Марія Зубрицька |
В умовах глобалізації та стрімкого розвитку високих технологій незаперечні критерії успішного функціонування будь-якого закладу освіти — гнучкість, міжнародна мобільність, швидке пристосування до нових вимог ринку, до необхідності задовольняти потреби суспільства, застосування альтернативних моделей передачі знань. Для багатьох країн світу ці глобальні процеси стали надзвичайно серйозним сигналом до розробки нових освітніх стратегій і пошуку нової тактики, яка має враховувати неперервність змін у швидкоплинному контексті інформаційної цивілізації. Одні країни глибоко і всебічно підійшли до осмислення трансформаційних процесів в освіті і вироблення стратегічних освітніх документів, інші вибрали шлях копіювання чужого досвіду, причепуривши його в національні шати. Шлях запозичення чи адаптування будь-якого досвіду часто розминається з таким поняттям, як «глибинність трансформаційних процесів», свідченням якої є структурні зміни чи зміна парадигми освітньої системи. Адже чим глибші зміни, тим більше вони входять у наше повсякденне життя. І тільки тоді, коли кількість людей, які думають чи діють по-новому, досягає, так би мовити, критичної маси,— ця новизна стає нормою.
Діапазон назв стратегічних освітніх документів різних країн достатньо широкий, однак цікаво, що тільки три держави, які виникли на теренах пострадянського простору, вибрали для свого далекосяжного планування розвитку освіти жанр доктрини. Це Росія, Киргизія й Україна. На перший погляд, не існує істотних відмінностей у технологіях підготовки, обговорення і затвердження проектів Національної доктрини розвитку освіти в названих країнах. Сценарій однаковий: укази президентів, створення робочих груп для опрацювання проекту доктрини, громадські обговорення, велелюдні з’їзди освітян, покликані прийняти чи затвердити доктрину (в Росії 14—15 січня 2000 року у Кремлівському палаці відбулася Всеросійська нарада працівників освіти, в якій брали участь близько 5000 осіб, а Всеукраїнський з’їзд працівників освіти відбудеться 7—9 жовтня нинішнього року в Києві, в Національному палаці «Україна»). Однак річ не лише у сценарії. Уважного спостерігача, який від самого початку відстежував еволюцію проекту Національної доктрини розвитку освіти в Україні, не могла не вразити буквальна схожість його змісту зі змістом російської освітньої доктрини. В остаточному варіанті, на щастя, таких очевидних запозичень уже немає. Немає вже й твердження, що доктрина визначає державну політику в галузі освіти до 2025 року, натомість маємо інший, фантастично тривалий, як на інформаційну епоху, термін — усе ХХІ століття: «Національна доктрина розвитку освіти в Україні є державним документом, який визначає стратегію й основні напрями її розвитку у ХХІ столітті». Автори проекту доктрини, мабуть, намагалися в одному документі охопити різні типи планування розвитку освіти, які більшість країн застосовує у своїй практиці, а саме: короткотермінове, середньотермінове і довготермінове планування. Менше документів, менше клопоту… Найлегший варіант, який запропонувала Велика жовтнева революція: віднині й назавжди...
Однак нас цікавить не проблема генези проекту української доктрини, яка, поза сумнівом, заслуговує на належну увагу. Цікавіший і несподіваніший за своїми результатами докладний аналіз усіх стадій розвитку подій навколо освітньої доктрини в Росії і в Україні, який виразно засвідчує схематичну подібність цих двох стратегічних документів. Глибинніші в документі — принципово важливі, фундаментальні відмінності доктрин, і в цьому разі аж ніяк не на користь проекту української освітньої доктрини.
Перша фундаментальна відмінність двох освітніх доктрин полягає, передусім, у тому, що наші сусіди розглядають освіту як основу модернізації суспільства, тоді як у нас в Україні освіту сприймають просто як одну із галузей народного господарства. Друга фундаментальна відмінність полягає в якості самих технологій підготовки, обговорення та прийняття освітніх доктрин в Україні та Росії.
Російський уряд дедалі частіше наголошує на зростанні ролі освіти в модернізації суспільства. На думку російських урядовців, «модернізація країни повинна спиратися на модернізацію освіти, на оновлення її змісту та структури» — саме так зазначено в «Основных направлениях социально-экономической политики Правительства Российской Федерации на долгую перспективу». Тому не доводиться дивуватися, коли російська освітня доктрина наголошує, що, базуючись на освіченості суспільства та на якості людського капіталу, Росія зможе зберегти своє місце серед держав, здатних впливати на світові процеси: «Стратегічні цілі освіти тісно пов’язані з проблемами розвитку російського суспільства, включно з:
— подоланням соціально-економічної і духовної кризи, забезпеченням високої якості життя народу та національної безпеки;
— відновленням статусу Росії у світовому співтоваристві як великої держави (підкресл. наше. — Авт.) у сфері освіти, культури, науки, високих технологій та економіки».
Натомість проект української освітньої доктрини проголошує в розділі «Очікувані результати» таке: «Реалізація доктрини забезпечить перехід до нової гуманістично-інноваційної філософії освіти, що виходить із її пріоритетності для розвитку України. Це забезпечить відчутне зростання інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу суспільства та особистості, нації і народу, в результаті чого відбудуться потужні (підкреслення наше. — Авт.) позитивні зміни в системі матеріального та духовного виробництва…. Істотно знизяться меншовартісні риси характеру, підвищиться громадянський авторитет, зміцниться статус українця в міжнародному соціокультурному середовищі». Вражає багатослівність і пишномовність, хворобливе наголошування на комплексі національної меншовартості. Особливо разючий цей дискурс красномовства на тлі виступу Героя України Івана Дзюби на Всесвітньому форумі українців, який конкретно, з великим болем і розпачем говорив про принижений соціальний статус пересічного українця. Принагідно зазначимо, що національні доктрини Росії і Киргизії написані в стислому діловому стилі і позбавлені словесних надмірностей, зокрема щодо очікуваних результатів від впровадження доктрин.
