Минуле вже нам не підвладне, але майбутнє залежить від нас.
Петро Чаадаєв
Нинішня влада демонструє нові підходи в мовній політиці, і протистояння у верхах триває. Частину громадян втягнуто у священну війну, частина дивується, не бачачи проблеми. Розбиратися, чого й чому, що таке мажоритарні і міноритарні мови, чим відрізняється статус регіональної мови від державної, багатьом людям ніколи. Зрештою, з погляду пересічної людини — називай хоч горщиком, тільки в піч не став. Разом з тим масмедійно замиготіли було слова «сепаратизм» і «федералізм» у конструкціях умовного способу дії і не тільки. Яка «погода в домі» очікується? Не тільки парламентаріям, а й громадянам непогано було б розібратися, нарешті, яку державу ми будуємо, які цінності захищаємо і заради чого.
Україна повинна бути українською?
Одностайна позитивна відповідь населення на це запитання в повітрі не бринить, тому й категорія повинності тут недоречна. Краще говорити про ту чи іншу можливість, з урахуванням регіональних розбіжностей.
Якщо ми наполягаємо на тезі «мова є визначальним чинником і головною ознакою української нації», то це означає, що під словом «нація» передбачається етнос, оскільки головною ознакою нації як політичної спільноти не може бути мова. Побудова національної держави, «титульна нація» — це звучить гордо, але відгонить пилом позаминулого століття і гаром боїв. У сучасній Європі культурно-мовну уніфікацію визнано неефективним інструментом державного будівництва.
Та й непослідовно якось виходить. Коли для підживлення національної гордості складаємо збірки великих або видатних українців, котрі збагатили людство своїми досягненнями, нам не важливо, якою мовою розмовляли Вернадський, Глушков, Кондратюк, Лифар, Малевич, Миклухо-Маклай, Сікорський та інші. Петра Капіцу включаємо в «золоті списки» українців на тій підставі, що його батько був українського походження, Костянтина Ушинського — тому, що коріння його роду проросло у Слобожанщині...
Не все так просто з мовами, як багатьом хотілося б. Адже російсько-український етнокультурний діалог сягає в глиб століть. Певна частина суспільства і можновладців розраховувала на те, що після проголошення незалежності державна мова сильно потіснить російську на всій території країни. Думали, що при Союзі населення республіки користувалося великим і могутнім вимушено і після звільнення радісно повернеться до рідної української. Але виявилося, що серед «несвідомого елемента» (до болю знайомий вислів — тільки класовий підхід замінено культурно-мовним) чимало тих, хто «повернутися до витоків» чи то не хоче, чи то не може, чи то витоки розуміє по-своєму. А коли так... «Ми повинні примусити українців поважати рідну мову і говорити нею!»; «Нам необхідно зробити з мови культ»... У боротьбі за національну єдність (!) громадян України за мовним принципом поділили на патріотів і п’яту колону, пригноблену більшість і агресивні меншини, національно свідомих і духовно скалічених. Яка вже тут єдність...
Далі — більше. «П’ята колона... розкручує маховик русифікації, а національна культура блокується, етнічна більшість залишається пригнобленою»; «Поки ми не будемо україномовними, ми не станемо незалежними»... Просто-таки громадянська війна: з одного боку — національно свідомі, з іншого — вороги української державності, які загрожують національній безпеці. Мені здавалося, загроза національній безпеці саме в радикалізмі, у нескінченному протиставленні «свідомих» і «несвідомих», оскільки це створює напруженість, конфлікт на мовному грунті і веде країну до розколу. Але держава мені пояснювала, що «для усунення такої загрози необхідно розширити сферу застосування української мови».
Нескінченні заклики, закиди, волання на кшталт «треба нарешті вивчити рідну мову», «багато українців досі не знають рідної мови», «половина населення спілкується не рідною мовою, а мовою сусідньої держави» марні. «Рідна мова» — поняття взагалі неоднозначне, лінгвістами трактується по-різному. Згідно з найпоширенішою концепцією, це мова, засвоєна в ранньому дитинстві без спеціального навчання. Найчастіше — материнська, іноді її називають першою. Для успішного розвитку дуже важливо, щоб мова навчання в молодшій школі і рідна (материнська) збігалися. Якщо людина в шкільному і/або старшому віці отримує освіту мовою, яка не збігається з материнською, остання може бути витіснена мовою навчання, яка стане функціонально основною. Непоодинокі випадки, коли функціонально основною стає друга вивчена мова. Етнічне трактування терміна «рідна мова» чимало лінгвістів заперечують саме через те, що мова, яку людина вважає рідною, часто не відповідає її національності, етнічному походженню. Про це йшлося і сто років тому, а в умовах глобальних міграційних процесів таке явище ще більше поширилося. Тому європейські країни в мовній політиці спираються на соціологічні дані не про етнічний склад населення, а про використовувані ним мови.
