UA / RU
Підтримати ZN.ua

ВІД «КІОСКОВОЇ» ПСИХОЛОГІЇ — ДО ОСВІТИ ПРОТЯГОМ ЖИТТЯ

Нам усім важливо усвідомлювати концептуальні й навіть філософські засади освітянської діяльності...

Автор: Василь Кремень

Нам усім важливо усвідомлювати концептуальні й навіть філософські засади освітянської діяльності. Ми повинні зрозуміти, що по-справжньому громадянське суспільство потрактовує освіту і науку в XXI столітті пріоритетом номер один у світі, в кожній державі. Цей висновок детермінований тими змінами, які мають загальноцивілізаційний характер і нині відбуваються в світі. Перехід від індустріального виробництва до науково-інформаційних технологій, який уже здійснюють найбільш розвинені держави, є головною передумовою успіху тієї чи іншої країни, запорукою її конкурентоспроможності в сучасному і майбутньому світі. На відміну від індустріального виробництва, в науково-інформаційних технологіях усе вирішуватиметься рівнем розвитку особистості, її самодостатністю, інтелектуалізацією нації, вмінням кожної людини на певному історичному етапі працювати по-сучасному. Розвиток особистості, набуття суспільством інтелектуального потенціалу — це справа освіти і науки. Звідси й висновок, що освіта і наука визначають обличчя й авторитет держави.

Сучасна держава є активним учасником і почасти каталізатором глобалізаційного розвитку. Коли ми ведемо мову про глобалізацію, то, зазвичай, оперуємо такими категоріями, як зближення країн, народів, націй, формування єдиного інформаційного простору, економічного поля. Відбувається також зближення характеру суспільних відносин між державами. Країна, яка вилучається із загальноприйнятого характеру суспільних відносин, випадає також із загального контексту розвитку цивілізації і, врешті-решт, стає неконкурентоспроможною. Бо прогрес у кожній країні сьогодні залежить не тільки від зусиль громадян власне цієї країни, а й від спроможності запозичити усе краще, що є в інших країнах. При цьому варто пам’ятати, що глобалізація — це ще й загострена конкуренція між державами і націями, яка набуває всепланетарного характеру, охоплюючи конкуренцією всі сфери суспільної діяльності, а не тільки економіку, інформаційні сфери. Тільки та держава посяде гідне місце в цьому світі, яка найефективніше працюватиме в сучасних умовах суспільного життя, опанує новітні технології. Нація повинна бути згуртована і солідарна. Роздрібнена, вона не зможе усвідомити свій національний інтерес, належно представити його в конкуренції з іншими країнами і відстоювати свої інтереси. Отже, не зможе забезпечити добробут для своїх громадян. Звідси необхідність суттєвого поліпшення громадянського, патріотичного виховання в країні.

Ці й багато інших аспектів виводять освіту і науку на чільне місце в суспільстві. Відтак, наше завдання полягає в тому, щоб пропагувати таку ідею, дбати про те, аби кожна людина перейнялася нею. Освіта і наука — це першорядна функція в суспільстві, тісно пов’язана також з охороною здоров’я як фізіологічною передумовою буття людини та екологією, що визначає зовнішнє природне середовище життя людини.

Ми маємо певні зрушення в цьому аспекті. Наприклад, сьогодні значно зросла кількість молодих людей, які бажають навчатися. Десять років тому, коли панувала «кіоскова» психологія, багато хто вважав, що, володіючи декількома кіосками, можна тримати щастя в руках. Цей час минув. У молоді сьогодні інше розуміння.

Можна говорити, що й держава прогресує в сенсі розуміння цієї істини. За останні роки зліквідовано заборгованість із зарплати, відбулося певне її підвищення. Та все ж відчувається недофінансування освіти. Це стосується все ще незадовільного рівня оплати праці освітян і науковців та рівня забезпечення матеріально-технічної бази навчального процесу, комп’ютеризації тощо. Тому в розумінні пріоритетності сфери освіти нам ще багато чого треба зробити, щоб це розуміння проявлялося у всьому, починаючи з пошани до освітянина, належного бюджетного фінансування освіти.

Я глибоко переконаний, що ми тоді матимемо достатнє фінансування, коли розбурхаємо громадську думку на користь освіті та науці. Тоді жоден депутат, жоден міністр не зможе уникнути того, щоб відповідне ставлення до освіти підтвердити конкретними діями. Це одне із завдань, яке маємо в суспільстві, у державі реалізувати. Воно не на місяць і навіть не на рік. Але ми постійно повинні працювати на зростання цієї тенденції.

