Директор запитує начальника відділу кадрів:
— А навіщо ви вимагаєте від претендентів диплом?
— Бо це гарантія, що людина може протягом п’яти років займатися тупою і безглуздою діяльністю.
Cвіжий анекдот
Списів, що їх зламано навколо цьогорічної вступної кампанії, вистачило б не на одну козацьку сотню. Однак, як це завжди буває, за курявою погано видно поле бою. Саме тому ми вирішили дочекатися, доки всі, кому пощастило вступити, сядуть за парти, а ті, хто їх приймав, поділять зароблене, коли нарешті стихнуть зойки поранених і можна буде розгледіти диспозицію. Бо воліємо не просто лаятися, але розбиратися в питанні із самого початку. Тільки так можна дійти до істини — а саме істини прагнуть письменники, втім, як і читачі.
Отже, спробуймо розібратися у проблемах української вищої освіти. І почнімо з головного. Точніше з Головного з великої літери — а хто в нас є Головним у вищій освіті? Тільки не кажіть, що міністр — міністрів у нас змінюють за першою жіночою примхою. Нам здається, що головним в освіті, як і скрізь, є споживач — ні, не споживач освіти, а споживач освічених кадрів — замовник, роботодавець. Хоч скільки вчи студента, а працювати йому колись таки доведеться, і саме роботодавець вирішить, чи варто платити гроші за кваліфікацію випускника. Звісно, є ще й інші Головні у цьому процесі, але без роботодавця освіти не існує. Наше видавництво, наприклад, дає роботу філологам, редакторам, журналістам, художникам, бухгалтерам, програмістам, а отже, певною мірою ми і є Головними у вітчизняній вищій освіті.
Сам факт усвідомлення того, що ти Головний, примушує замислитися. І проаналізувати ситуацію. А проаналізувавши — охнути. Бо, щиро зізнаємося, МИ ВЖЕ КІЛЬКА РОКІВ НЕ ЗВЕРТАЄМО УВАГИ НА ТЕ, ЧИ Є У ПРАЦІВНИКА ВИЩА ОСВІТА. Не вірите? Це почалося давно, коли ми вперше побачили, що фінансисти — випускники престижних вишів, які приходять влаштовуватися на роботу, не розрізняють активних і пасивних рахунків. У відповідь на цю навалу неуків наш фінансовий директор розробив докладний тест, і саме за його результатами ми стали брати на роботу фахівців — до речі, багато хто з них іще тільки вчився на бухгалтера, часто заочно і аж ніяк не у провідних закладах.
Потім до нас потягнулися випускники-філологи, які не володіють пунктуацією, тобто не вміють розставляти коми і крапки. Про синтаксис уже навіть не йдеться, синтаксисом у нас не володіє переважна більшість працівників пера. А недавні випускники філологічних факультетів здебільшого не вміють не тільки висловити думку, а й просто дотримуватися правопису. Слідом за ними пішли молоді журналісти, які не вміють писати статті — дипломи в них є, але ж диплома в газеті на надрукуєш. Зверніться до будь-якої редакції, і ви почуєте багато цікавих історій про дрімучість нинішніх випускників журфаків. Тоді ми завели правило випробовувати кандидатів спочатку на відрядній роботі — редактора, коректора, автора текстів, — не звертаючи жодної уваги на диплом.
Із програмістами, художниками — так само. І скрізь однакова картина: випускники українських ВНЗ здебільшого не мають заявленої в документах кваліфікації. Тобто їхні дипломи, як казали у давнину, — чистісінька липа.
До речі, останнім часом дедалі частіше лунають обурені голоси, що молодих спеціалістів, мовляв, неохоче беруть на роботу. Причина цього зрозуміла — кому потрібне ледащо, яке кілька років байдикувало за партою і не тільки нічого не навчилося, а й втратило бажання будь-що робити? Однак не все так просто, бо в нашій країні є уряд і Верховна Рада, які раз на чотири роки щиро люблять своїх виборців. І от уявіть собі, що одного чудового дня вони ухвалюють закон, яким зобов’язують роботодавців надати певний відсоток місць молодим спеціалістам. А тим, хто ігнорує молодь, — штраф. Схоже? Дуже схоже. І саме ця небезпека примушує нас уже сьогодні заявити: МИ ЯК РОБОТОДАВЦІ ВИСЛОВЛЮЄМО НЕДОВІРУ УКРАЇНСЬКІЙ СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ. Бо вона не є освітою, а тим більше — вищою. Як зауважив наш старший брат, який викладає у кількох вишах: сьогодні диплом можна видавати дітям разом зі свідоцтвом про народження. Це буде принаймні чесно.
