ВІД ІНТЕРНАТУ ДО ІНТЕРНЕТУ...

Я познайомилася з Олександром Олександровичем Ісаєвим, в.о. директора харківської школи-інтернату №4 для дітей, позбавлених батьківської опіки, на залізничному вокзалі. Цього дня його кращі вихованці вирушали в чорноморський круїз, організований Благодійним фондом надії та добра й об’єднанням «Жінки за майбутнє». Веселий, красивий і спортивний 27-річний директор був на вигляд не набагато старший за своїх підопічних.

Історія його життя з народження і до сьогоднішніх днів нагадує народну казку. У ній є все, що має бути у фольклорного героя, — раннє сирітство, круті повороти долі, зустрічі з добрими й лихими чарівниками, чудесний порятунок від неминучої смерті і повернення переможцем на початок свого шляху. Ось тільки казки зазвичай на цьому закінчуються, у той час як біографія Олександра Ісаєва продовжується.

Інтернат

Так склалася доля, що у вісім років Сашко залишився без опіки батьків і його відправили до школи-інтернату №4. Важко сказати, що вийшло б із хлопчака, котрий у другому класі ледь читав, зате часто втікав на волю, якби не Віктор Верменко, новий учитель фізкультури. Сашко став завзятим спортсменом, здобув звання кандидата в майстри спорту з легкої атлетики, а заодно і почав добре вчитися. Віктор Вікторович так захопив дітей спортом, що інтернатські хлопчаки й дівчатка почали вигравати навіть республіканські змагання. Багато вихованців інтернату, і Сашко в тому числі, досі із вдячністю згадують простого вчителя фізкультури, котрий допоміг їм знайти дорогу в житті.

А в розпал перебудови в інтернат приїхала група англійців із гуманітарною допомогою на чолі з директором приватної католицької школи Джоном Бетемом. Сашко був командиром школи-інтернату й брав участь у прийомі гостей із туманного Альбіону, показував їм харківські інтернати, знайомив із визначними пам’ятками міста. Веселий, спортивний, контактний юнак за два тижні спілкування встиг подружитися з гостями, особливо молодими викладачами, котрі були старшими від нього лише на кілька років. На день народження, 1 квітня, вони навіть подарували Сашкові англійський костюм, у якому він був схожий на справжнього денді.

Під час зустрічі делегації з тодішнім головою Харківського облвиконкому Олександром Масельським трапилося таке: Олександр Степанович сприйняв командира інтернату за одного з гостей і, відповідно, привітав його англійською. Що, загалом, і не дивно — Сашко, корінний слобожанин, з якоїсь примхи природи дуже схожий на юного лорда Байрона, а тут ще й англійський костюм... Принаймні саме після цього випадку Джон Бетем запросив нашого героя на навчання до Англії, у приватну католицьку школу. Правда, поки з Великобританії прийшло офіційне запрошення, поки в Україні оформлялися відповідні документи, Сашко встиг закінчити випускний клас і вступити в Харківський педагогічний інститут, тож перед від’їздом довелося одразу ж оформляти академвідпустку.

Англія

— Ця дорога і престижна приватна католицька школа розташувалася за дві години їзди від Лондона, у невеличкому сільці, — розповідає Олександр Олександрович. — Діти там учаться з п’ятого по одинадцятий клас. Через повне незнання англійської спочатку я навчався з молодшими, у міру оволодіння мовою переходив у старші групи. Забігаючи наперед, скажу, що я закінчив цю школу й успішно здав EFL-іспит для англійців.

По суті справи, ця школа була тим же інтернатом. З тією відміною, що тут жили й навчалися хлопчаки із різних країн світу, у них були заможні батьки, котрі оплачували навчання і до яких хлопці їздили на канікули. Сашко був унікальним винятком, але ніякої «другосортності» не відчував, оскільки вся система виховання тут побудована на принципах рівності прав і обов’язків учнів. Наприклад, готівка серед вихованців не ходила, але в кожного хлопчака був свій номер рахунку з певною, рівною для всіх сумою фунтів стерлінгів. У разі потреби кожний міг зробити необхідну покупку в шкільному магазині. Був такий рахунок і в Сашка, він досі пам’ятає, як перш за все купив там давно жадані спортивні кросівки.