Головним завданням сьогодні є модернізація освіти. В основному в нас збереглася освіта індустріального періоду виробництва із притаманними йому вимогами до людини. Власне, чого критися — збереглася освіта авторитарного суспільства з відповідними суспільними відносинами. Залишилося багато інших речей, недоліків, вад, властивих для нашого суспільства в попередні десятиліття, навіть століття. І то цілком природно. Освіта не може бути відокремлена від суспільства. Процеси, які відбуваються в ній, так чи інакше віддзеркалюють те, що відбувалося і відбувається в суспільстві в цілому. До того ж, освіта, і це добре, — консервативна в принципі система. Але консерватизм нашої освіти десь на порядок вищий, ніж у нормальному, традиційному демократичному суспільстві з пріоритетом прав і свобод особи.

Тому, шануючи і поважаючи досягнуте, треба постійно говорити про необхідність змін і модернізації. Ми повинні налаштувати вчителя на потребу змінювати. Але недостатньо лише говорити, потрібно активно діяти. В наш час слід переосмислити співвідношення стабільності і змінності. На відміну від попередніх часів нині людство постійно перебуває у стані змін. Здатність сприймати зміни і творити їх — це найважливіша характеристика способу життя людини в XXI столітті. Ми повинні домогтися, щоб у суспільстві було саме таке розуміння. Маємо готувати людину, здатну до сприйняття і творення змін, аби вона відчула, зрозуміла, сприйняла, і сприяла об’єктивно обумовленій змінності в суспільстві. Ми ввійшли в період, коли зміна ідей, зміна технологій, зміна знань відбувається швидше, ніж зміна поколінь, і звідси перед освітою постають нові завдання.

Освіта повинна набути інноваційного характеру. Тобто вона сама має постійно змінюватися і формувати людину, здатну до постійного сприйняття змін протягом життя, до постійного духовного, морального і фахового прогресу.

Нерідко, як і десятки років тому, ми оцінюємо школу лише за сумою знань, яку вона дає дітям. Це — вчорашній день. Сума знань, що дається учневі, має велике значення, але це не єдиний і, може, навіть не завжди головний критерій. Поряд із цим навчальний процес має виконувати ще щонайменше дві функції: навчити учня вчитися, самостійно засвоювати знання і виробити у нього вміння трансформувати набуті знання у важливу життєву компетентність. Це непроста проблема, адже сьогоднішня система контролю за навчанням нерідко спонукає учнів до того, щоб на уроці чи іспиті переказати ту чи іншу інформацію. Із вмінням використовувати знання поки що набагато складніше.

Визначальним аспектом розвитку суспільства має стати інноваційність. Не просто стабільність, а саме інноваційність. Загальносуспільної, загальнодержавної стабільності можна досягти лише через інноваційність, перманентні зміни. Не буде цих постійних змін у правильному напрямі — не буде й стабільності в державі, вона виявиться неконкурентоздатною. Це стосується кожної окремої особистості.

Необхідна зміна відносин у самих закладах освіти між головними учасниками навчального процесу — вчителем і учнем, викладачем і студентом. Ми частіше, ніж потрібно, відтворюємо в наших дітях ті стосунки, за яких формувалися самі. Людина взагалі формується активно певний період, а потім уже, як правило, наздоганяє час. Ось чому вічними є суперечності між старшим і молодшим поколіннями.

Де вчитель є неперевершеним майстром, де він — незаперечний авторитет, де він є носієм інформації і носієм істини, там учень постійно адекватно сприймає інформацію, намагається відтворити у своїй діяльності поведінку вчителя чи батьків (дорослих). Людині нечасто вдається самореалізуватися повною мірою, бо вона не відбувається як самодостатня особистість. Тому навіть ризикуючи втратити певну суму знань, яку не засвоїть учень, ми передусім повинні формувати особистість. Але це не варто робити за рахунок тиску, авторитаризму стосовно дитини, майбутньої особистості. На превеликий жаль, авторитарність суспільства в минулому, і не тільки впродовж десятиліть, а й століть, призвела до авторитарних відносин у школі, де вчитель — активний суб’єкт, абсолютний авторитет, учень — пасивний об’єкт навчального процесу.