Отже, з роботодавцями розібралися. Але хто, крім них, є Головним у нашій системі вищої освіти? Ну, безумовно, батьки, бо якщо дитина навчається на контрактній основі, вони напряму оплачують це задоволення, а в іншому випадку — опосередковано через свої податки. Тут особисто ми — знову на коні, бо троє дітей навчаються у вишах — на четвертому, другому та на першому курсі. І знову ми — Головні.
Наші діти по черзі пройшли горнило незалежного тестування та вступної кампанії, захопивши навіть самий початок його впровадження три роки тому. І звісно, ми були щиро вражені цього року, коли зрозуміли, що наша донька, попри свою золоту медаль, не має шансів вступити туди, куди хоче. За підсумками тестування в неї трохи менше 400 балів — але ж усім відома історія цьогорічної абітурієнтки, яка не змогла вступити до університету навіть із 400 балами. Тому на запитання доньки: «А нащо я тоді вчилася, нащо мені ті бали?» ми не змогли знайти відповідь. Може, хтось знає, що казати в таких випадках, — повідомте, будемо вдячні.
А головне — що ми казатимемо своїм молодшим школярам, як переконати їх у тому, що треба вчитися, коли досвід старших показує: батьки брешуть — від оцінок нічого не залежить. Вступні кампанії останніх двох років, у яких брали участь наші діти, завдали моральної травми не тільки їм, але і нам теж, бо, погодьтеся, нечасто письменник не знає, що сказати. Однак подумавши, ми таки знайшли відповідь: шановні діти, вчитися треба для себе. Вступна кампанія у нашій країні не має стосунку до навчання. Це не що інше, як «розвод» лохів (батьків) на гроші. У Руданського цей процес дуже точно називається «людей туманити».
Технологія «туманення» проста: батьків масово переконують у тому, що їхнім дітям неодмінно потрібна вища освіта, бо інакше у спеку і мороз доведеться працювати на будівництві, а тим часом, щасливі власники дипломів байдикуватимуть за комп’ютерами. Причепом іде міф про так звані престижні ВНЗ та престижні спеціальності. Ви звернули увагу, скільки закладів сьогодні навчають за фахом «міжнародна економіка»? Невже нам потрібно стільки міжнародних економістів? Звісно, ні — випускники потім не можуть пройти тест навіть на посаду молодшого бухгалтера. Але на слово «міжнародний» легше ловити лохів, тобто, пробачте, батьків. Інший приклад — наша галузь. Мало не в кожному університеті сьогодні є видавнича спеціальність або навіть факультет. Відкриємо таємницю: в Україні існує лише кілька сотень діючих видавництв, а отже, всіх працівників галузі сьогодні менше, ніж студентів, які навчаються на майбутніх видавців. Але чому саме видавнича справа є привабливою для продажу? Дуже просто — робота офісна, чиста і буцімто не вимагає великої кваліфікації. Ми часто читаємо лекції у ВНЗ, а відтак помічаємо: середня студентка видавничої справи сьогодні — це така собі намазана дівуля з пилочкою для нігтів. До міри престижно, до міри комфортно — чудовий товар для продажу батькам.
Ну а те, що всі інститути стали академіями, а ПТУ — інститутами, і говорити годі. Бо слово «академія», а ще й «міжнародна» набагато краще продається. Про те, що випускник університету ім. Шевченка за рівнем знань, а точніше незнань, не відрізняється від випускника будь-якого обласного педіну (тепер, до речі, вони всі теж університети), ми вже казали. Отже, шановні батьки, нас із вами банально розводять. Ніяких престижних ВНЗ в Україні не існує і ніяких престижних спеціальностей — теж. Так само, як і роботодавці, МИ, БАТЬКИ, НЕ МОЖЕМО ДОВІРЯТИ СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ. Бо це — лоходром.