Не було розкоші й у шкільному побуті. Молодші діти, наприклад, жили по 12 чоловік у кімнаті. Старші, щоправда, по одному, але обстановка була дуже проста — ліжко, стіл, тумбочка, крісло, шафа, ніякого телевізора. А один із Сашкових сусідів по гуртожитку був же спадкоємним принцом азіатської країни, інший — сином одного з найбільших німецьких промисловців. Усі вихованці школи носили однакову форму — чорний костюм, біла сорочка і краватка, малюнок якої визначався їхніми навчальними і спортивними успіхами. Харчувалися всі в спільній їдальні, їжа була смачна і здорова, але проста. Скажімо, на сніданок був такий вибір: круп’яні пластівці, омлет, сосиска, яєчня, тости з маслом і джемом.

— Розкішними я назвав би лише ті можливості, що надавала ця школа для гармонійного розвитку учнів, — говорить Олександр Олександрович. — Там прекрасно обладнані і комп’ютеризовані класи, предметні кабінети, бібліотеки, різноманітні творчі студії, від кіно- до музичної. Для спортивних занять існують різноманітні спортзали, басейни, трав’яні та грунтові корти, футбольні поля, поля для крикету і регбі. Але якщо ти, єдиний у школі, виявив бажання займатися чимось іншим, спеціально для тебе наймуть відповідного викладача.

Ранок починається з обов’язкового душу та сніданку. Ця картина так і стоїть в мене перед очима — усі хлопці сидять за столами з мокрим після душу волоссям і, снідаючи, переглядають свіжі газети, наприклад, «Таймс». Розклад занять на день досить напружений. Після сніданку два уроки, невелика перерва, ще два уроки, спільна молитва, обід, година відпочинку і двогодинні заняття фізкультурою. Причому це не звичний для нас урок фізвиховання. Хлопчаки розходилися на тренування з плавання чи баскетболу, легкої атлетики чи крикету. Потім знову душ, традиційний чай і ще два-три уроки. Після вечері дві години, із сьомої до дев’ятої, приділялися на самопідготовку, а вже о 10-й годині вечора — відбій.

Цікаво, що за рівнем навчальна програма цього привілейованого навчального закладу цілком порівнянна із навчальною програмою нашої загальноосвітньої школи, але тільки до 8 класу. Старшокласники ж на свій вибір, з урахуванням порад батьків і рекомендацій педагогів, в обов’язковому порядку вивчають лише чотири предмети, до яких за бажанням можуть додати будь-який факультатив.

Чи були в цій приватній школі спеціальні виховні заходи? Напевно, так, якщо ними вважати обов’язкову щоденну молитву і спілкування з директором будинку (будинками там називаються різні сектори гуртожитку). Втім, як говорить Сашко, хлопці з його будинку самі любили збиратися перед сном у кімнаті директора, католицького ченця, котрий здобув освіту в одному з кращих університетів Англії. Чим вони займалися? Наприклад, старшокласники по черзі купували гарні вина і разом із директором їх «дегустували». Але перш ніж випити свій келих, кожний юнак повинен був щось розповісти про цей напій — із яких сортів винограду він виготовлений, яка технологія його одержання, хто робить вино, до якої страви воно подається і так далі.

Дуже делікатно було вирішено питання з канікулами, котрі вихованці зазвичай проводили зі своїми батьками. Оскільки у Сашка не було такої можливості, педагоги організовували йому перебування в різноманітних англійських сім’ях. Якось він погостював кілька днів у заміському будинку Патріка й Анжели Мартін і так сподобався цій дружній сімейній парі, що відтоді вони як справжні батьки провідували Сашка в школі і забирали на канікули. Патрік, відомий хірург-офтальмолог, показував харків’янину свою клініку, Анжела завідувала «культурною програмою» — водила в театр, кіно, на виставки, концерти і спортивні змагання. Варто зауважити, що в цих людей, котрі так тепло поставилися до сироти з далекої України, є ще п’ятеро своїх, уже дорослих дітей.

