Спочатку хотіла назвати цей матеріал парафразом «А з міністерського вікна…» Його незаперечна перевага в тому, що він набагато точніше відтворив би суть відповідей інтерв’юйованого. Але зрештою зупинилася на «…занепаді «крейдяного» періоду»: звучить свіжіше та ефектніше. Плюс відповідає тому, що видно з високих освітянських кабінетів. А стосовно знаку запитання наприкінці заголовка… Так, либонь, наші вікна дивляться на різні вулиці.
— Останні роки характеризуються цілою низкою позитивних тенденцій, — переконаний заступник міністра освіти і науки України Віктор ОГНЕВ’ЮК.— Зростає відсоток дітей, охоплених дошкільною освітою: скажімо, за минулий навчальний рік кількість малят, які відвідують дитячі садочки, зросла на 4%. Нині найменше дошкільнят-дитсадівців у Чернігівській області — 53% від загальної кількості хлопчиків і дівчаток відповідного віку, найбільше в Севастополі — 73%. Наше завдання — наступного навчального року максимально охопити дошкільною освітою принаймні дітей п’ятирічного віку. Адже чим раніше дитина буде залучена до освіти різних форм, тим краще для особистості, її розвитку.
2003/2004 навчальний буде третім роком переходу до дванадцятирічної освіти. Поки що ми належним чином забезпечуємо цей процес: усі третьокласники країни (власне, як і вся початкова школа) матимуть необхідні нові підручники. Ставимо завдання наступного року — перейти на друкування навчальних посібників для четвертого і п’ятого класу дванадцятирічки. Чому це потрібно зробити? «Нову» початкову школу ми забезпечуємо посібниками «з коліс», бракує часу для їхнього відпрацювання, апробації. Усе це, звісно, породжує чимало проблем. Тому сподіваємося, що і Верховна Рада, розглядаючи держбюджет-2004, врахує згадану вище проблему. Адже на створення справді якісного підручника необхідно бодай два роки. До речі, з метою підвищення якості вітчизняної шкільної літератури МОН організовує відкритий конкурс підручників. Його умови вже розроблено й розміщено на сайті міністерства. Прогляньте, переконаєтесь — вони досить жорсткі та вимогливі.
МОН ініціювало, а уряд підтримав, зокрема, створення інституту навчальної літератури. Його функція — фахова експертиза всіх вітчизняних підручників. Потрібно нарешті визначитися і науково обгрунтувати, скажімо, кількість ілюстрацій у тому чи іншому посібнику, друкованих знаків на сторінці, яким має бути співвідношення тексту й ілюстративного матеріалу тощо.
Головна вада сучасних підручників — надмірна теоретизація, академічність. Але ж навчальна література має бути цікавою, доступною, певною мірою навіть захоплюючою. Тобто необхідно модернізувати, можливо, почасти навіть кардинально змінювати підходи до підручникотворення.
— Із усього сказаного вами напрошується висновок: до міністерства надійшло чимало скарг і на нові підручники для початкової школи.
— Ні, поки що таких нарікань немає. Міністерство проводить моніторинг якості згаданих вище посібників. Так, за підсумками дослідження, яке проводилося у двадцяти двох областях і в якому взяли участь 11555 респондентів (1005 вчителів та 10550 батьків), нові підручники мають досить високий рейтинг. Звісно, надходять пропозиції щодо їх удосконалення. У майбутньому плануємо розміщувати тексти потенційних підручників для старшої школи на нашому сайті в Інтернеті, аби кожен, хто вважає, що той чи інший посібник треба поліпшити, міг це зробити, внести свої пропозиції. До речі, не сьогодні — так завтра йтиметься не про окрему навчальну книгу, а про цілий комплект. Із 2005 року плануємо видавати підручник у супроводі звичного посібника (хрестоматії, збірника задач, атласів тощо) плюс посібника на CD-диску, яким можна буде користуватися, не лише читаючи з екрана, а й, приміром, слухаючи текст.
— Вікторе Олександровичу, але ж не мені вам розповідати про рівень забезпеченості наших шкіл ПК. Приміром, буквально рік тому лише 4,7 % (!) сільських шкіл мали сучасні комп’ютерні комплекси. А ви говорите про масове впровадження посібників на СD-дисках…
— Усе не так безнадійно. Скажімо, у Рівненській, Хмельницькій областях нинішнього року завершать комп’ютеризацію абсолютно всіх місцевих шкіл I—III ступеня. Та й в інших областях маємо серйозний поступ. Якщо у 2002-му кошти з держбюджету на забезпечення вітчизняних с/ш сучасними ПК не виділялися, їх вишукувала місцева влада, до розв’язання питання залучалися люди, небайдужі до освіти. Десь допомагають фермери, десь підприємці… Тобто комп’ютеризація школи стала не лише державною — громадською справою.