Переконаний: дуже багато проблем в суспільстві, а не тільки в освіті, науці, взагалі — в демократії, ми вирішимо тоді, коли побудуємо всю справу навчання і виховання на основі поваги до природних здібностей кожної людини. Як і ви, розумію: це теж — надзавдання. Але турбує, що в багатьох людей навіть усвідомлення такого немає, не кажучи вже про вміння, бажання в цьому напрямі працювати. Тому ми повинні здійснювати зміни в нашій освітянській діяльності так, щоб якомога більшою мірою і в традиційній школі спиратися на природні здібності дитини. А також швидше спеціалізувати школу з урахуванням цих здібностей. Ось чому надзвичайно важливо не чекати, поки нинішній другий клас дійде до десятого, і потім профілювати старшу середню школу, а зробити такий ривок уже в наступному навчальному році. Ми ставимо у міністерстві завдання: з наступного навчального року відкрити якомога більше ліцеїв, інших навчальних закладів профільного спрямування. Дев’ятикласник, як правило, вже визначається у своїй подальшій діяльності.

Сприяє цьому і прогресивна за своєю гуманною філософією дванадцятибальна система оцінювання досягнень учнів у навчанні. На «12 балів» учень, звісно, не все повинен знати. Але цей або інші високі бали вже дають і дитині можливість усвідомити, до чого вона має більший нахил, і з якими предметами може бути пов’язаний її життєвий шлях. Тобто, ми повинні проводити формування освітянської думки, думки всіх дорослих, щоб перейти в XXI століття на інші умови: на самопізнання дитини для саморозвитку з допомогою вчителів. Щоб у дорослому віці ця людина могла самореалізуватися, займалася улюбленою справою. Робити це потрібно кваліфіковано. Цьому мають сприяти, передусім, школа, вищий навчальний заклад. Звідси — шлях і до особистого щастя людини, і до динамічного, ненасильницького прогресу будь-якого суспільства.

Технології навчального процесу. Сьогодні в традиційній школі різних країн світу відбуваються надзвичайно важливі зміни, що стосуються технології навчання. Пов’язані вони з появою нових інформаційних технологій, комп’ютера. Інформаційні технології відкривають нові можливості для пізнавальної діяльності людини. Так, є критичні зауваження і перестороги. Дехто каже: «Та, через оцю комп’ютеризацію діти можуть забути навіть, як писати і читати». Нам те не загрожує. Якщо комп’ютеризація здійснюватиметься такими темпами, як сьогодні, то невідомо, коли ми її здійснимо. Сьогодні пишемо кульковою ручкою. Згадайте, колись писали пером із натиском, а коли з’явилися кулькові авторучки, також була гостра критика. Сьогодні це здається несерйозним. Тому, можливо, й справді людина читатиме менше книжок, але й книги не завжди будуть такими товстими. Адже сьогодні часто текст нав’язується певними стандартами.

Є щонайменше чотири аспекти значення нових технологій для освіти. По-перше, комп’ютер — це шлях до комп’ютерної грамотності, без якої сьогодні дедалі важче бути конкурентоспроможним, з використанням комп’ютера пов’язана все більша кількість професій і робочих місць. Сьогодні без нього нормальна школа не може просто існувати. По-друге, за допомогою комп’ютера вивчаються будь-які предмети у багатьох зарубіжних школах. Комп’ютер у цьому випадку можна розглядати як засіб реалізації роками омріяних кращими педагогами, у тому числі вітчизняними, можливостей для індивідуалізації навчального процесу. Кожен там оволодіває навчальною програмою, з урахуванням того, як швидко він може її сприйняти. Ми ж поки що далекі від цієї мети, але повинні формувати усвідомлення, якийсь досвід.

По-третє, комп’ютер та Інтернет — шлях до спілкуватися зі світом, світовим досвідом та знаннями. В умовах глобальних процесів сьогодні розвиток будь-якої держави залежатиме не тільки від власних зусиль і здібностей її громадян. Він може бути успішним, якщо держава органічно включена в загальноцивілізаційні процеси. А як цього досягти? Лише через спілкування зі світом. Канали спілкування, інформації, передачі технологій, знань лише тоді можуть бути використані, коли людина вміє ними користуватися. Це ж стосується й Інтернету. Але вміння користуватися — то ще й знання мов міжнародного спілкування.

