Ніщо так не повертає до реальності, як погляд збоку. Завжди цікаво дізнаватися, як сприймають нашу країну і нас закордонні політики, дипломати, різноманітні експерти й зірки… А проте думка пересічного іноземця може виявитися не менш цікавою і промовистою.
Двадцятичотирирічний Якоб Мішке — представник нової європейської генерації. Навчався у Вільному університеті в Берліні. До України приїздив двічі. Вперше — п’ять років тому як волонтер: допомагав пенсіонерам — колишнім в’язням концтаборів. Удруге — торік: слухав курс східноєвропейських студій у Києво-Могилянській академії. Українською володіє досить вільно, хоч і з акцентом, а проте всі відмінки вживає правильно, навіть краще за деяких «носіїв мови».
— Якобе, чи важко було тобі вивчати українську?
— Спочатку, коли я взагалі не розмовляв українською і не розумів її, було досить кумедно. Ми відвідували літніх людей, вони розповідали про своє життя, здоров’я, а ми тільки сиділи й кивали. Потім навчилися у потрібний момент казати: «Ого! Боже, Боже!». Або, якщо вони згадували про свою сім’ю, онуків, — «Ага, цікаво». Про погоду — «Так, хороша» або «Так, погана». Здоров’я завжди було погане… Згодом ми вже вивчили стільки слів, що змогли зрозуміти, хто ці люди, де вони були і що пережили. Так, наче вдруге з ними познайомилися…
А взагалі, з мовою великих проблем не було. Основні фрази — що треба говорити, приміром, в автобусі чи в магазині — вивчив за три місяці.
— Яке українське слово ти запам’ятав найпершим?
— Важко згадати. Мабуть, «горілка» і «сало».
— Цікаво, що саме спонукало тебе зацiкавитися Україною? Чому виникло бажання приїхати саме до цієї країни?
— Якщо чесно, серйозно цікавитись Україною я почав уже тоді, коли потрапив сюди. Після школи хотів рік попрацювати волонтером десь за кордоном, наприклад в Іспанії, Румунії чи Югославії. Знайшлося місце в Польщі, у Кракові. Я погодився, бо місто мальовниче, та й від Німеччини недалеко… Але за кілька тижнів мені зателефонували й перепросили: «У Кракові місця вже немає, але можете поїхати до України». Я завагався, бо мало чув про цю державу, — ну, Чорнобиль, Бубка, Кличко, дуже бідна країна… Та зрештою вирішив поїхати і все побачити на власні очі. І мені у вас дуже сподобалося! До речі, більшість німців, які працюють у Києві, так само спочатку не хотіли їхати до України: спиняло те, що чули про неї. Але геть ніхто потім не жалкував…
— Якими були перші враження від нашої країни?
— Коли вперше перетинав польсько-український кордон, побачив, як дорогу перебігає кінь. Подумав: ого, тут може бути цікаво. Так і виявилося. Першим містом, яке я відвідав, був Львів. Спочатку тиждень ішли дощі, а потім я побачив Львів, залитий сонцем, і просто закохався в це місто
— У яких іще українських містах ти побував?
— На Заході України відвідав Тернопіль, Івано-Франківськ, Ужгород, Ковель, Володимир-Волинський. Бачив також Київ, Чернігів, Полтаву, Донецьк, Харків, Маріуполь. Був у Криму — в Ялті, Севастополі.
— Користувався послугами наших турагенцій?
— Я більше полюбляю їздити сам. Хоч із цим у європейців в Україні виникають певні проблеми. Адже багато хто з них не може читати кирилицею, не знає мови, і їм важко розпитати, що, коли й куди їде, що де є цікавого. У великих містах, приміром, у Києві або Львові, багато людей знають англійську або німецьку, а ось у провінції з цим важче. Звісно, легше, коли поїздка організована і є гід, який може все показати й пояснити. А загалом, Україна має великий туристичний потенціал. Тут цікаві, багаті на пам’ятки міста, особливо Львів, Київ, Чернігів, природа дуже гарна...
— Але часом так і хочеться сказати: природа у Європі гарна завдяки людським зусиллям, а в Україні — всупереч їм… А в селах українських бував?
— Коли їхав автобусом до Львова, бачив такі села, яких у нас у Німеччині вже років п’ятдесят немає. Про них мені ще мама розповідала, коли згадувала свою молодість. Там коней більше, ніж тракторів, маленькі хатинки, мало машин… Загалом, ваше місто і село — два різних світи. Городяни і селяни по-різному одягнені, розмовляють, поводяться. У нас уже такого розриву немає. Німецьке село — як передмістя, там люди мають машини, їздять ними до міста на роботу, а в селі просто живуть. І лише невелика кількість осіб займаються сільським господарством.