— А взагалі, який нині рівень комп’ютеризації вітчизняних шкіл?
— Нині сучасними комп’ютерними комплексами оснащено 20% сільських навчальних закладів середньої ланки. Плюс близько половини міських шкіл. Звісно, є райони, в яких це питання практично не вирішується, немає стабільного руху вперед. Але ви, вочевидь, чули про ідею створення шкільних округів. Отож, ті школи, які стають їхніми центрами, громада прагне забезпечити всім необхідним. Сучасною оргтехнікою зокрема.
— До речі, де в Україні «окружний» рух розвивається найактивніше: у великих містах, містечках чи в селах?
— Власне, сьогодні йдеться передусім про сільську місцевість, подекуди до цього процесу залучаються невеликі райцентри.
— Чи повсюдно створюються шкільні округи?
— Ні. Але на тій-таки Сумщині їх уже 180. Тобто практично вся область вибрала для себе такий шлях шкільного розвитку. Сподіваюся, нинішній навчальний рік стане й у цьому плані продуктивнішим. Адже коли є шкільний округ з базовою школою, біля якої, приміром, кілька неповних середніх і початкових навчальних закладів, народжується взаємна вимогливість, взаємний контроль і допомога.
Шкільні округи поки що не оформлені законодавчо, тож МОН сьогодні працює над внесенням відповідних змін до Закону України «Про загальну середню освіту».
— Бачите, ви досить оптимістичні, принаймні у прогнозах. Мені ж від багатьох освітян доводилося чути, що вітчизняна сільська школа, у буквальному значенні цього слова, занепадає. Зокрема директор гімназії ім.Т.Шевченка (м.Кіровоград) Віктор Громовий вважає: ми занадто багато розмірковуємо про забезпечення рівного доступу до якісної освіти, але й донині ні на крок не просунулися на шляху розв’язання цієї проблеми. У результаті, поруч зі зразково-показушними навчальними закладами, з’явилася величезна кількість шкіл-«відстійників», прогресує процес деградації сільської школи.
— Це цікаво — директор гімназії з обласного центру називає сільські школи «відстійниками» й розмірковує на тему їхньої «деградації»… Наприкінці серпня на Волині відбувся Всеукраїнський семінар регіональних керівників освітою з питання підготовки шкіл до навчального року. Після того, як учасники відвідали навчальні заклади області, зокрема й сільські школи, дехто зізнався, що їхав до них «гонорово», а повертається у глибокій задумі. Справді, ми побачили чудові сільські школи, які, завдяки турботі громади та, я б сказав, непосидючості директорів, можуть дати фору багатьом міським навчальним закладам. До речі, випускники цих шкіл вступають до найпрестижніших вузів. А ще ми зустрічалися з учителями, які з гордістю ділилися своїми здобутками і творчими планами. А ви кажете «відстійники»…
Звісно, проблем не бракує. На мою думку, вони сьогодні не в тому, де розміщена школа — в селі чи в місті. Є загальні біди, характерні і для сільської, і для міської с/ш. Звісно, сільські навчальні заклади середньої ланки мають менше можливостей для залучення додаткових коштів, на селі немає відповідної інфраструктури, підприємницьких структур, люди живуть бідніше. Ми в цілому маємо досить розгалужену мережу сільських шкіл. І тут постійно виникає дилема: утримувати її чи, можливо, зменшити й у результаті вийти на якісно новий рівень освіти? Мати поруч із домівкою необладнану школу, де стали звичною справою перебої з опаленням, кадрові «дірки» тощо, — чи підвозити дітей до навчального закладу, в якому всі названі проблеми розв’язано?..
Переконаний, ці питання кожна громада має вирішувати самостійно, враховуючи можливості та специфіку регіону. Але подивімося правді у вічі: в Україні є чимало шкіл І—ІІІ ступня, де навчаються 40—50 учнів. Чи можна кожній з них дати комп’ютерний клас, забезпечити сучасним обладнанням кабінети фізики, біології, хімії, обладнати належним чином шкільні майстерню, спортзал? Погодьтеся, це — нереально. Тобто маємо адекватно розв’язувати питання оптимізації шкільної мережі. Ще раз підкреслю: МОН такі підходи вироблятиме, але не нав’язуватиме. Саме органи місцевої влади спільно з громадами прийматимуть відповідне рішення. І керуватися в цій ситуації треба передусім інтересами дітей: де вони зможуть отримати якіснішу освіту, де створено кращі умови для збереження їхнього здоров’я?
