Задля наповнення суттю заяв України про бажання стати повноцінною складовою Західної Європи усього варто, окрім іншого, здійснити дві прості речі.
Перша — перевести українську мову на латинський шрифт. О-о-о-о! Відомо, скільки списів поламано в суперечках на цю тему, тим більше, що питання не вперше й ставиться: ще за часів діяльності «Руської трійці» не раз звучала така пропозиція. Зрозуміло, хранителі усталеної звичаєвості відразу чолом впруться проти такого нововведення і почнуть перераховувати аргументи «проти»: пригадають ратні подвиги батьків-дідів-прадідів і дідів-прадідів проти польської шляхти та німецько-фашистських загарбників; висунуть тезу, що латинка несе загрозу ополячення чи взагалі засмічення української мови; переведення на новий шрифт з’їсть багато коштів із держскарбниці; латинка налякає, відштовхне те російськомовне населення, яке прихильно ставиться до української мови і відіб’є в нього бажання її вивчати взагалі; кирилиця є нашим праісторичним письмом і більше відповідає мовним особливостям та менталітетові українців; зайва плутанина, що виникне в головах молодих під час навчання.
Пройдемося ж окресленими щаблями.
Сам особисто належу до затятих традиціоналістів, і в цьому ключі боляче розлучатися з набутою за життя звичкою до кирилиці. Але в ті миті, коли огортають сумніви, слід щоразу себе перепитати: ми дійсно хочемо до європейської спільноти, чи тільки вдаємо? Ми справді хочемо вичавити краплина за краплиною із себе душок «совка», чи лише збираємося мати таку мрію? Якщо ми тільки бавимося в «Еуропу» і бажаємо й надалі хизуватися своїм (ого-го-го яким сміливим!) замахом на західний вектор — що ж, тоді питання знімається: граємося всі! Та якщо прагнемо позбутися оцих «наче» та «буцім», то варто зважитися й на такий досить зламний вчинок.
Про ратні подвиги дідів та прадідів проти польської шляхти чи німецького вермахту багато розпинатися не треба, бо нині все змінилося з точністю до навпаки: Польща вже кілька років «вписується» за Україну перед західним світом, а Німеччина — один з несучих стрижнів ЄС.
Латинка як загроза ополячення чи засмічення нашої «солов’їної». Загроза, висмоктана з перста, покладеного в основу художньої «композиції з трьох пальців». Чорноокі галичани та голубоока Волинь дедалі більше здають позиції під наступом укр-рос. покручу та дедалі глибшого мовного зросійщення свого краю. З другого боку, самі по собі латинські букви безвинні, нездатні засмічувати мови. Інша річ, які слова ми з них складатимемо. Тією ж кирилицею нині створено стільки мовних сміттєзвалищ, що їх доведеться розгрібати протягом не одного покоління. Показовим прикладом таких відходів є слово «імплементація», але то тема окремої оповідки.
Кошти. Продайте кілька державних «мерсів» та «лексусів», купіть замість них вітчизняні ЗАЗ-Daewoo. На виплату. З дворічною ґарантією. Ось вам і гроші на введення латинки. А взагалі твердження про брак коштів дуже нагадує ту байку, коли газ на кухні безперервно палиться, аби заощадити трохи сірників.
Латинка налякає і відштовхне. Перший клас, друга чверть. Слід розрізняти, коли людина ХОЧЕ вивчити українську мову, і коли НЕ ХОЧЕ. Якщо є бажання, мову можна опанувати за будь-якого правопису, шрифту чи власного кольору шкіри. Коли ж людина засадничо не сприймає всього «укр», ненавидить його, то знайдеться мільйон мільярдів заперечень, аби не вчити мови. І укрлатинка тут великої ролі не відіграє: подумаєш, однією відмазкою більше, однією менше…
Кирилиця — наше праісторичне письмо. Так, тут крити нема чим: протошумерські написи, знайдені в заповіднику «Кам’яна Могила» за 20 кілометрів від Мелітополя, датуються VI—IV тис. до н.е., і всі ті ромбики, квадратики, трикутники та хвилясті лінії, які вимальовували наші предки — європейські кроманьйонці, — дуже нагадують сучасні букви А, У, П. Але ми ту справу проґавили: віддали задарма свою спадщину в тундру. Будемо вірити, що за якісь одну-дві тисячі літ надолужимо втрачене і ввічливо нагадаємо Варшаві, Берліну та Москві, хто їм писемність подарував, а наразі питання стоїть інакше: або переходимо на латинку, або взагалі писати українською невдовзі перестанемо.