Четверта функція комп’ютера: він відкрив новий тип освітньої діяльності — дистанційну освіту. Вона ще не набула в нашій країні належного розвитку, хоча й має надзвичайно потужний потенціал. Дистанційна освіта не знає ні державних меж, ні національних кордонів. Це могутній інформаційний, ідеологічний вплив і могутній ринок, спосіб заробляння грошей. Є вузи, де навчаються сотні тисяч студентів-«дистанційників», і ці університети заробляють десятки мільйонів доларів США. В деяких країнах сфера дистанційної освіти посідає чільні місця за доходами державного бюджету. У нас часто дистанційну освіту необгрунтовано протиставляють традиційній. Це надумана проблема, адже традиційна освіта, живе спілкування студента з викладачем, залишаться і на майбутнє провідною формою навчання. При цьому також не слід заплющувати очі на очевидні переваги дистанційної освіти: відстань не відіграє ролі, побудова курсів індивідуалізована відповідно до особистісних потреб та ін. Тому ми підготували концепцію та програму розвитку дистанційної освіти, яка найближчим часом буде розглядатися на засіданні Кабінету міністрів України.

Наступне завдання, яке ми повинні реалізували — активне вивчення іноземних мов, які з нинішнього року діти почали опановувати з другого класу в усіх школах України. Знаю, щодо цього не бракує критики. Але чекати далі, поки ми «ідеально» підготуємося до такого кроку — значить зумовлювати наступне відставання. Ми основні свої зобов’язання виконали: підготували підручники, направили їх до шкіл. У всіх загальноосвітніх навчальних закладах, крім початкових, і до цього були вчителі іноземної мови, тому є можливість залучити їх до цієї роботи; випустили і журнал — «Іноземні мови в навчальних закладах». Маємо йти далі.

Якщо говорити взагалі про мови, у нашій країні українська мова як державна вивчається в усіх без винятку школах. І ми продовжимо зусилля по підвищенню якості її вивчення, а також задоволенню потреб дітей у переході на навчання українською мовою. Це від нашого, в гіршому розумінні, хуторянства триває суперечка на тему — «українська чи російська». Вважаю, що то ганебна для громадян України будь-якої національності суперечка. Українська — обов’язково. Тут не може бути ніякої альтернативи. У нас є, звичайно, проблеми: Крим, Донбас. Але все ж таки ми поступово рухаємося вперед. Вже і в Криму, і в Севастополі складають іспити з української мови. Але, крім рідної, треба знати ще одну чи дві іноземні, а також російську та інші мови, що є рідними для громадян України різних національностей.

Професійно-технічна освіта. Добре зробили, що ми її зберегли. У нас близько 960 таких навчальних закладів. Раніше було більше, але й теперішня кількість є достатньою. Нинішнього року зіткнулися з певними труднощами щодо наповнення цих закладів, через те ледве виконали на сто відсотків план прийому. Але це дуже потрібна сфера освіта. Вбачаємо своє завдання в тому, щоб професійно-технічну освіту перетворити на один із напрямів профільної старшої школи. Одна людина має здібності до математики, інша — до історії, а третя — до конкретних технологій. І взагалі, ми повинні істотно підвищити престиж технологічного навчання. Упевнений, що в майбутньому воно стане значно і цікавішим і більш авторитетним.

Якщо підготуємо дитину, здатну до сприйняття сучасних технологій, котра вміє працювати, використовуючи їх, то вона забезпечить собі успішний життєвих шлях і зуміє забезпечити майбутнє своєї сім’ї, країни. Ось чому ми пішли шляхом створення професійних ліцеїв. Бо в самій назві ПТУ віддзеркалюється ще епоха індустріалізації, а ми повинні переходити до науково-інформаційних технологій, до зміни переліку професій у відповідності із потребами часу і людини.

Вища освіта. З огляду на те, що відбувається у світі, змінюється й статус вищої освіти. Вона традиційно виконувала функцію підготовки, як ми говорили, фахівців для народного господарства, інших сфер суспільної діяльності. Безумовно, це завдання залишається, але вища освіта перестає бути виконавцем лише цієї функції. Вона сьогодні дедалі більше перетворюється на обов’язковий етап розвитку особистості. Ця друга функція тісно пов’язана з першою і поглинає її. Понад те, вона готує суспільство до конкурентоспроможнішого і повнішого сприйняття нових науково-інформаційних технологій, оскільки їх впровадження, реалізація залежатимуть від розвитку особистості, наукового та освітнього потенціалу нації. Розширюючи число тих, хто здобув вишу освіту, ми підвищуємо перше і друге.