Які методи, такий і результат
Рішучі заходи щодо утвердження нашої державної на території всієї країни призвели до того, до чого й мали призвести. Адже попереджали — соціологи, лінгвісти, політологи, історики, психологи — і наші, і зарубіжні...
Про неефективність примусових методів написано і сказано вже стільки, що можна цитатами обклеїти всю країну. До речі, навіть Емський указ, якщо подивитися на нього очима неупередженого історика (це аж ніяк не означає виправдання такого роду заходів), сприяв утвердженню українства: статистичні дані показують, що напередодні Жовтневого перевороту позиції української були досить сильні.
У книжці Олексія Міллера «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ века)» наведено цікавий архівний документ, що зберігався в канцелярії III відділення. Це повідомлення, в якому описано настрої після Емського указу: «Прибывшие после каникул из Малороссии студенты рассказывают, что там сильное неудовольствие местной интеллигенции возбудило известное правительственное распоряжение, воспретившее пьесы и издания на малороссийском языке. Результатом этого запрещения было то, что почти во всех помещичьих семействах женщины начали носить национальный костюм (малороссийские рубашки), который давно уже не был в употреблении. Профессора Драгоманова называют главным виновником происшедшего, и он приобрел огромную популярность в Малороссии, особенно в Киеве».
Повертаємося в сучасну Україну. За даними моніторингового дослідження Інституту соціології НАНУ «Українське суспільство», частка респондентів, котрі назвали рідною мовою українську, зменшилася із 64% у 2005-му до 62,3% у квітні 2006-го, а тих, хто назвав рідною російську, — збільшилася (за той самий період) із 34,1 до 36,4%. Майже половина (49%) опитаних громадян підтримали надання російській мові статусу офіційної. Частка тих, хто бореться за державну підтримку російської мови, збільшилася з 21,3% у 2003-му до 25,3% у 2006-му. За даними Центру Разумкова, у 2007 р. російськомовні громадяни становили 37% дорослого населення, 57% із них хотіли б надання російській мові статусу другої державної.
Оперативно-аналітичний відділ Національного інституту стратегічних досліджень, вивчивши тенденції громадської думки в 2005—2006 роках стосовно мовної політики в країні, дійшов висновків, що:
— «...протягом 2005—2006 рр. спостерігалося прискорення процесу поляризації українського суспільства в питаннях мови і зменшення мовної толерантності»;
— «виникає загроза протиставлення україномовних і російськомовних громадян, що зрештою призведе до формування двох полярних, самодостатніх громадянських ідентичностей, локалізованих у різних регіонах держави»;
— «потенційну соціально-політичну базу для політичних конфліктів навколо мовного питання створюють найбільш активні верстви суспільства: молодь і міські жителі зрілого віку».
Чомусь здається, що до 2010 року зафіксовані тенденції посилилися. З різних причин. Це й закономірна психологічна реакція на адміністративні заходи, і розчарування в політичній силі, дії якої надто розійшлися з деклараціями, і одіозність представників радикального крила націоналістів, і несприйняття курйозної націоналістичної міфології про український етнос і мову, і агресивні безглузді випади на адресу російської мови. І, звісно ж, незнищенний конформізм. Пані Кон’юнктура завжди в нас у пошані.
Чи потребує російська мова захисту
Дивна постановка питання, якщо йдеться про одну з найпоширеніших мов світу. Але ще дивніше, що в дискусіях про мовну політику України часто настільки зміщено акценти. Деякі борці так захопилися ідеєю «одна нація — одна мова», що геть забули про права людини. Захисту потребують мільйони російськомовних українців, ніби оголошених поза законом. Підстава — більш ніж сумнівна: мовляв, нема чого підтримувати імперську мову, вона в нас і так найпоширеніша. (До речі, те, що мова імперська, автоматично не робить російськомовних носіями імперської свідомості.) Держава зобов’язана забезпечувати права всіх громадян. Часто доводиться чути й читати: «Ніхто ж не забороняє їм розмовляти своєю мовою вдома, з друзями...» Так і в Російській імперії українцям теж цього не забороняли, проте вони були дуже незадоволені, що цілком природно. Прагнення реваншу — не кращий спосіб позбутися комплексів, ця боротьба може тривати нескінченно, і країна від неї тільки програє.
