Найреволюційнішою частиною суспільства, як засвідчили недавні політичні події, є зовсім не пролетаріат, а студентство. Молодь першою відгукнулася на заклики опозиції і найактивніше відстоювала свої інтереси. Саме тому мирний характер акцій протесту великою мірою залежав від дій Міністерства освіти і науки (МОН), яке цілком несподівано зайняло виважену позицію.
Звісно, багато в чому це продиктовано не лише лібералізмом керівництва міністерства, а й його прагненням тримати ситуацію під контролем, не допустити серйозних заворушень. Однак, з огляду на партійну приналежність міністра освіти і науки Василя Кременя, у багатьох людей його дії викликають запитання. Пояснити свою позицію він погодився в інтерв’ю нашому тижневику.
— Склалося враження, що спочатку МОН підтримало мирні акції протесту під тиском обставин. Що ви відчували, коли на початку помаранчевої революції студенти прийшли до міністерства з вимогою вашої відставки?
— З одного боку, мені, звісно, було прикро. Та з іншого — я, навпаки, радів, що в нашій країні з’явилися молоді люди, котрі діють не за принципом «чого пан бажає», а мають власну думку і здатні її відстоювати. Значною мірою, як на мене, це сталося завдяки системі освіти, яка нині модернізується. Один із ключових її моментів — формування вільної, самодостатньої особистості, здатної аналізувати, приймати рішення і діяти згідно з власними переконаннями.
— Майже два тижні більшість студентів та учнів професійно-технічних закладів практично не з’являлися на заняттях.
— Більшість ВНЗ у Львові, Тернополі й на Волині не працювали: там або оголошували канікули, або, як у Чернівцях, страйк. Але повністю зупиняти навчальний процес ми не стали: той, хто хоче навчатися, повинен мати таку можливість. До того ж у нас навчається дуже багато іноземців — близько 30 тисяч, і до міністерства надходили звернення з окремих посольств: вони хотіли, щоб діти навчалися. У Києві всі ВНЗ, підпорядковані МОН, працювали. Щоправда, на пари приходило мало студентів. Окремими днями в аудиторіях сиділо не більше 20% студентів. Але на вчорашній день (8 грудня. — Т.Г.) вже від 50 до 80% студентів були присутні на заняттях.
— А школярі?
— Близько тижня не працювала абсолютна більшість шкіл Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей. Школи в Києві працювали всі, хоча в деяких із них дітей було дуже мало: не тому, що вони йшли на Майдан, а просто батьки боялися пускати їх до школи. Нині всі навчальні заклади працюють у нормальному режимі.
— І ВНЗ? У деяких оголошували канікули до 25 грудня.
— На вчорашній день кілька університетів іще не працювали — десь сім чи вісім по країні. Певний час не працювала Києво-Могилянська академія, але вже з цього понеділка там поновилися заняття.
— Як планують наздоганяти пропущене?
— По-різному. Наприклад, ректор Чернівецького університету Микола Ткач сказав, що там вирішили відпрацювати чотири суботи підряд, а окремі заняття провести в робочі дні після основних лекцій. У деяких ВНЗ буде скорочено канікули — зимові або літні. Є й інші варіанти. Вчора я спілкувався зі своїм товаришем із Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, який «відксерить» пропущені лекції для кожного студента.
Тобто загрозливих негативних наслідків для навчального процесу немає. Зате відбулося потужне громадянське дорослішання молоді. Я радий, що в нас така молодь, яка висловила свою думку, виявила волю, зробила це в цивілізованій формі й водночас при першій же нагоді повернулася за парти.
— Приводом для демонстрації під стінами МОН послужили репресії стосовно учасників протесту, які розпочалися у ВНЗ. Деяких студентів навіть устигли відрахувати.
— Як ви знаєте, я ще в середу 24 листопада заявив по телебаченні про те, що не можна переслідувати студентів, не можна розправлятися з працівниками освіти, які виступають за справедливе проведення кампанії з виборів президента. Міністерство освіти і науки чітко пояснило свою позицію: кожен працівник у галузі освіти й учень мають право висловити свою думку. Понад те, ми звернулися до керівників київських ВНЗ і закладів профтехосвіти з тим, щоб вони допомагали студентам, які прибули до столиці, в розміщенні, харчуванні, медичній допомозі. Було ухвалено звернення і до працівників правоохоронних органів — щоб запобігти насильству щодо студентської молоді.
— Деяких ректорів це не зупинило...
— Так, були спроби виключити або звільнити з роботи учасників акції. Деяких справді відрахували. Ми встановили «Гарячу лінію», на яку за кілька днів надійшло понад 50 дзвінків. Кожне конкретне звернення розглядалося окремо, після чого я ще раз звернувся до ректорів навчальних закладів із нагадуванням про їхню відповідальність за можливі переслідування студентів та вчителів. Траплялося, до речі, й таке, що зверталися студенти, котрі явно відставали у навчанні (ще до цих подій). Вони заявляли, що з ними розправилися через участь у акції протесту. Але всіх відрахованих із політичних мотивів поновлено.