Кирилиця притаманна менталітетові українців та відповідає особливостям української мови. Знаєте, совкове мислення, радянський спосіб життя зовсім не є необхідною складовою нашого менталітету, але переважна більшість населення ним чомусь й досі, на дванадцятому році Незалежності, послуговуються. Тож входження України до європейської хати полягає не стільки в узгодженні законодавства чи поліпшенні економічних показників (цією паперовою мазаниною нехай переймаються чиновники у Брюсселі), скільки — оце дійсно першорядне завдання — у викоріненні «совєцкоподданості» в нас самих. Не в нинішньому поколінні, а в прийдешніх. Бо вже з пелюшок, ще не розуміючи, що ті закарлючки означають, дитина буде звикати до латинки. Це окупиться, як настане час вчити іноземну мову: в маленького українця вже не буде ломки з приводу шрифту.
Щодо мовних особливостей, то латинка, як не крути, до української мови пасує більше, ніж до турецької, татарської чи казахської, і все ж мови нею чомусь послуговуються. А тим самим полякам, хорватам, чехам, словенцям і словакам вдається латинкою мову свою не просто зберігати, а протистояти заанглійщенню, онімечченню і водночас створювати сучасний словниковий запас, що його вимагає новітня доба. До речі, левову частку роботи за нас вони вже зробили і нам не доведеться ламати голову, як замінити ту чи іншу кириличну літеру латинською. Зважати під час розробки укрлатинки слід лише на два головні критерії: простота написання (тобто практичність, без отих нагромаджень штибу «shch») і… щоб красиво виглядало.
Плутанина в головах молодих. Господь з вами! Молодих зміна шрифту якраз найменше зачепить. Про латинку та пелюшки вже йшлося, та то — про ще ненароджених. А нинішній підліток вже живе в на чверть олатинених письменах, починаючи від реклами і обрамлення комп’ютерних програм та e-листуванням завершуючи. Втім, ніхто не стверджує, що зміну літер треба проводити так, як у Союзі наприкінці 80-х обміняли старі купюри вартістю 50 і 100 карбованців на нові: раз — і за одну ніч, хто був ніким, той став нічим.
А взагалі слід чесно зізнатися собі: головною перешкодою впровадження укрлатинки є не вище перелічені приводи, а звичайнісінька лінь. Саме наші з вами лінощі, коли йдеться про розвиток, спроби вдосконалення, пошуки нових словотворів та правопису, та наше закостеніле академічне здмухування порохів з мовного набутку та його надмірне засолювання.
Друга необхідна зміна на шляху Української держави до Європи виглядає витратною, але не такою вже й нездійсненною. Це — переведення «Укрзалізниці» на європейську ширину колії. І не треба зчиняти жодного галасу або розкручувати великий піар. Чи багато було шуму з приводу електрифікації кілька років тому величезного шматка залізниці? Ні, бо то було звичайною рутинною роботою на колії, її осучасненням. Те саме і тут. Значну кількість полотна й без того час уже перекладати, поки воно не втратило своєї рівнобіжності. Виконуючи порядкові ремонтні роботи, можна й здійснити перехід на європейський вимір. Звісно, до цього слід провести надґрандіозну підготовку, аби не вийшло так, що в одному напрямку потяги їздитимуть за російським стандартом, а у зворотному — за європейським. Втім, досить влучна ілюстрація нашої багатовекторності.
І ось уявіть собі, що одного дня «Укрзалізниця» стала на «європейські» рейки. Того чудового дня, скажімо, 1 квітня, коли в нас полюбляють підвищувати ціни, на україно-російському кордоні пересічний москвич, який оце саме трясеться з Кремля до Празького Граду, раптом з подивом зауважує, що колеса у вагонах змінюють не в Чопі, до якого пріти ще з півтори доби, а в смт Хутір-Михайлівський чи в Козачій Лопані, і на прикордонному гаслі написано «Vas vitaє Ukraїna!»
«А то хіба вже Європа? — подивується приголомшений москвич. — Відколи ж це?»
Відзавжди.