…наша безглузда освіта: ми все знаємо і нічого не знаємо; потім незвичка до правильної, постійної, праці, відсутність власної винахідливості, унаслідок того — повсюди і в усьому сліпе наслідування...
А.Писемський. «Міщани»
Ой, як давно хочеться сказати з приводу сучасної середньої освіти: «А король же голий!..» Ми, вчителі, звісно, розуміємо, що кожна соціальна система «викроює» освіту «під себе», однак, як висловився один із журналістів, «думка сумує така»: кому все, що відбувається в школі, вигідно?.. За грандіозними «потьомкінськими селами» реформування, на мій погляд, іде послідовний процес руйнації, і в ньому чиновникам від освіти бракує міри, якісних гальм, щоб зупинитися. Планку сучасної освіти опустили далі нікуди: і критеріями оцінювання, і самою 12-бальною системою (яка, по суті, перетворилася на 9-бальну: нижче «4» оцінки ставити «не рекомендується»), і «новими» претензійними «технологіями», і шараханнями, як від чуми, від повноцінного викладання російської мови, і введенням нових дивних предметів (до речі, навчальний план не гумовий — чи не за рахунок скорочення годин, розрахованих на базові дисципліни, це відбувається?..), і дедалі більшим розширенням сфери тотального тестування (свого роду черговою грою — розважалівкою у «хрестики-нулики») тощо.
Освітяни пригнічені необхідністю пристосовуватися, йти на руйнівні компроміси — і насамперед із власною совістю, «звикаючи» до подвійних стандартів. Скажімо, проголошується теза, що школа повинна домагатися засвоєння знань усіма учнями з усіх предметів, а вчителі при цьому повинні бути вимогливими, суворими й принциповими. З цією метою і запроваджено 12-бальну систему оцінювання — неуспішних немає, оскільки немає незадовільних оцінок: кожен отримує відповідно до рівня своєї компетентності, при цьому «не знецінюються» високі бали. Насправді ж учителеві створені такі умови, що поставити низькі оцінки означає відшмагати самого себе з адміністративними наслідками, які випливають звідси. А коли до цього ще додати могутні тіні мам і тат за спиною кожного чада, які останнім часом отримали право диктувати, вимагати й висувати претензії до вчителя... Причому все це гарно проголошується гуманізацією освіти! У результаті — відсутність міцних, добротних знань, нерозвинена мова, відраза до систематичної навчальної праці в сучасних учнів середніх шкіл.
6 вересня 2003 р. у телепередачі «Очевидне—неймовірне» (Росія), мені здається, я почула відповідь на своє запитання «кому це вигідно?» Сергій Капіца запитав академіка РАН В.Аріольда: «Чому відбувається отупіння людства? Таке враження, що люди в освіті тримають дулю в кишені». На що академік відповідає: «Цим питанням займалися американські вчені і дійшли висновку: це — не недомисел, а свідома акція, що ставить перед собою економічну мету. Коли людина читає книги, вона стає поганим покупцем і занадто розумним виборцем. А люди повинні бути легкоманіпульованим натовпом». Таких висновків дійшли в Америці, але ми знову намагаємося наступити на чужі граблі, багато в чому наближаючи нашу освіту до американської, де серед шкільних предметів є і кулінарія, і верхова їзда... «Урок футболу», «Європейський вибір України», «Етика» у 5—6-му класах — це вже у нас. Навіщо придумувати велосипед, якщо ще в позаминулому столітті розумною людиною було сказано: «Читайте Пушкіна — і ви найчудовішим чином виховаєте в собі Людину» (В.Бєлінський). Ліквідуйте скупе дозування годин на російську літературу — і вона зробить те, що (впевнена!) не під силу занудній «Етиці» для 10—11-річних дітей...
Ставлення до російської мови та літератури — і, відповідно, до вчителів, котрі їх викладають, — тема окремої розмови. Скажу лише, що в черговий раз лунає звук «сокири» — рубаємо «вишневий сад», з плеча, з розмаху, не задумуючись ні про людей, для яких російська мова — рідна, ні про їхніх дітей, ні про те, що в чаду боротьби знищується зроблене поколіннями. Біль і скепсис — основні емоції в сьогоднішньому настрої вчителів-русистів. Як зупинити «дроворубів»?..