— МОН, мабуть, єдине з усіх міністерств, яке не лише зайняло толерантну позицію стосовно учасників політичних подій, а й досить активно їх підтримало. Чому? Ви — єдиний міністр, вільний від думки влади?
— Ми вважали, що ховатися в цей час було б нечесно. Тим більше що такої позиції дотримується більшість працівників міністерства. Це і мої особисті переконання. Я б не хотів, до всього іншого, щоб моє прізвище — Кремень — засуджувалося у зв’язку з позицією, яку я й міністерство в цілому могли б зайняти в ці дні. Для мене важливо, щоб я був чистий насамперед перед собою і перед суспільством.
— Чесно кажучи, поведінка рядових працівників освіти здивувала. Вони завжди, наскільки я пам’ятаю, якщо й вільнодумствували, то потай, а у своїх діях були, так би мовити, цілком «владослухняні». Багато хто з них відразу відкрито виступив на захист демократії. Невже відбулося громадянське дорослішання вчителів та викладачів?
— Це і результат дорослішання самого суспільства, і демократизація освіти. За п’ять років ми зробили багато в напрямі розкріпачення вчителя. Хоча підходи так званої «репресивної педагогіки» ще діють і щодо дітей, і у ставленні керівництва до вчителів.
— Кілька днів тому МОН виступило ще з одним зверненням — засудити заклики до сепаратизму.
— Немає причин, які могли б виправдати сепаратизм. Практично ніколи східні й південні регіони, за винятком відомих подій у Криму кілька років тому, не вирізнялися сепаратистськими настроями. Були такі настрої свого часу в частині Закарпаття. Що ж стосується Донбасу, Харківської, Луганської областей — це, на мій погляд, штучно привнесені настрої.
У зв’язку з цим я звернувся до інтелігенції, оскільки саме від неї великою мірою залежить формування суспільної думки, яка має докорінно засудити ідеї сепаратизму та федералізму. Радий, що мене підтримали ректори цілого ряду університетів. Це стосується і Луганського національного педагогічного університету, і Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», і Харківського національного університету ім. В.Каразіна, я вже не кажу про вузи інших регіонів.
— А в Донецьку?
— З Донецька я одержав відповідь від імені ради ректорів, у якій висловлюється повна згода з моїми ідеями. Але є три рядки про те, що рішення обласної ради Донецької області не передбачає розколу і не суперечить Конституції України. Я їх розумію — вони обмежені у виборі відповіді...
— Ви — член партії СДПУ(о). Як це узгоджується з позицією, яку зайняли ви особисто і міністерство в цілому щодо нинішньої політичної ситуації?
— Я належу до тих членів партії, котрі стояли біля витоків її організації і були переконані, що для пострадянських країн найбільш адекватними є ідеї соціал-демократії. Я й нині стою на цих позиціях. Але на мою діяльність як міністра партійність практично ніяк не впливає. Ви не назвете жодного ректора, жодного викладача, якого я просив би вступити в партію. Взаємодію з партією було помітно лише в передвиборній боротьбі 2002 року. Тоді я як член партії пішов у відпустку, їздив регіонами України і виступав у кампанії. Я уникав виступів у навчальних закладах, а якщо й заходив, то про політику і партію не говорив.
— А як ви ставитеся до перспектив співпрацювати з Віктором Ющенком — у разі його перемоги на президентських виборах? Наскільки мені відомо, один із пунктів його програми — повернення до колишньої, десятирічної системи шкільної освіти.
— Гадаю, це якась неточність у формулюванні. В Європі взагалі не дванадцяти-, а тринадцятирічна шкільна освіта. Повернення до десятирічної освіти було б кроком назад.
Взагалі, у мене специфічне становище: адже я став міністром при уряді Віктора Андрійовича Ющенка. Із задоволенням згадую півтора року роботи з ним. Він із великою увагою ставився до питань освіти, за його прем’єрства уряд ліквідував заборгованість із зарплати (в деяких областях по півроку не платили зарплату, та й сама вона була мізерною). Перші сучасні комп’ютерні класи теж з’явилися при уряді Ющенка. Всупереч узвичаєній практиці, коли капітальні вкладення спрямовували в будівництво, 5—6 мільйонів було виділено саме на комп’ютеризацію шкіл.
Хоча задля справедливості слід зазначити, що й Віктор Федорович Янукович із розумінням ставився до питань освіти. Звісно, останнім часом з’явилися нові можливості, завдяки чому вдалося розвинути багато починань: на 70% комп’ютеризувати школи, істотно підвищити оплату праці вчителям і викладачам, розпочати нові програми, одна з яких, приміром, «Шкільний автобус».
Упевнений, що надалі, якщо ми з великою увагою ставитимемося до проблем освіти, демократизуватимемо її, дедалі більше орієнтуватимемо освітню систему на особистість дитини, — то незабаром одержимо по-справжньому демократичне суспільство й успішну ринкову економіку інноваційного характеру. Адже її можуть створити лише вільні люди, позбавлені забобонів і відкриті для всього нового.