Деякі сценки вашого сільського життя здалися дуже мальовничими: кури гуляють на вулиці, на луці бабуся корівок пасе… Але не можна не помітити, яке в тої бабусі тяжке життя. І можна зрозуміти, чому всі хочуть їхати до міста, там і жити, і працювати. Жаль, що в Україні вимирають села. Треба створювати більше можливостей для розвитку села.
— Чи помітна різниця між способом життя, світосприйняттям людей у різних регіонах України?
— У принципі, всюди зустрічаєш різних людей. Та я б сказав, що на Заході України люди оптимістичніші, діяльніші та впевненіші в собі. На Сході більше фаталістів, песимістів, які у всьому вбачають тільки погане і стверджують, що нічого не можуть зробити. На Заході люди міркують: так, усе погано, але ми можемо щось змінити, а як ні, то не варто перейматися.
— Які, на твою думку, риси в національному характері українців позитивні, а які негативні, заважають нам розвиватися?
— Українці більш відкриті, спонтанні і на все дивляться не так серйозно, як німці. Це мені у вас подобається. От, приміром, спонтанність, легкість на підйом: можна в будь-який момент комусь зателефонувати, щось запропонувати, і людина відразу на те пристане. Також добре, що українці — веселі люди і зазвичай не тримають довго зла. А ще спокійно сприймають зміни. Коли у вас була політична криза, іноземці запанікували, злякалися танків і кровопролиття, хотіли тікати з країни, а українці трималися спокійно… А негативні риси, можна сказати, ті ж самі. Українці можуть бути занадто веселими й легковажними, коли треба проявити серйозність. Можуть бути занадто спокійними, коли треба негайно щось робити. І можуть бути спонтанними аж до непередбачуваності, зокрема не виконувати обіцянок і домовленостей. А якщо це відбувається у політиці й економіці, то довіра до вашої країни зникає.
— Чи траплялися з тобою цікаві пригоди, пов’язані з різницею в менталітеті, німецькому й українському?
— Так, зокрема у спілкуванні з дівчатами... Адже стосунки між хлопцями й дівчатами в Україні та в Західній Європі дуже різняться. Різні вимоги у прекрасної статі. Тут, у вас, іще живі такі традиції, коли чоловік подає жінці руку на виході з транспорту, або коли треба обов’язково заплатити за даму в кафе чи ресторані, або дарувати квіти. Цього в Німеччині вже майже ніхто не робить, тому з українками часом траплялися непорозуміння. Але мені подобається, що у вас можна проявити себе джентльменом.
— Що скажеш про інші наші традиції, звичаї?
— Як на мене, в Україні набагато більше святкують, ніж у нас. Практично щомісяця — одне чи два державних свята, коли можна не працювати, гуляти. У нас у Німеччині одне чи два свята – загальнонаціональні, решта — звичайні робочі дні. Бо інакше економіка втрачає гроші. Втім, у нас були дискусії, чи треба нам більше свят і вихідних. Ще я б сказав, що українці набагато більше гуляють вулицями. У нас, приміром, у Берліні багато туристів, і їх можна відразу виокремити із загалу саме за тим, що вони просто прогулюються. Німець зазвичай іде кудись конкретно — до крамниці, до офісу чи додому. А такого, що ти суботнього вечора прогулюєшся Хрещатиком, спілкуєшся з людьми, слухаєш музику, в нас немає.
Я дуже люблю українські страви. Ваша кухня схожа на німецьку, у нас теж багато жирних, гострих страв, але через те, що люди бояться гладшати, їх у нас уже майже ніхто не їсть. А тут усе дуже смачно.
— Тепер у Німеччині дедалі більше переходять на страви швидкого приготування, напівфабрикати…
— Так, це правда, бо люди не мають часу стояти годину біля плити. У 15—16 років я теж переважно харчувався напівфабрикатами, але потім занепокоївся своїм здоров’ям і почав готувати собі сам.
— Ти мав нагоду ознайомитись із українською системою освіти, науки, поспілкуватися з нашою молоддю. Як гадаєш, чи є перспективи у молодих українців побудувати нормальне життя у рідній країні?
— Думаю, перспектив багато. Коли я навчався у НаУКМА, мені здалося, що студенти більш відкриті до нового, у них більший потенціал, ніж у їхніх викладачів. Якщо через років десять-двадцять відбудеться зміна поколінь у політиці, економіці, інших сферах життя, ситуація покращає.
— Які плани на майбутнє? Чи плануєш іще завітати до України?
— Мені треба буде ще два роки вчитися у Берліні, потім шукатиму роботу. Хтозна, можливо, вона буде пов’язана з Україною. Хотілося б іще раз сюди повернутися.