Очевидно, що університети та вищі навчальні заклади інших типів склали фундаментальну платформу для сучасної економіки, грунтованої на знаннях. Університетське середовище органічно об’єднало систему підготовки кваліфікованих кадрів і всі види наукової діяльності: в галузі фундаментальних, прикладних дисциплін, а також у сфері проведення міждисциплінарних, міжнародних і міжкультурних досліджень. Університети виступають як великі «анклави», що створюють нові знання та концентрують велику кількість людей інтелектуальної праці. Вони є одними з основних отримувачів громадських фондів. Іншими словами, вища освіта стала надто важливою для суспільства, щоб вона могла залишити «університети та академічне коло наодинці з собою».
Через це суспільство починає напрацьовувати низку заходів, спрямованих на перехід до моделі «стратегічного управління вищою освітою і зовнішнього оцінювання її діяльності». У рамках цієї моделі суспільні інститути, а поступово й міжнародні організації (наприклад, нещодавно оголошено про створення Європейського реєстру забезпечення якості) відіграють помітну роль стосовно освітнього сектора під час визначення спільних політичних цілей, оцінки його діяльності та стимулювання конкуренції як механізму для вкладення ресурсів.
При цьому не слід дивуватися тому, що нині дедалі більше роблять «упор на якість». Цікавий, хоча, може, й дещо перебільшений аргумент пролунав на конференції, присвяченій розвитку Світової університетської мережі, яка нещодавно відбулася в Лондоні. Коли одному з доповідачів поставили запитання «Що сьогодні визначає наддержаву?», почули у відповідь: «У минулому це була потужність збройних сил або володіння ядерною зброєю. Сьогодні є більш важливий (і мирний критерій): потужність і престиж університетської системи» (Baker, 2007. «China’s bid for world domination», BBC News, 17 November 2007. //newsvote.bbc.co.uk ).
Можна навести масу інших аргументів на користь винятковості вищої освіти й навіть кожного окремо навчального закладу. Однак особливе місце університетської системи не повинно використовуватися як «щит винятковості» і неможливості оцінювання роботи її персоналу, якості програм і навчального закладу в цілому. Слід зазначити, що з початку 2000 років досягнуто певного прогресу на складному шляху щеплення «культури якості» освітніх послуг. Проте ще складно подолати думку, що всі учасники академічного процесу є однаковою мірою «продуктивними дослідниками», «чудовими викладачами» і «відмінними управлінцями». Я вважаю, що визначення університетських рейтингів може стати «криголамом», який прокладе шлях до більш реалістичного погляду на якість академічного персоналу, університетських програм і навчальних закладів.
Уже вдруге визначено рейтинги двохсот найкращих українських університетів. Головна мета, яка ставилася при цьому, — оцінити шляхом порівняння позицію університету в цілому, його досягнення з основних напрямів діяльності в обраній групі «Топ-200 Україна», незалежно від профілю навчального закладу. При цьому методика та принципи оцінювання мають бути зрозумілими і прозорими як для України, так і для міжнародного університетського співтовариства. Зазначена вимога була виконана після презентації та схвалення української методики на Берлінському засіданні IREG 19—20 травня 2006 року (міжнародної групи експертів з визначення університетських рейтингів).
За даними Спостережної ради, проект «Топ-200 Україна» викликав великий інтерес громадськості і привернув увагу як академічних кіл, так і представників ринку праці. Можна сказати, що, зробивши цей крок, Україна приєдналася до світової університетської системи, яка активно виробляє принципи і правила мобільності і взаємодії людського капіталу. Команда кафедри ЮНЕСКО «Вище технічне утворення, прикладний системний аналіз і інформатика», що проводила визначення рейтингів в Україні, і редакція щотижневика «Дзеркало тижня» можуть відчувати задоволення від того, що їхня методологія була також прийнята за основу Республікою Казахстан, яка впровадила в себе подібну систему визначення університетських рейтингів.
Очевидно, що високе місце в академічному рейтингу є дуже зручним інструментом для маркетингу і просування університетів і навчальних програм. Але є також ще один важливий момент — інституціональне застосування академічних рейтингів, оскільки сьогодні на них часто посилаються в політичних документах, рекламних матеріалах і різноманітних видах порівняльного аналізу економічного і культурного потенціалу країн, регіонів і великих міст.
Перелічені тенденції підтверджуються відповідними дослідженнями. Наприклад, недавно опублікований звіт Ради з фінансування вищої освіти Англії, був озаглавлений «Враховувати те, що вимірюється. Вимірювати те, що має значення. Таблиці рейтингів і їхній вплив на вищі навчальні заклади в Англії». Під час упорядкування цього документа враховувалися п’ять видів рейтингів (the Sunday Times Good University Guide, the Times Good University Guide, the Guardian University Guide, the Academic Ranking of World Universities (рейтинг, опублікований Шанхайським університетом Jiao Tong) і рейтинг the Times Higher Education/Quacquarelli Symonds). Основне завдання, поставлене перед упорядниками звіту, — дослідження того, як вищі навчальні заклади реагують на рейтинги, і визначення ступеня їхнього впливу на прийняття рішень на інституціональному рівні (звіт можна знайти на сайті https://webarchive.nationalarchives.gov.uk/ukgwa/*/http:/www.hefce.ac.uk/ /).
Автори звіту зазначають: «Вплив таблиць рейтингів зростає як у національному, так і в міжнародному масштабі, тому їх не можна ігнорувати, незважаючи на серйозні методологічні обмеження»; «Вони використовуються для набагато більшого діапазону цілей, ніж було задумано спочатку, у них вкладається більше значення, ніж можуть нести просто дані». Важко оцінити вплив першого рейтингу українських університетів «Топ-200 Україна» за 2006 рік, але я переконаний, що він зокрема сприяв усвідомленню академічним співтовариством у цілому та його лідерами важливості оцінювання якості, спроможності збирати релевантну інформацію, потреби дивитися, «що роблять інші» тощо.
У своєму виступі на відкритті Європейського реєстру агентств із забезпечення якості Ян Фігел, європейський комісар із питань освіти, навчання, культури та молоді, зауважив, що «хороші рейтинги краще, ніж їхня відсутність». Це непросте завдання, воно полягає в тому, щоб рейтинги стали достовірним і надійним джерелом інформації для всіх, хто зацікавлений у розвитку системи вищої освіти в Україні.