Нам часто доводиться спілкуватися з викладачами вишів, і в багатьох із них серце болить за свою роботу та її результати. І здебільшого вони кажуть: навчити дітей сьогодні просто нереально. За одного біжить просити куратор — бо він знайомий-перезнайомий, інший — контрактник, і якщо його відрахувати, не буде чим платити навіть мізерну зарплатню... Тому й відбувається відтік кадрів, а на зміну старим фахівцям приходять нові: ті самі випускники-недоучки, але обізнані з новими правилами гри, — і цикл починається знову. Теперішні студенти усвідомлюють, що відрахувати можуть тільки тоді, коли не сплатиш черговий внесок. Плати — і отримаєш диплом. Автоматично.
Проте у вищій освіті існує і третій Головний — це громадяни України. Бо саме вони, тобто знову ж таки ми, не тільки фінансують ВНЗ своїми податками, а й користуються плодами їхньої роботи: ходять на прийом до випускників-медиків, віддають дітей на навчання випускникам-учителям. Судять нас випускники-юристи, вони ж захищають. Ми їздимо машинами, зробленими випускниками ВНЗ, живемо у спроектованих та збудованих ними будинках... Отже, ми з вами, громадяни України, і є Головними у вищій освіті, чи не так?
Ця істина добре відома і працівникам вищої освіти. Перед громадянами навіть звітують — усе було б гаразд, якби один студент не подав документів одразу до шістдесяти ВНЗ. От обмежимо кількість із наступного року — і все буде добре. Проте ми знаємо: шумову завісу влаштовують там, де хочуть прикрити справжні негаразди. Поміркуймо: у скільки вишів у середньому по Україні подав документи один абітурієнт? Відповідь підтвердить будь-який фахівець — три-п’ять. Згодні? Тепер уявімо ситуацію, що цю кількість законодавчо обмежать, як пропонується, до п’яти. Отже, у скільки вишів наступного року понесе документи середній абітурієнт? Правильно, у три-п’ять. Несли у три-п’ять і понесуть у три-п’ять. Варто ухвалювати спеціальний закон?
Гадаєте, ніхто крім нас із вами, цього не розуміє? Е, ні, що-що, а рахувати наші ректори вміють. Їм цей дим потрібен зовсім для іншого.
Друга димова завіса щільно огортає питання пільговиків. Облишимо сотні абсолютно слушних претензій і аргументів, наведемо тільки слова, які чули від одного з членів приймальної комісії: «Найбільш надійний спосіб вступити — купити медичну довідку».
Пільговики — це загальне місце вступної компанії. Торік — із шахти Засядька, цього року — з гірських селищ, інваліди — завжди. Однак чи знаєте ви, шановні читачі, що всі без винятку ВНЗ мали можливість зняти цю проблему самотужки, без Верховної Ради, президента чи Кабміну? Як? Дуже просто — підняти прохідний бал для пільговиків і зробити його таким самим, як для решти. Дехто навіть скористався такою можливістю — але таких вишів набралося менше десяти. Що із цього випливає? Що решту ВНЗ така система влаштовує — у нас немає іншої версії.
Поміркуймо, яку вигоду тут може мати навчальний заклад. Звісно, коли в тебе один-два пільговики — жодної. Але коли вони займають усі бюджетні місця, тут уже з’являється простір для маневру. Після того, як відбито атаки невдах і вони позабирали документи, частину «пільговиків» можна сміливо зарахувати на загальних засадах. Тим більше що багато абітурієнтів і без того забирають свої документи, коли вступили до іншого ВНЗ. Інакше кажучи, хвиля пільговиків піднімає каламуть, у якій дуже зручно ловити рибку, та ще й так елегантно, щоб за паперами все було гаразд, щоб на погрози міністерства перевірити довідки тільки сміятися у вуса. Таким чином, один раз продавши державі бюджетне місце з вигодою для ВНЗ, використовуючи систему пільг як прикриття, можна продати це саме бюджетне місце, але вже батькам за хабар, який піде у власну кишеню.
У нашій країні сьогодні згорнуто процес навчання і натомість сформовано мережу ТОРГІВЛІ ДИПЛОМАМИ, починаючи прямо зі вступної кампанії. Придивіться самі і переконаєтеся в цьому. Всі знають, що купити знання неможливо. Тому купують дипломи. Не в окремих комерційних вишах, а у державному масштабі. Для цього задіяно всі прийоми сучасного маркетингу, піару та реклами. Це система, яку збудовано ретельно й свідомо. Чудова система. Але є в ній один недолік, який не може не турбувати нас як громадян.
