UA / RU
Підтримати ZN.ua

УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ ЗА КОРДОНОМ: ВІДПЛИВ УМІВ ЧИ ЇХ ЗБАГАЧЕННЯ?

«Наприкінці ХХ ст. ми ввійшли у суспільство, що базується на нових знаннях, коли й економічний, і со...

Автор: Віра Троян

«Наприкінці ХХ ст. ми ввійшли у суспільство, що базується на нових знаннях, коли й економічний, і соціальний розвиток істотно залежатиме від здобуття й використання різних форм знань» — цей висновок, зроблений Європейською Комісією («Towards a European research area», Brussels, 2000), повністю узгоджується з результатами стратегічних досліджень аналітичних центрів бага-тьох країн світу. За їхніми даними, вже тепер 73% всіх технічних патентів і 62% наукових статей, що мають вирішальне значення для лікування серцево-судинних і легеневих захворювань, грунтуються на результатах фундаментальних досліджень. Тому розробка організаційних заходів, спрямованих на мобілізацію людських і фінансових ресурсів у науково-технічну сферу, — надзвичайно важлива складова сталого економічного розвитку у ХХІ ст.

Певні позитивні зрушення в цьому напрямі останнім часом відбуваються і в Україні. Гарантовано стабільний розмір стипендій аспірантам, засновано щорічні стипендії Президента України і Національної академії наук молодим вченим, прийнято закони про пенсійне забезпечення вчених, підтримку науковців оборонно-промислового комплексу. В Україні розширюється діяльність окремих міжнародних організацій та фондів (ІНТАС, Інко-Копернікус, УНТЦ, Інституту відкритого суспільства, INTERTOOL та ін.), програм співробітництва з багатьма зарубіжними країнами. Міністерство освіти та науки проводить роботу з погашення боргів за виконання державних науково-технічних програм протягом попередніх років і планує на майбутнє відновити підтримку пріоритетних напрямів фундаментальних досліджень. І, нарешті, про увагу до становища наших науковців свідчить нещодавнє доручення Президента урядові проаналізувати причини виїзду високо-кваліфікованих спеціалістів з країни. Дуже назріле доручення, оскільки відплив переважно молодих вчених на сьогодні набув критичного рівня.

Відтак маємо дві взаємопо-в’язані тенденції.

Перша — зменшення і старіння наукового потенціалу всередині країни. Це загрожує критичним зменшенням не тільки кількості вчених, здатних створювати нові знання, а й тих, хто спроможний сприймати нові знання і передавати їх молодому поколінню.

Так, за період 1991—99 рр. більш ніж удвічі скоротилася кількість працівників, що виконували науково-дослідні роботи. Чисельність кандидатів наук зменшилась на третину, а серед тих, хто залишився, переважають вікові групи 41—50 і 50—60 років (відповідно 31 і 22%). Аналогічна закономірність простежується і серед докторів наук, вчені 56—60 і 61—70 років становлять відповідно 26 і 29%.

Друга тенденція — формування потужного наукового контингенту наших учених, котрі працюють в науково-дослідних та навчальних закладах різних типів за межами України. Своєю високопрофесійною діяльністю вони роблять значний внесок у розвиток світової науки й одночасно впливають на стан науково-освітнього процесу в Україні. Деякі приклади на підтвердження цієї тенденції наведу з біології, наукові відкриття в якій (приміром, пов’язані з генетично модифікованими організмами) викликають суспільні збурення і потребують для своєї оцінки компетентних висококваліфікованих фахівців. Фундаментальні праці з біотехнології, генетики, фітофторозу опублікували в листопадовому номері журналу Plant Physiology, який зараз має один із найвищих наукових рейтингів, наші молоді вчені С.Комарницький, М. і Л. Борисюки, М.Коломієць. Газета «Pennsylvania Current» пише про успіх учених університету — конструкторів рослини, яка активно поглинає з ґрунту важкі метали. Серед них — наша Олена Ватаманюк. Про ряд прикладів успішних наукових контактів свідчать спільні публікації в наукових журналах. Безперечно, такі контакти сприяють підтримці наукових досліджень у нашій країні, але є вони тільки в тих установах, де існували і хоч певною мірою збереглися наукові школи. Тому розширення зв’язків з нашими вченими, які працюють за кордоном, активніше залучення їхнього інтелектуального потенціалу до науково-освітнього процесу в Україні може бути однією із реальних можливостей поліпшення ситуації в нашій науці.