На час закінчення школи Сашко вже вільно розмовляв англійською мовою, та ще й з вишуканим акцентом центральної частини Англії, мав на своєму рахунку перемоги у змаганнях за честь школи відразу з декількох видів спорту. 1994 року Олександр Ісаєв вступив до юридичного коледжу у Плімуті, а його неофіційні прийомні батьки Патрік й Анжела Мартін домовилися з адміністрацією навчального закладу, що талановитий студент з України житиме і здобуватиме освіту абсолютно безплатно.

Операція

— Щасливий, окрилений успіхом, я приїхав додому, щоб оформити всі необхідні документи, — розповідає Олександр Олександрович. — І тут почалося... Чиновники в Києві спочатку довго не приймали анкету на виїзд. Потім прийняли, але довго розглядали. Потім чомусь зажадали, щоб Патрік Мартін особисто оплатив моє навчання. Коли він його оплатив, відмовили мені в можливості навчатися в коледжі навідріз. Як я переживав! Як хвилювалися Патрік й Анжела! Вони взагалі не розуміли, чому мене не випускають з України, якщо коледж надає можливість здобути прекрасну освіту абсолютно безкоштовно?

Як у таких випадках висловлювався один відомий дисидент часів СРСР: «Батьківшина задушила його у своїх обіймах».

Отже, Харків. Жити немає де. Прописки немає. Грошей немає. З інституту відрахували. З чого починати? До кого звернутися по допомогу? Сашко пішов до Майї Козир, котра працювала тоді начальником відділу облдержадміністрації у справах неповнолітніх. Без перебільшення, ця жінка зіграла в його житті роль доброї феї: саме вона влаштовувала безпритульну дитину в інтернат, вона допомогла йому поїхати на навчання в англійську школу. Цього разу вона зателефонувала начальнику обласного управління освіти й науки Олександру Сидоренку, котрий сам привіз «англійця» у педагогічний університет і його знову зарахували в студенти.

Однак хвилювання не минулося для молодого організму — унаслідок перенесених стресів у Сашка почалося захворювання щитовидної залози. І коли справа дійшла до того, що, попри лікування в районній поліклініці, пухлина вже перекривала дихальні шляхи, він знову звернувся до Майї Кирилівни. Побачивши стан юнака, вона одразу зв’язалася по телефону з медиками. Операція тривала дванадцять годин під загальним наркозом, потім ще кілька днів хлопець перебував у реанімації. Як сказав професор, якби Сашка привезли трохи пізніше, то він не ризикнув би взятися за цю операцію. Так Олександр Ісаєв, по суті, народився вдруге.

Вже без пригод він закінчив факультет фізвиховання педагогічного університету, отримав відмінні заліки з педагогічної практики і направлення у свій же інтернат, тренером з футболу. А через три роки роботи, із червня 2001-го, Олександр Ісаєв, колишній вихованець інтернату, виконує обов’язки його директора. До речі, над ним, уже відповідальним за долі майже трьох сотень дітей, усе ще тяжіє сирітське минуле. У директора досі немає свого житла! І доводиться вже вкотре подовжувати стару інтернатську прописку, хоча в дитинстві він жив зі своєю мамою, у своїй квартирі, яка за законом належала йому!

Тут і казці кінець?

Так і хочеться дізнатися, як повернулося б Сашкове життя, якби він продовжив навчання в Англії? Чи залишився б він у цій країні, котра поставилася до нього з надзвичайною добротою? Чи повернувся б на Батьківщину фаховим юристом? Навіщо доля знову повернула його в інтернат? Може, щоб він, котрий сам пройшов увесь важкий шлях дитини, позбавленої батьківської турботи й ласки, поліпшив життя своїх вихованців? Може, доля подарувала йому півтора року життя і навчання в одному з кращих навчальних закладів Англії, щоб він спробував хоч якоюсь мірою використовувати досвід його роботи тут?

А зараз у директора інтернату величезна кількість насущних проблем, які потрібно вирішувати щодня й щогодини.