— Погодьтеся, не менш важливе питання: що буде з учителями, якщо, приміром, з чотирьох шкіл району три закриються?
— Педагогічних кадрів сьогодні не вистачає. І якщо розумно підійти до розв’язання проблеми, то жоден викладач, якому ще далеко до пенсії, не залишиться без роботи.
— Розшифруйте, будь ласка, що означає «розумно підійти до розв’язання проблеми»?
— Зрозуміло, вчителю, котрий усе життя пропрацював у школі, що міститься поруч із його домівкою, аж ніяк не захочеться йти працювати в інше село. Але ж сьогодні вчителя на посаду призначає не директор школи, а районний відділ (управління) освіти. Тобто раніше доля педагога залежала від конкретного директора, викладач не орієнтувався в, так би мовити, загальнорайонній ситуації, не знав, де є вакансії. Нині райвідділ освіти може запропонувати педагогові роботу в іншому населеному пункті. Звісно, подбавши про те, як він туди добиратиметься, чи взагалі забезпечивши викладача новим житлом. Одне слово, коли ми говоримо про реорганізацію шкільної мережі, ясна річ, вона не повинна вдарити по вчителях.
— Різниця між зарплатою українських учителя й директора школи просто мізерна. Тобто людині немає жодного сенсу брати на себе гамуз директорських обов’язків. Чи планує МОН нинішнього навчального року здійснити певні кроки на шляху до ліквідації цієї несправедливості?
— Цілком поділяю ваш погляд і тривогу. Адже директор школи — постать особлива (маю повне право говорити так, бо сам працював директором восьмирічки, а згодом с/ш). На його плечах усе: від відповідальності за життя та здоров’я кожного члена учнівського і педагогічного колективів — до відповідальності за якість навчально-виховного процесу. При цьому зарплата директора не просто мало чим відрізняється від учительської, вона інколи й нижча за неї, якщо педагог працює, скажімо, 27 годин на тиждень.
Загітувати сьогодні молодого вчителя піти працювати директором вельми непросто. Завжди важко було знайти талановитого керманича школи, нині це питання актуальне як ніколи. Саме через відсутність відповідного матеріального стимулювання.
МОН має відповідні напрацювання, пропозиції; ми знаємо, як розв’язати цю проблему, як мають здійснюватися відповідні розрахунки. Чи вдасться заплановане реалізувати, знову ж таки, залежить від держбюджету-2004.
— Керівництво галузі орієнтувало освітян на те, що умови для профільного навчання старшокласників потрібно створювати вже у 2002/2003 навчальному році. Причому скрізь, де тільки можливо, особливо — у великих містах. Вдалося втілити в життя заплановане, і які «профільні» плани міністерства на стартуючий навчальний рік?
— 2003/2004-й буде першим роком поетапного переходу до профільного навчання у старшій школі на основі розробленої Інститутом педагогіки АПН України концепції. Вже затверджено відповідні навчальні плани. Вони дозволяють «профілізувати» старші класи навіть сільської малокомплектної школи. Загалом це тривалий процес: треба готувати вчителів, створювати підручники і програми. Масова профілізація старшої школи почнеться з 2007 року. Нині ставимо завдання створити в кожному районі хоча б одну-дві пілотні школи для обкатування нововведення.
— Одна з найболючіших проблем вітчизняної школи — безнадійно застаріла та зношена матеріально-технічна база. Так, загальна забезпеченість наших с/ш засобами навчання позаминулого навчального року в середньому становила 23% від потреби. У деяких областях цей показник заморозився на мізерних 5—6%. Чи з’явилися передумови для покращання ситуації?
— По-перше, той-таки комп’ютер — не лише засіб для вивчення власне інформатики, а й інструмент для опанування будь-якого іншого предмета. Нині з’явилося чимало електронних підручників з фізики, історії, економіки, географії, інших дисциплін. Зрозуміло, для нас найактуальнішим є природничо-математичний блок. Тому завдання №1 — розробити програму створення в Україні виробництва найсучасніших засобів навчання й наукового приладобудування.
Ми провели переговори з зарубіжними партнерами, і, сподіваюся, уже в жовтні 2003-го в Сумах відкриється українсько-німецьке спільне підприємство, яке продукуватиме новітні засоби навчання, сертифіковані в країнах ЄС. Звісно, це вельми дорогий проект, але він конче потрібний. Адже в результаті його успішної реалізації значно вартіснішою стане вітчизняна освіта: крейда, дошка та підручник нарешті перестануть бути головними атрибутами української школи.