Отже, якщо будувати мовну політику з огляду на реальну мовну ситуацію та керуючись інтересами живих громадян (а не прагненням «відновити історичну справедливість» з допомогою нової несправедливості), то російська, як і всі інші мови України, має функціонувати настільки широко, наскільки це забезпечить мовні права її носіїв.
До речі, у Конституції Угорщини національні та етнічні меншини названо «державоутворюючими факторами». Ну, що поробиш, ми поки що в стадії оборонної психології і тактики, «мова сусідньої держави» тягне нас у «постколоніальну залежність»... Щоправда, чула, розумні люди кажуть про те, як важливо для подолання залежності підвищити конкурентоспроможність.
Компроміс проти розколу
Каменем спотикання у нас стала горезвісна колізія з категоріями «етнічні росіяни» і «російськомовні». У цьому зв’язку хочеться нагадати про дослідження, яке ще 2006 року проводила група українських та іноземних фахівців (Юліане Бестерс-Дільгер, Білл Баурінг, Володимир Кулик, Лариса Масенко, Віра Сквирська, Ганна Залізняк та ін.) у рамках проекту «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи». У їхніх висновках і рекомендаціях сказано: «Відповідно до означень «рідної мови» та «мови меншини», які наводяться у Пояснювальній записці до Хартії, російська є водночас регіональною мовою та мовою меншини... Дещо особливе ставлення до російської мови випливає тільки з більшої чисельності її носіїв, ніж в усіх інших недержавних мов. Цьому сприятиме визнання рідної мови, а не національності, як головного критерію для публічного використання мов»; «Білл Баурінг не погоджується з критерієм «рідна мова», а натомість посилається на європейське законодавство (зокрема на Європейську хартію... та Пояснювальну записку до неї, статті 11 і 17) і наполягає на застосуванні критерію «вживання мови» для визначення прав носіїв недержавних мов» («Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації». — Видавничий дім КМА. 2008 р.). Учасники цього проекту не в усьому були одностайні, проте їхні рекомендації, на мій погляд, є тим сприятливим максимумом для української мови, на який вона може претендувати без обмеження прав носіїв інших мов. Дозволю собі стислий виклад цієї моделі.
Українська має бути мовою офіційного спілкування на всій території (держслужбовці зобов’язані вільно володіти нею), мовою армії і судової системи (справи і протоколи — державною, під час слухань, засідань можливе використання інших мов, якщо це зручно сторонам). Громадяни повинні володіти державною мовою принаймні в достатньому для роботи обсязі, тому в класах і школах з іншими мовами навчання українська — обов’язковий предмет, з якого складається випускний іспит.
Підтримці недержавних мов і культур не повинно чинитися жодних перешкод (згідно зі статтею 5 Рамкової конвенції про захист національних меншин, Законом України «Про національні меншини»).
У адміністративних одиницях (регіонах, містах, селах), де не менше 50% громадян вважають рідною не державну мову, а іншу, має бути забезпечене право спілкуватися цією мовою з держслужбовцями. В адміністративній одиниці, де понад 20% населення вважають рідною недержавну мову, в органах влади мають бути службовці, які володіють основною мовою населення.
Мовою діловодства в адміністративних одиницях, де понад 50% населення вважає рідною не державну мову, а іншу, може бути ця мова.
Так само, як і для української мови, вісім-десять дітей (п’ять для сільських і вісім для міських шкіл) — достатня кількість, щоб відкрити клас з недержавною мовою навчання. За бажанням батьків недержавні мови слід викладати як предмети в школах з українською мовою навчання. Якщо в адміністративній одиниці частка носіїв недержавної мови досягає 50%, цю мову слід викладати як предмет у всіх школах.
В адміністративних одиницях, де частка носіїв російської мови як рідної більша ніж 50%, у державних коледжах та університетах слід забезпечити російськомовні групи. Для приватних навчальних закладів з недержавними мовами навчання — ніяких обмежень бути не повинно (українська мова як предмет — обов’язковий).