Вона сама себе з’їсть.
Почнемо з оголошення, яке кілька років тому самі бачили на дверях відділу кадрів телецентру: «Прохання до випускників Університету культури: не турбувати». Сьогодні таких оголошень уже не вішають — і не тому, що Університет культури поліпшив якість навчання. Ні — просто занадто довгий список вишів виходить, всіх не перелічиш. Із кожним роком ціна українського диплома зростає, а цінність українського молодого спеціаліста падає. Скоро батьки зрозуміють цей ефект і зроблять очевидний висновок — фінансувати варто тільки освіту за кордоном. Що буде тоді з національною системою освіти?
Крім того, маємо усвідомлювати, що теперішня популярність ВНЗ частково тримається на війську — адже навчання дає право на відстрочку. Запитайте, скільки студентів саме з цієї причини роблять вигляд, що навчаються. Отож. І хай там що обіцяла Юлія Володимирівна, а контрактне військо рано чи пізно прийде. А з ним — справжня криза вищої освіти.
Один старий чиновник казав, дивлячись на своїх молодих колег: «Вони крадуть стільки, що скоро вже не буде що красти». Саме так. Молоді хижаки часто не розуміють: не можна різати все стадо, бо післязавтра не буде що їсти. І часто керівники наших ВНЗ, попри свій немолодий вік, теж поводяться так, неначе це саме післязавтра не настане. Шановні ректори і ті, хто разом із вами керує теперішніми ВНЗ! Ви ж здебільшого освічені люди — принаймні закінчували не теперішні, а нормальні навчальні заклади. Невже ви не бачите, що своїми діями псуєте майбутній урожай? Невже вас не гризуть сумніви? Чи після вас — хоч потоп?
Можливо, хтось скаже — е, хлопці, те, що ви кажете, стосується дрібних і молодих ВНЗ. Старі марки, великі університети не загинуть, хоч би що виробляли їхні керівники. А тут дозвольте з вами не погодитися. Наведемо приклад. Є в Києві Академія образотворчого мистецтва. Найбільша, найпрестижніша, найзаслуженіша і так далі. І цього року курс малювання набирав особисто ректор — народний художник, академік, професор, лауреат всього чого тільки можливо, справді талановитий митець Андрій Чебикін. А от тепер вгадайте — скільки людей висловило бажання навчатися у найпрестижнішому художньому ВНЗ у класі самого ректора? Який був конкурс? Тільки тримайтеся за щось — 1,8 претендента на місце. Як таке може бути? Здавалося б, таланти з усієї України мають їхати, іти, летіти — верхи чи босоніж за возами, як Ломоносов... А ні. Не хочуть люди навчатися у такого видатного майстра. Цікаво, самого пана Чебикіна така ситуація не тривожить? Чи йому все одно — обирати кращих із кращих чи кращих із гірших? Чи тут узагалі про вибір не йдеться?
Коли ми ще взимку спілкувалися з деякими викладачами академії, нам дали чітко зрозуміти — імена тих, хто вступить цього року, вже відомі. Пробувати можна, але виключно для тренування. А от про наступний рік уже можна розмовляти. ВНЗ — творчий, система вступу базується на експертних оцінках, тому ніхто нічого нікому не доведе. Врешті-решт усе це виявилося правдою. Втім, можливо, творчі виші й справді потребують інакшого підходу. Можливо, кожен викладач справді повинен дбайливо підбирати собі персонально студентів, вирощувати їх іще зі шкільної лави... От тільки люди в нас злі. І тому, виявляється, що ця академія поза очі вже давно називається малохудожньою — це нам старожили розповіли. І тому подають документи туди тільки ті, хто домовився заздалегідь, або ж випадкові абітурієнти, які чомусь не в курсі. Бо решта чітко знають — потикатися до НАОМА безглуздо, отримаєш тільки купу негативних емоцій.
Це далеко не єдиний приклад, як можна знищити репутацію найстаріших і найпрестижніших вишів, а тому інші мастодонти освітнього ринку навряд чи можуть спокійно сказати: «Це не про мене».