— Величезне спасибі всім, хто нам допомагає з відпочинком дітей, одягом, будівельними матеріалами, — говорить Олександр Олександрович. — Це — обласне управління освіти й науки, академія міського господарства, бізнес-клуб «Співдружність», об’єднання «Жінки за майбутнє». Є й нові ідеї — ми щойно домовилися про співробітництво з Укртелекомом, і інтернат матиме свою сторінку в Інтернеті. Хочемо організувати свою пекарню. Я написав також лист своїм англійським друзям із проханням про допомогу, і дуже хочеться, щоб це була ціла програма співробітництва, що включає мовні та комп’ютерні програми, стажування викладачів, поїздки вихованців. У нашому інтернаті стільки яскравих і талановитих дітей!

…Все ж життя вигадує сюжети крутіші, аніж у будь-якому серіалі. Знаєте, із ким зустрівся Олександр Олександрович на вокзалі, коли проводжав своїх дітей у чорноморський круїз? З Майєю Кирилівною Козир. Ця дивовижна жінка вже не працює в облвиконкомі, вона завідує кафедрою в одному з харківських інститутів, а поїздку допомагала організовувати як активістка об’єднання «Жінки за майбутнє». Що ж, давно помічено, що тільки одну річ у світі може робити будь-яка людина й у будь-який час, не знаючи перепон, — творити добро.

Коментар начальника головного управління освіти й науки обласної Харківської державної адміністрації, професора, члена-кореспондента Академії педагогічних наук України Олександра СИДОРЕНКА.

— Звісно, Сашку Ісаєву буде тяжко. Інтернати в системі освіти — все одно, що ливарні на заводі — найважчі цехи. Якщо робочий день директора інтернату триває менше 16 годин, справи не буде — або установа загине, або директор піде. Ось й інтернату №4 останнім часом ніяк не вдавалося підібрати сильного директора. Півтора-два роки, і людина не витримувала... Може, у рішенні призначити директором 27-річного Олександра Ісаєва є якийсь ризик. Але, з іншого боку, Нововодолазьким інтернатом й Есхарівським експериментальним сільським педагогічним ліцеєм теж керують молоді. Та й я колись починав працювати директором інтернату в такому ж віці. Нехай молодь працює, вона краща, розумніша, сучасніша за нас.

В Англії я бував не раз, знайомився з їхньою системою освіти, із принципами соціальної організації сирітства. Не сумніваюся, що досвід навчання в англійській школі піде новому директору на користь — Сашко Ісаєв бачив, як може жити інтернат, був, нехай і ненадовго, сам «умонтований» у цю систему. Напевно, ми не швидко побудуємо таку соціальну канву розвитку суспільства, як в Англії, але прагнути цього треба.

На жаль, проблема сирітства, безнаглядності, бродяжництва і дитячих правопорушень в Україні, як і раніше, залишається зваленою в основному на систему освіти. У нас існує сила-силенна організацій — від інспекції у справах неповнолітніх до управління у справах сім’ї та молоді, що не надають інтернатам ніякої реальної допомоги, а лише контролюють їх. Я проходив через це, й Ісаєву доведеться через це пройти. Саме це буде найважчим. Адже в тій же Англії завдання школи полягає в тому, щоб учити тих, хто хоче опановувати знання. Тими, хто не хоче чи не може вчитися, займаються інші організації, починаючи від кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

Сирітство — велике горе, найсерйозніша проблема. В Україні збільшується кількість сиріт — і це сироти переважно соціальні, тобто діти, чиїх батьків позбавлено батьківських прав. Склалася нова соціальна ситуація, до якої морально та психологічно держава, може, й готова, але економічно, на жаль, ні. Починається навчальний рік, а наші школи-інтернати з труднощами зводять кінці з кінцями.

…Пам’ятаєте, як говорив Штірліц? — «Я люблю стариків і дітей». Це і є завдання держави — любити старих і дітей. Ось коли ми побачимо, що наша держава перейнялася проблемами сиріт і людей літнього віку, це буде першою ознакою, що Україна соціально видужала.