою власну навчально-матеріальну базу, професорсько-викладацький склад, фактично припинив свою діяльність. Ось вам реалії сьогоднішньої вищої школи в Криму. А все тому, що немає чіткої державної політики в галузі вищої освіти, її фінансування здійснюється за залишковим принципом. Та й підхід до освіти в Україні в усіх регіонах майже однаковий. Але Україна за територією — не Ліхтенштейн. Тут і Крим, і Галичина, і Донбас. Тому час виробити національну доктрину розвитку вищої освіти в країні. На жаль, доводиться констатувати, що в період економічної кризи держава не взяла на себе ролі лобіювання інтересів вищої школи, точніше, взагалі відвернулася від неї. Нині хлопцю чи дівчині з провінції фактично неможливо стати дипломованим спеціалістом-дипломатом. Чада високопоставлених чиновників і «нових українців» навчаються за кордонам або в престижних вузах безплатно. А діти так званого середнього класу, що заробляє копійки, вчаться на платній основі. Тому необхідно без зволікання вибудувати систему вищої освіти без усяких станових привілеїв. Щоб у вузи пішла молодь, яка любить науку, а не та, котру примушують учитися.
Весною—літом 2000 року в Криму акредитувалися кілька недержавних вузів. А щоб дотягти до третього рівня акредитації, ректори пішли на підробку. Ввели в постійний штат своїх інститутів професорів і доцентів, виписавши їм трудові книжки. А щойно комісії закінчили роботу в цих вузах, викладачів звільнили і зарахували за сумісництвом або на погодинну оплату. І при цьому зауважте, все це робилося за спиною педагогів, без їхнього відома. Тому потрібна державно-суспільна система управління освітою, а не монопольна-державна. У процесі реформування вищої школи потрібно апелювати до громадськості, залучати батьків, створювати опікунські ради й інші громадські формування у вузах.
Росія в розвитку й реформуванні вищої школи пішла набагато далі. Там студенти і їхні батьки створюють громадські комітети самоврядування. І ректорам доводиться рахуватися з їхньою думкою. На шпальтах газет і журналів, в електронних засобах масової інформації точаться дискусії з приводу розвитку вищої школи.
А в Україні — тиша й благодать. Про освіту згадують лише тоді, коли вступають у вузи і випускаються з них. Міністерство освіти й науки ще не стало генератором ідей, а найчастіше всіляко гальмує процеси реформування вищої школи.