Не повинно бути ніяких перепон в імпортуванні книжок і газет, а також у транслюванні теле- і радіопрограм з інших країн.
Ця компромісна модель мовної політики прибічників ідеї «одна нація — одна мова» не влаштовує. В умовах законодавчих протиріч та правового нігілізму захисникам російськомовних нічого не залишалось, як сподіватися на виконання умов підписаних Україною міжнародних документів, що у конфліктних випадках мають пріоритет перед національними законами. Зокрема на Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, виконання якої контролюють органи Ради Європи.
Які мови захищає хартія
Щодо базових термінів співробітник секретаріату РЄ з питань імплементації хартії Хасан Бермек в інтерв’ю «ДТ» сказав: держави трактують «цей термін як міноритарна мова, або як мова меншин, або як регіональна мова. Для нас не має значення трактування терміна». Йдеться про мови, а не про етноси, але це не означає, що мета хартії зводиться тільки до захисту мов, які зникають. У Преамбулі читаємо: «деякі з них опинилися під загрозою» (виділено автором). У статті 4 сказано: «Ніщо в цій Хартії не повинно тлумачитися як обмеження або порушення будь-яких прав, гарантованих Європейською конвенцією про права людини». У хартії «беруться до уваги» також Гельсінкський заключний акт, Документ Копенгагенської наради. Усі ці документи відбивають європейську філософію сучасної гуманітарної політики, заснованої насамперед на визнанні вищої цінності людської особистості з її непорушним правом вільно користуватися своєю рідною мовою у приватному та громадському житті. Заходи для захисту і підтримки міноритарних мов, передбачені хартією, не порушують принципу рівності мовних прав.
Якщо звернутися до тексту хартії, до «меню», з якого державам-учасницям пропонується вибрати той чи інший рівень підтримки мов, відразу стає зрозуміло, що йдеться про цілком різні за ступенем поширеності мови. Наприклад, пункт 2 статті 10 про місцеву або регіональну владу: верхній рівень підтримки передбачає «використання регіональних мов або мов меншин органами регіональної або місцевої влади». Тобто для великих мовних спільнот крім культурно-освітніх гарантій передбачено юридичне забезпечення використання своєї мови в різних сферах, пов’язаних з комунікацією.
Нарешті, якщо звернутися до практики застосування хартії в державах, які її ратифікували, то виявимо, що той чи інший рівень підтримки одержали, приміром, в Австрії — словенська, чеська, словацька, угорська, в Чехії — німецька, польська, словацька, у Фінляндії — і саамська, і шведська. У Швейцарії, Хорватії і Словенії хартія забезпечує підтримку італійській, в Австрії, Сербії, Словаччині, Словенії, Хорватії — угорській...
Україна, судячи з баталій, які відбувалися у зв’язку з хартією, просто ще не готова увійти в європейське співтовариство. Але дуже хочеться. Не всім. Багатьом достатньо видимості. Позірної. Це теж радянська традиція — справляти потрібне враження.
У зв’язку з усім цим хотілося б знати: що для нашого парламенту і всього суспільства важливіше — побудова національної держави чи правової? Бо якщо ми прагнемо побудови правового суспільства, то в ньому права особистості, зокрема й мовні, вищі за інтереси етносу і держави. У нашій країні соціум багатомовний, тому статус і функції мов повинні визначатися законом, який не просто декларує, а й гарантує права.
У книжці Миколи Рябчука «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» чудово сформульовано ідею, яку я б назвала дороговказом: «Становлення громадянського націоналізму в Україні є справою надзвичайно складною, оскільки йому доводиться формуватися на основі... двох, послідовно антагоністичних, мовно-культурних націоналізмів, кожен з яких прагне коли не до знищення, то принаймні до маргіналізації конкурента. Синтез нового «консенсусного» націоналізму можливий лише за умови їх послідовної деміфологізації, відмови кожного з них від намагань домінувати і визнання кожного з них лише тією мірою, якою вони обстоюють рівні права для своєї мовно-культурної групи в рамках загальногромадянських прав».
«Будуємо нову країну», починаючи з мов?
Законопроект «Про мови в Україні»: погляд лінгвіста
Лариса МАСЕНКОМова — основа безпеки української нації
Василь ЛИЗАНЧУКРосійська мова в Україні — без емоцій
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, Михайло БІЛЕЦЬКИЙ, Євген БОЛЬШОВ, Денис КІРЮХИН, Олексій ТОЛПИГО