Міністр освіти і науки України Дмитро Табачник домовився у Москві про створення єдиного посібника з історії для вчителів Росії та України, в якому «буде відбито спільну позицію з найпроблемніших історичних питань». Таким чином почала реалізовуватися давня мрія Кремля — нав’язати Україні свої підходи в трактуванні та викладанні історії. Правда, подейкують, що під час свого останнього візиту до Москви на засідання підкомітету з питань гуманітарного співробітництва Російсько-Української міждержавної комісії (а Табачник — співголова цього комітету) новий український міністр лише оприлюднив зобов’язання, які взяв на себе раніше — перш ніж офіційно увійшов до складу кабінету Азарова. І що саме завдяки цьому Москва «дала добро» на призначення цієї, скажемо м’яко, контраверсійної постаті очільником української освіти та науки.
Та хай там як, у найближчій перспективі історію в школах України і Росії мають викладати згідно з єдиною спільною концепцією. То що, може, відтепер російським дітям їхні вчителі не казатимуть, що Сталін — «успішний менеджер» і «видатна історична постать», а наголошуватимуть на тому, що лише у 1932— 1933 роках він без суду та слідства прирік на мученицьку смерть від голоду мільйони своїх підданих в Українській РСР і сотні тисяч — в РРФСР (теж переважно етнічних українців)? І що коли він це зробив свідомо — то є одним із найбільших злочинців в історії людства, а коли просто «не контролював ситуацію» — то є нездарою, а не «визначним керівником»? Може, відтепер у російських школах перестануть ліпити тавро «зрадника» Іванові Мазепі, який хотів лише того, що беззастережно визнається благом для будь-якого народу світу (крім, звичайно, тих, котрі входили до складу Російської імперії), — створення власної незалежної держави? Може, всенародний збройний опір сталінському режимові в західноукраїнських землях у 1940 — 1950-х роках минулого століття росіяни називатимуть не «бандитизмом», а славною сторінкою боротьби проти тоталітарного комуністичного режиму?
Втім, припускати, що на будь-яке з цих запитань можна отримати позитивну відповідь, не доводиться. Перш за все, в нинішній Росії в умовах «керованої демократії» наростає процес виправдання і звеличення імперського минулого Росії — як царської, так і комуністичної. Буяють реваншистські тенденції, обґрунтування яких шукають у минулому. По-друге, надто вже специфічні погляди в того, хто має з українського боку очолити процес пошуку «спільної історичної правди» — Дмитра Табачника. «Галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане», — писав цей український (?) історик (?) у статті «От Риббентропа до Майдана», опублікованій у московських «Известиях» півроку тому. Цікаво, як це відверто провокаційне твердження може кореспондуватися з обіцянками нового президента України «об’єднати країну»?
Дехто з колег-викладачів закликав автора цієї статті «не драматизувати ситуацію». Мовляв, це ж лише наміри написати спільний посібник, невідомо ще, чи його взагалі створять, наскільки сильним буде примус викладати історію відповідно саме до «московсько-табачниковської концепції». Проте, як кажуть китайці, «дорога в 10 тисяч лі починається з першого кроку». І якщо українська громадськість нині не дасть жорсткої відсічі планам Табачника щодо ревізії вітчизняної історії, то цілком імовірно, що через кілька років в українських школах україноцентричну концепцію історії буде замінено росієцентричною, нашим дітям втовкмачуватимуть у голови російські імперські міфи, завжди односторонні, а дуже часто — і прямо брехливі.
Складається враження, що найвище керівництво України, яке прийшло до влади, не може або не хоче зрозуміти просту істину: людина, котра вслід за Володимиром Володимировичем Путіним вважає «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» розпад Радянського Союзу — а отже, здобуття Україною незалежності, елементарно не може розглядати цю незалежність як найвищу для себе особисту цінність, а відтак свідомо й ефективно працювати для розбудови своєї держави, а не лише задля власних інтересів. А таких юнаків та дівчат, котрі вважатимуть 1991 рік «катастрофою», наша школа, якщо навчатиме історії на основі «спільних позицій» із росіянами, наштампує предосить.
Автор цієї статті вже десять років пише й публікує у «Дзеркалі тижня» політичні портрети національних лідерів, яким вдалося створити або вивести з надглибокої кризи свої держави. Вони різні — Томаш-Ґарріґ Масарик та Лі Куан Ю, Конрад Аденауер та Махатма Ґанді, Юзеф Пілсудський та Давид Бен-Ґуріон… Вони жили у різний час і в різних куточках Землі, в цілком різних країнах. Але всіх їх об’єднує принаймні одне — кожен ставив інтереси держави вище за свої особисті. І команди собі добирав відповідно до цього критерію. Україні серед лідерів зараз найбільше бракує не професіоналів у тій чи іншій галузі, а патріотів, для яких інтереси своєї держави та політичної нації важливіші за особисті.
А команди формують виходячи не з кланово-земляцьких міркувань та особистої відданості, а лише за фахово-моральними якостями. Можливо, багатьом читачам в Україні останні міркування видадуться відірваними від життя мріями. Проте досвід багатьох, дуже багатьох країн світу засвідчує, що це таки не казка, а реальність.
Отто Бісмарк казав, що «битву під Садовою виграв прусський шкільний учитель». Учитель, який сформував у своїх учнів гордість за належність до німецької нації.
І в сьогоднішній Україні важко переоцінити значення системи освіти, а особливо — викладання історії, для формування єдиної політичної нації. Віктор Федорович, Микола Янович та іже з ними повинні, просто зобов’язані зрозуміти, що не може бути успішною ані в економічному, ані в соціальному плані країна, значна частина населення якої вважає саме існування своєї держави «историческим недоразумением».
Здається, Орвелл писав: «Хто контролює минуле — той контролює сьогодення. Хто контролює сьогодення — той контролює майбутнє». Дуже не хотілося б, щоб наше майбутнє контролювалося силами з-поза меж України.