Щоправда, можливо, це саме той ефект, на який розраховує керівництво «престижних» вишів, можливо, їх задовольняє конкурс менший, ніж дві особи на місце. Не виключено. Але чи задовольняє це нас із вами, шановні платники податків?
Отже, разом із роботодавцями та батьками студентів ми ВИСЛОВЛЮЄМО НЕДОВІРУ НАШІЙ СИСТЕМІ ОСВІТИ ЯК ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ — і, здається, маємо для цього підстави.
Звісно, низькі викладацькі ставки у наших навчальних закладах вже давно є притчею во язицех. Звісно, жоден ректор не зможе прожити на свою зарплатню, не маючи додаткових доходів. Звісно, ми знаємо, що існують в Україні порядні ректори — мало, проте ми самі їх бачили. Однак система їх знищує, на те вона й система. А тому звертаємося до всіх без винятку — проблема спільна і думати треба разом.
Шановні ректори!
Ми розуміємо, що вам потрібні гроші. Ми розуміємо, що їх неможливо отримати, не перетворивши освіту на комерцію — білу чи сіру. Ми розуміємо, що нині деякі з вас уже стільки заробляють, що спокійно можуть забезпечити своїм родинам життя за кордоном, аби вони гарантовано не стикалися з вашими випускниками. Але уявіть собі, що ви сідаєте в літак, щоб полетіти туди, до своїх, а за кермом літака ваш учень! Вам не страшно? Пільговик чи контрактник — не важливо, вони зараз усі нічого не знають. А якщо раптом апендицит (дай Боже, звісно, вам здоров’я, проте всяко буває). Вас кладуть на операційний стіл — і тут заходить лікар і каже: «О, а я у вас вчився!». Їздити мостами не страшно, знаючи, що їх будували ваші учні? А хто пише українські закони — не ваші вихованці? А хто за них голосує?
Жити в суспільстві і бути вільним від ваших випускників неможливо (хай Ленін пробачить такий парафраз). Ви пиляєте гілку, на якій сидите. І вже майже спиляли.
Особисто ми далекі від думки, що система освіти може працювати без корупції та комерції. Ми — письменники-реалісти, а не фантасти.
Однак сьогодні в українських вишах освіту цілковито витіснила корупція. Окрім усім відомої — коли беруть хабарі за вступ або за іспити під час навчання, — там процвітає ще одна, державна корупційна система. Адже пільги для вступників — не що інше, як хабар за голоси на виборах.
Однак якщо держава дозволяє комусь не знати і при цьому вступити до вишу — це незаконно, хоч би що там проголосувала Верховна Рада. Держава, яка гарантує оплату вищої освіти для уразливих категорій своїх громадян, повинна гарантувати належний рівень освіти цих самих громадян. Інакше ці дії можна кваліфікувати як такі, що спрямовані проти суспільства. Допомога держави повинна полягати не в тому, щоб звільнити учня від знань, а в тому, щоб узяти на себе оплату навчання ПРИ НАЛЕЖНОМУ РІВНІ ЗНАНЬ. Конкурс має бути загальним, і вже серед тих, хто показав найкращі результати, першими на бюджет зараховувати пільговиків.
Корупція, навіть разом із державним її різновидом, не може охоплювати 100 відсотків ринку освіти! Шановні ректори! Давайте введемо квоту! Квоту на корупцію. Адже ви все одно не отримуєте всіх грошей, все одно вони розлазяться поміж пальці. Залишивши собі з державою на корупційні схеми 50% абітурієнтів, ви зможете краще контролювати відповідні доходи. А 50% залиште для нормальних, талановитих дітей, які дійсно хочуть навчатися. Тоді й у викладачів буде моральний стимул до роботи — кожному приємно мати справжніх учнів. Тоді й діти захочуть учитися — якщо бачитимуть результат. Тоді...
Останнім часом точиться дискусія — як краще називати навчальні заклади: вузами на радянсько-російський кшталт, вишами, як у двадцяті роки чи абревіатурою ВНЗ? Розсудить тільки практика. Ну а доки вони тривають, пропонуємо вживати для позначення нашої системи вищої освіти абревіатуру ОЗУ — організоване злочинне угруповання.