Пікассо одного разу запитали, що важливіше в мистецтві: що чи як? Він подумав і відповів: хто. Педагогічна праця скидається на мистецтво. Тому зараз, мені здається, в освіті дуже важливо зберегти кадри — учителів, котрим 40—50; не дати їм загубитися в цій метушні і товкотнечі сучасних «новацій». Багато хто з них — носії по-справжньому «штучної» педагогіки. Таких спеціалістів педвузи зараз не випускають. Власне, і в самих вузах якість та рівень викладання з відходом старих кадрів стали досить низькими. Педагогічна кафедра висвічує особистість, а їх зараз у педагогіці, попри дедалі більшу кількість кандидатських і докторських, — дефіцит. Середній ніколи не виховає талановитого просто тому, що в нього нічого вчитися. Це аксіома.
Освіта — це насамперед учителі, до думки яких, між іншим, нашим чиновникам перед черговим «нововведенням» не гріх було б і прислухатися. Безумовно, можливо, багато вчителів названої вище вікової групи не зовсім на «ти» з Internet і PC, але чимало їх можуть дати сучасному юнацтву значно більше, ніж ці популярні зараз і недешеві іграшки. Однак частина з них відчуває дуже глибоку душевну кризу — від усвідомлення того, що їхній досвід, їхні знання, методики стали раптом незатребуваними (наприклад, учителі—русисти, інтелектуальний потенціал яких і творча енергія були свого часу надзвичайно великі. Зараз же і вони, і їхній предмет, і їхні учні виявилися немовби виключеними з освітнього процесу). Молоді ж учителі (якщо залишаться в школі, звісно) ще коли набудуть необхідного багажу!.. Відразу професіонали не виникають, для їх виховання потрібні роки. Хоча вважається хорошим тоном на випускному вузівському банкеті говорити про те, які чудові, «висококваліфіковані» кадри цим вузом підготовлені. (Судячи з відгуків моїх колишніх учнів про їхнє навчання у вузах, у мене в цьому виникають великі сумніви...) Дисертаціями, захищеними в ударному темпі, ліберальним ставленням до «продукції», отриманої в результаті «роботи» майбутніх «спеціалістів» над рефератами, курсовими та дипломними за оголошенням («Пишу реферати та ін. Якісно. Дорого. Звертатися...») тощо — відбувається девальвація вищої освіти. А ми квіточки дарувати викладачам забороняємо...
Безгосподарно розбазарюється кваліфікація старих кадрів і залишаються сам на сам із юним поколінням кадри нові, вже амбітні, котрі, правда, мало що мають, не привчені до праці в школі і прагнуть легких шляхів у здобутті диплома у вузі... Ось і плодяться у нас на всіх освітніх рівнях незнайки, напівзнайки й малознайки, позбавлені елементарної культури — світоглядної і наукової, етичної і естетичної, правової, політичної тощо. Звісно, можна знайти багато мінусів у системі освіти радянського періоду, але, напевно, час уже об’єктивно визнати: знання вона давала міцні. Не знаю, може, й потрібна програма «Обдаровані діти», що існує зараз в Україні, але давайте звернемося до болючих проблем масової школи. А обдаровані... Дай Боже, аби вони залишилися після здобуття освіти в нашій країні, що, на жаль, не гарантовано. Нам же, молодій державі, потрібні трудівники (не плутати з роботягами) — люди, котрі вміють трудитися й не гордують працею, хоч би якою вона була: навчальною, виробничою чи інтелектуальною. Праця, пріоритет її має бути поставлений на перше місце в освіті, на відповідну моральну висоту. Напевно, Америка може собі дозволити вводити «Кулінарію» як навчальний предмет і «балуватися» тестами — до них туди приїдуть і вирішать інтелектуальні й виробничі завдання емігранти, розумні голови з різних країн світу. До нас же ніхто не прийде, і нашу роботу за нас ніхто не зробить. Тому давайте не уподібнюватися слону в посудній крамниці — за всієї своєї очевидної монументальності, освіта — річ дуже крихка для щорічних сумнівних експериментів.