Перші результати щодо оцінки такої можливості отримано в ході виконання на замовлення Міністерства освіти та науки проекту «Українські вчені за кордоном: наукові досягнення, перспективи співпраці та повернення». Ученим було розіслано анкету, яка містила запитання про фах, місце роботи, посаду, час перебування за кордоном, основні наукові досягнення, форми чи бажання співпраці з науковцями України, плани та умови повернення на Батьківщину, пропозиції щодо реформування нашої науки та освіти. Серед респондентів — учені природничих спеціальностей (фізика, математика, хімія, біологія), що працюють у наукових закладах та вузах США, Німеччини, Канади, Бразилії, Польщі. Час перебування за кордоном — від 1 до 9 років, посади різні — від лаборанта (з нашою університетською освітою) до «повного» професора чи завідувача лабораторії.

Переважна більшість опитаних ведуть активну наукову роботу, про що свідчать надіслані списки наукових праць, опублікованих у провідних журналах, та участь в конференціях. 50% опитаних співпрацює з ученими України, більше на рівні наукових контактів, рідше — на рівні спільних грантів, і мають бажання продовжувати таку співпрацю. 70% учених планують повернутися в Україну при поліпшенні нашого економічного становища.

Слід зазначити: явище «відпливу умів» властиве практично всім країнам, що стають на шлях зміни соціального устрою і економічного реформування. І особливо тим, чия еконо-міка не дає змоги забезпечити відповідне працевлаштування фахівців, підготовлених у сфері вищої освіти. Такі країни є інтелектуальними донорами, оскільки значна частина їхніх високоосвічених спеціалістів виїжджає до багатших держав. При цьому причини виїзду не тільки економічні, нерідко на першому місці стоїть можливість реалізації професійної кар’єри. Важливо й те, що країна-реципієнт здатна залучати, фінансово підтримувати навчання іноземних студентів і працевлаштовувати випускників. На сьогодні найпотужнішим інтелектуальним реципієнтом, зокрема і для України, є США. У сфері науки й техніки там працює нині понад 30% іммігрантів з докторським ступенем, а, скажімо, 1995 р. університети цієї країни прийняли на навчання в галузі фундаментальних та технічних наук 100 000 іноземних студентів.

Протягом тривалого часу виїзд учених розглядався як дуже негативне явище для країни-донора. Проте останніми роками, з одного боку, у зв’язку з глобалізацією економіки та ринку праці, а з другого, завдяки зусиллям окремих країн-донорів щодо організації свого наукового простору і реформування економіки, термін «відплив умів» частіше набуває змісту «циркуляція умів» або навіть «збагачення умів». Наприклад, після закінчення навчання у США тільки 23% іммігрантів з Південної Кореї і 28% з Тайваню бажають залишитися працювати в цій країні. Решта повертаються на батьківщину, збагачуючи набутими знаннями та вмінням її науковий і економічний потенціал. Програму сприяння поверненню своїх учених проводить Китай, про аналогічні наміри заявили Естонія, Угорщина. Це свідчить про розуміння цими країнами цінності своїх учених, незамінної ролі наукового патріотизму в розвитку і зміцненні держави. Ряд організаційних заходів з цього питання проводяться і в розвинених західних країнах, зокрема в Канаді. «Багато канадців не розуміють економічної вартості і наукових втрат, коли високо-кваліфіковані дослідники залишають країну через відсутність фінансової підтримки, — констатували свого часу канадські медики. — Це не просто втрата людей, це втрата критичної маси знань, патентів, потенційних розробок, які доведеться купувати в майбутньому. Крім того, це деморалізує молоде покоління і в результаті завдає великої шкоди національним інтересам». Результат: фінансування медико-біологічної галузі в Канаді значно збільшилося.

Ініціатором активного обговорення проблеми виїзду вчених у Великобританії на початку 90-х років виступила група «Збереження британської науки». Серед пропозицій, спрямованих на покращання ситуації, обгрунтовується необхідність радикальної реструктуризації академічної науки, забезпечення повернення у країну насамперед близько п’ятдесяти висококваліфікованих науковців, що працюють за кордоном, а також збільшення фінансової підтримки для молодих учених на ранньому етапі вибору наукової кар’єри.