Ми повинні створити найкращі умови для того, аби якомога більше молодих громадян України здобули вищу освіту. Безумовно, мають рацію й ті, хто закидає, що багато випускників не працюють за фахом, а то й взагалі певний час залишаються без роботи. Але, це частіше не вина освіти, а біда нашого стану економіки, хоча в останні роки маємо і тут позитивні зміни.

Окрім того найбільше слід орієнтуватися і на потребу особистості. Якщо юнак чи дівчина у 20—22 роки не стали студентами, вони в самопізнанні й пізнанні світу ніколи не досягнуть того, чого б досягли, якби вчилися у вищому навчальному закладі. Тобто, людина не відбудеться повною мірою, як могла б відбутися. А з отриманням вищої освіти швидше знайде робоче місце і буде врешті-решт більш свідомим, демократично налаштованим громадянином держави. Виграє, звісно, і держава. До того ж, впевнений, що висока освіченість нації в майбутньому, коли повністю будуть створені економічні та інші передумови для інвестицій в Україну, стане нашій країні найбільш сприятливою для інвестування.

У розвитку вищої освіти ми зробили дуже істотний крок уперед. Так, якщо в 1986 р. (найкращий рік для радянської України в цьому відношенні) у нас було 176 студентів на 10 тисяч населення, то минулого навчального року — вже 330 студентів у вузах (ІІІ—ІV рівнів акредитації) на 10 тисяч населення. Щодо технікумів — близько 100 на 10 тис. населення. Нинішнього року цей показник ще вищий.

Звісно, з’являється проблема якості. Вища освіта набуває масового характеру і, безумовно, є різні вузи. Впевнений, що ми, тобто міністерство, громадськість, спільними зусиллями позбудемося тих навчальних закладів, які надають недостатньо якісну освіту. Поки що вони існують, бо на них є попит, існує попит на диплом як документ, а не на знання та здатність працювати. І цей попит, хоч які перепони ми не створювали б, завжди себе реалізуватиме, тим більше за гроші. Але я переконаний, що не забариться час, коли самоцінність диплома не матиме такого значення, як раніше, а на перше місце вийде здатність випускника вузу ефективно працювати за фахом.

У нас ще нерідко студент безправний. З’явилося багато негативних явищ, як-то корупція, яка була і раніше, особливо під час вступу. Але щоб на сесійних іспитах студенти давали хабарі, а викладачі їх брали, — цього в часи мого студентства не можна було навіть уявити. У зв’язку з цим наступного року у частині вузів запровадили іспити на основі незалежного тестування.

Необхідно також реформувати організацію навчального процесу у вищій школі. Думаю, наступного навчального року проведемо експеримент у кількох вузах. Маємо перейти на кредитну систему організації навчального процесу (слово «кредит» тут немає ніякого зв’язку із фінансами, економікою). Потрібно надати студентові право вибору предметів у певних межах, і, слідом за цим, — вибору викладача. Сьогодні опитування показує: у ряді вузів студент 70—80 відсотків лекцій не відвідував би через те, що предмети викладають не на належному рівні. Перехід до кредитного типу організації навчального процесу — теж індивідуалізація навчання. У межах навіть того чи іншого фаху людина себе на якомусь етапі вже починає проектувати на майбутню діяльність. Чи буде, скажімо, правознавцем, адвокатом чи суддею, працюватиме в селі або в місті. Тому вона може свідомо обирати для себе предмети.

Потрібно також виробити систему безперервної освіти. Ми готуємо закон про освіту дорослих. І повинні побудувати справу так, щоб будь-які потреби в поповненні знань, вмінь, навичок громадянин України в будь-якому віці, працюючи і проживаючи будь-де, міг задовольнити. Саме завдяки системі освіти. Тому кожен вуз, профтехзаклад повинен не тільки вести традиційну підготовку робітників, бакалаврів, спеціалістів і магістрів, а мати велику кількість освітніх програм, спрямованих на задоволення різноманітних потреб особистості — від триденних до річних і т.д.

Одним словом, вважаємо за необхідне все зробити для реалізації головного завдання: щоб кожен громадянин України, незалежно від його соціально-економічного стану, мав рівний доступ до професійної освіти.