Із цього навчального року школам пропонують ввести курс «Уроки щастя» для учнів 1–7 класів. «Ми щиро сподіваємося, що ця програма стане потужним пазлом концепції соціально-емоційного й етичного навчання, яка інтегрована в підхід «Нової української школи» та дозволить навчити українців змалечку турбуватися про власне ментальне здоров’я та добробут навколишніх людей», — наголошують у Міносвіти. І пояснюють, що курс є адаптацією американського курсу із соціально-емоційного навчання Well-being.
Років пʼять тому курс Well-being був дуже популярною темою для корпоративних тренінгів серед великих компаній. Їх вели зазвичай психологи, які отримували адекватний гонорар за свою роботу й самі були здебільшого прикладом того, про що розповідали. Чи можна те саме сказати про вчителів?
Нещодавно я мав нагоду працювати з учителями Одеської області. Розбирали цифрові платформи, які можуть допомогти педагогам ефективніше працювати з дітьми. Зокрема актуальним було питання подолання освітніх втрат. Про цю проблему не говорив тільки ледащий. Так, втрати є, працювати з ними треба. У всьому звинуватили дистанційку (звісно), хоча насправді освітні втрати почалися задовго до неї, що, власне, й стало поштовхом до реформи НУШ. Тож із 1 вересня діти виходять у реальний світ і ситуація має покращитися. Принаймні в теорії. Бо діти отримають доступ до вчителів, а вчителі зможуть повноцінно працювати з дітьми. Здавалося б, що ще нам треба, аби подолати нарешті проблеми: є очне навчання, мотивовані вчителі, різноманітні платформи. Так? А ось і ні.
Під час навчання один з учасників — учитель — підняв руку, щоб поставити запитання. Але натомість розповів про те, що в нього зовсім немає мотивації вивчати щось нове, опановувати платформи, вкладати свою енергію та силу, працювати з дітьми індивідуально тощо, адже все це аж ніяк не відобразиться на його зарплаті. Жодної кореляції між зростанням професійності та рівнем доходу.
Річ у тім, що на практиці подолання освітніх втрат — виключно головний біль учителя. Якщо він бачить, що діти щось пропустили, — сам має вигадувати, що робити далі. Окей, може бути таке, що весь клас має пропуски. Тоді можна повернутися назад і разом усе пройти. Але якщо це не так? Опцій небагато: залишатися з дітьми після уроків, не брати їхнього рівня до уваги й працювати з більшістю або ж спробувати зацікавити чимось новим (тими ж платформами), щоб дитина самостійно надолужила пропущене. За словами пані Оксани, вчительки української мови та літератури, остання опція на практиці працює не дуже. Бо ті діти, які не мали великої мотивації вчитися самостійно, не робитимуть цього й зараз. Адже формат той самий. Платформи схожі. А ті, що не схожі, — платні. А грошей нема. Або батьки не хочуть платити. Або можуть, проте не розуміють, нащо. Або навіть хочуть і можуть, проте не готові самостійно опікуватися тим, чи взагалі дитина вчиться. Багато причин.
У підсумку крайнім залишається вчитель. І це його головний біль — як вирішувати проблему з надолуженням освітніх втрат: учитися, підвищувати кваліфікацію, щось опановувати, застосовувати, залишатися після уроків, витрачати свій час або просто махнути на все рукою й поставити у звітах галочки про виконання інструкцій, спущених згори. А ще збирати сертифікати курсів, аби підтвердити кваліфікацію та забезпечити собі гідне життя. Щороку.
Вийшло так, що цей учитель натиснув на больову точку. В аудиторії прозвучало дуже багато історій про те, як держава вимагає від учителів підвищувати щорічно кваліфікацію, а насправді для них важливо отримати сертифікат, який засвідчує, що вони прослухали лекцій на певну кількість годин (це так званий кредит ЄКТС). Лекції розміщені на електронній платформі, й учителі розповідали, як чудово слухати ці відео під час приготування борщу. Як класно, що тест на платформах можна проходити сотню разів, доки не пройдеш. Ну й те, що педрада зарахує цей курс як підвищення кваліфікації. Ось вам і все навчання. Галочка заради папірця. Папірець, бо так треба. Проте навіщо?
Пані Олена, вчителька англійської мови, розповіла, що єдиний спосіб заробити для неї — це репетиторство. Вона займається додатково з дітьми, й це дає їй змогу виживати.
Проте не кожному вчителю так щастить. Пан Іван, учитель хімії, опонував Олені, адже англійська та українська мови, математика й, можливо, історія — це ті предмети, з яких найчастіше здають НМТ. Натомість природничі науки, фізика та інші предмети не надто цікаві учням та їхнім батькам. Вони вважають, що особливого сенсу вкладати гроші в ці науки немає, бо на те, чи вступить дитина до омріяного вишу, вони не впливають.
Виходить, що навіть серед учителів є певна сегрегація: або твій предмет повʼязаний із НМТ, а отже, ти можеш щось заробити, або ні. Й живи як хочеш. І саме цей стан — виживання — дуже сильно впливає на мотивацію вчителів та їхнє самопочуття.
Коли ми проводимо школи тренерів для вчителів, одним із модулів завжди є «Внутрішній стан тренера». Бо від стану залежить те, що ти транслюєш аудиторії. І я знаю з власного досвіду, що програма навчання завжди є другорядною. Програми завжди однакові. Проте люди в аудиторії різні. І саме від людини та її стану залежить усе. Людина в стані апатії, втрати сенсів та без мотивації передає це своїм учням. Навіщо вчити цей предмет? Бо так треба. В програмі написано. Міністерство сказало. План. Оцінки. Універ. Для батьків, урешті-решт.
Кожен з нас розуміє, що саме від постаті вчителя багато в чому залежить у принципі любов до навчання. Згадайте свій улюблений предмет. Він подобався вам просто тому що був, чи на це вплинув учитель? Як він розповідав, чи горіли його очі, чи міг він зацікавити вас зануритися глибше? Чи створював щоразу інтригу, коли діти обговорюють між собою, що буде на наступному уроці?
А тепер згадаймо про щастя. Про уроки щастя. У психології є таке поняття, як конгруентність. Це коли форма відповідає змісту. Про «Вірю!» Станіславського. Чуєш, що каже людина, бачиш її міміку, жести, відчуваєш енергію. І віриш. Бо вона вірить у те, що каже.
Тож мені стало цікаво, як демотивований вчитель може провести уроки щастя?
Чи віритимуть йому учні?
Чи може він транслювати любов до навчання?
Чи здатний закохати у свій предмет?
Чи може стати тією особою, яку згадуєш із вдячністю все життя?
Вчителі важливі.
Але чи СПРАВДІ вони важливі в нас?