Ряд організаційних заходів щодо забезпечення необхідного розвитку наукових досліджень пропонується і на наднаціональному рівні. В цитованому на початку документі Європейська Комісія, оцінюючи сучасний стан наукових досліджень у країнах Європейського Союзу, констатує значне відставання від США та Японії як за загальним розміром витрат на науку, так і за кількістю працівників у цій галузі. Крім того, негативно впливає роз’єднаність і замкнутість національних дослідницьких систем, їх слабка кооперація на регіональному та європейському рівнях, недостатнє сприяння приватному інвестуванню в науку. Для поліпшення ситуації пропонується ідея європейського наукового простору, яка містить такі аспекти:

— створення мережі наявних наукових центрів у Європі і заснування віртуальних центрів із використанням сучасних інтерактивних засобів зв’язку;

— спільне фінансування великих європейських дослідницьких виробничих потужностей;

— більш погоджене виконання національних та європейських досліджень і організація тіснішої наукової та технологічної співпраці;

— краще використання засобів виробництва і ресурсів для сприяння інвестуванню в дослідження і винахідництво;

— впровадження спільних систем наукових і технічних стандартів;

— збільшення людського ресурсу і надання йому більшої мобільності, а саме:

— більша мобільність дослідників і введення «європейського виміру» до наукової кар’єри;

— підвищення статусу і ролі жінок в науці;

— стимулювання молоді до наукових досліджень і кар’єри вченого;

— тісніший зв’язок досліджень на європейському і регіональному рівнях;

— об’єднання наукових товариств, компаній і вчених Західної та Східної Європи;

— запровадження спільних соціальних і етичних цінностей в наукових та технологічних питаннях.

Очевидно, немає потреби доводити, наскільки важливі такі заходи не тільки для країн — членів Європейського Союзу, а й для України, яка заявила про своє бажання вступити до цієї спільноти. Проте сучасний стан української науки характеризується рядом проблем, без розв’язання яких про входження до європейського наукового простору говорити важко. Одна з найважливіших— проблема кадрового забезпечення високого рівня наукових досліджень. Відомо, що прагнення до освіти та знань, розуміння їх важливості споконвіку були визначальною рисою світогляду і культури українського народу, проте нерідко реалізація творчого потенціалу наших учених відбувалася на теренах чужих держав. Проблема висококваліфікованих наукових кадрів для нашої країни не була простою і за радянських часів, оскільки протягом багатьох десятиліть найавторитетніші вузи та наукові заклади містилися на території Росії, куди йшла вчитися та працювати здібна молодь. В останні роки вектор міграції учених змінився на країни Заходу, і засоби інформації друкують привабливі запрошення для навчання і праці за кордоном. Очевидно, настав час, коли не менш привабливими мають бути і запрошення наших учених до роботи в Україні, коли ми повинні озвучити ідею своєї зацікавленості в їхньому поверненні. Потрібні конкретні дії з утілення цієї ідеї в наукову політику України, дії, які сприяли б формуванню науково-освітнього ресурсу, з одного боку, і підготовці відповідного державного забезпечення та рішення — з другого. Але важливо, щоб вжиті заходи були спрямовані не на «зведення процесу до мінімуму», як це лунає в окремих установах, а враховували сучасний світовий досвід у вирішенні цього питання.

Крім економічного підгрунтя таких заходів, підвищення розуміння в українському суспільстві цінності наукової еліти, не менш важливий і моральний клімат, за який відповідальні учені, що зараз представляють нашу науку. Відповідальність за те, що наукові ступені можуть отримати малокомпетентні спеціалісти, обтяжені адміністративною та бізнесовою діяльністю, за переписування праць тридцятирічної давності, за те, що в метро роздають рекламки з пропозиціями підготовки дисертацій. І ще багато за що, чого не повинно бути ні в нашому суспільстві, ні в нашій науці.

Таким чином, міграція наукових працівників, їхня праця в дослідницьких та технологічних центрах різних країн з метою набуття, вдосконалення і застосування своїх знань, створення таких центрів у країнах, що прагнуть забезпечити свій науково-технологічний прогрес, — об’єктивна реальність нашого часу й умова економічного та соціального розвитку в майбутньому. Активне сприяння міжнародній мобільності учених, аж до значного полегшення візового режиму, стає істотним елементом державної полі-тики розвинених країн світу. Одна з можливостей для України бути учасницею цього процесу — розширення співпраці з нашими ученими, котрі працюють за кордоном. Це є й одним із важливих механізмів розвитку кадрового потенціалу нашої науки, особливо з огляду на наявну ситуацію розриву наукових поколінь, зменшення прошарку вчених середнього продуктивного віку.