Варто зазначити, що поява російської освітньої доктрини стала логічним завершенням цілої низки інших стратегічних документів. Коротко наведемо хронологію появи доктрин у Російській Федерації: 21.04.2000 — Військова доктрина Росії; 28.06.2000 — Російська зовнішньополітична доктрина; 12.06.2000 — Доктрина інформаційної безпеки Росії; 6.10.2000 — Національна доктрина розвитку освіти Російської Федерації. Зараз росіяни обговорюють геополітичну доктрину своєї держави. Як бачимо, освітня доктрина наших сусідів органічно вписалася в єдину систему координат, де були зведені докупи стратегічно найважливіші завдання і проблеми, які розглядалися через цілісний блок сучасних викликів і вимог. Не меншої уваги заслуговує і той факт, що в Росії чимало дискусій велося навколо самих доктринальних дефініцій, тобто визначення доктрини як цілісного документа. Залишимо без коментарів, чому автори проекту нашого стратегічного освітнього документа обрали форму доктрини, адже в Україні проект Національної доктрини розвитку освіти на сьогодні — єдиний документ такого жанру. Зрештою, цей факт може зайвий раз засвідчити як те, що освіту і далі, за інерцією пострадянського мислення, розглядають не системно, а фрагментарно та ізольовано, так і брак стратегічного підходу до реформування освіти як передумови економічних реформ та інструменту впровадження послідовної й відповідальної політики в умовах демократії.
Для виявлення ліній розходження між проектом освітньої доктрини нашої держави та російської освітньої доктрини порівняльний аналіз їх найдоцільніше побудувати на описі технологій їх підготовки й обговорення, які, у свою чергу, мали б впливати на технології впровадження. Ці три стадії практично в усіх країнах світу, які намагаються серйозно підійти до підготовки важливих стратегій, розглядають як найважливіші.
Отже, для підготовки проекту Національної доктрини розвитку освіти Росії була створена представницька міжвідомча комісія, до якої входило якнайширше коло експертів як з урядових, так і з незалежних інституцій.
До підготовки проекту Національної доктрини розвитку освіти в Україні було залучено значно вужче коло експертів, переважно зі складу освітян. Десь на пізніших етапах, коли Міжнародний фонд «Відродження» ініціював громадське обговорення проекту доктрини, стало очевидним, що її технології підготовки не вписуються в контекст сучасного розуміння поняття «освіта». Про налагоджену технологію, яку відпрацювали в Росії, годі й мріяти. Відсутність такої налагодженої технології підготовки стратегічно важливого освітнього документа істотно позначилася на змісті та структурі проекту української освітньої доктрини. Якщо ми хочемо досягнути реальних змін у нашій освіті, то маємо пам’ятати, що ці зміни мусять відбуватися в усій освітній політиці, яка торкається як соціально-економічної та інформаційно-технологічної політики, так і всієї сфери нашого суспільного життя. Феномен освіти якраз у тому й полягає, що вона так чи інакше охоплює всі прошарки суспільства і є дзеркалом розвитку держави.
Технології підготовки будь-якого політично важливого документа ніби наперед визначають технології його обговорення. Так було в Росії, так є і в Україні. За словами тодішнього заступника міністра освіти РФ Володимира Шадрикова, 104 федеральні міністерства і відомства відгукнулися на текст доктрини. Комісія, яка працювала над аналізом зауважень та пропозицій, узагальнила понад 150 сторінок усіх побажань. З них понад тридцять, на думку робочої комісії — найістотніших, пропозицій було включено в текст доктрини. Крім того, держава забезпечила потужну інформаційну підтримку розповсюдження та обговорення проекту доктрини. До того ж, обговорення освітньої доктрини Російської Федерації найчастіше зводилося до центральної проблеми: освітяни мали б значно більше пропозицій до вдосконалення проекту доктрини, якби вони розуміли, для чого вона їм конкретно потрібна? Які гарантії виконання того, що з таким ентузіазмом декларує доктрина? Кого і до чого вона зобов’язує? Яку юридичну силу має доктрина? Тому у процесі обговорення часто порушувалися проблеми необхідності зміни законодавства, що має сприяти реалізації доктрини. Російські урядовці і парламентарії, представники громадських організацій наголошували на необхідності зміни близько 15—20 законів, щоб упорядкувати як освітнє, так і інші види законодавства в рамках єдиної стратегії освіти. Чимало дискусій точилося щодо механізмів реалізації доктрини та її матеріальної бази. Таке якнайширше, дуже докладне обговорення, очевидно, не могло не позначитися на якості стратегічного документа.
В Україні тільки в середині липня, в розпал літа, канікул і відпусток, було офіційно опубліковано проект Національної доктрини розвитку освіти, який зазнав очевидних змін і доповнень. Пройшло водночас офіційне представлення проекту доктрини для представників засобів масової інформації. Завдяки великим зусиллям Міжнародного фонду «Відродження» проект доктрини ще раніше потрапив до окремих освітніх закладів та громадських організацій, які, залежно від міри розвиненості суспільної відповідальності та громадянської позиції, зуміли провести публічні обговорення проекту доктрини і внести свої пропозиції. Так, наприклад, 1 червня нинішнього року Львівський національний університет імені Івана Франка разом з Інститутом політичних технологій організував громадське обговорення проекту доктрини, куди запросив ректорів усіх вищих навчальних закладів західного регіону. Однак ці мізерні зусилля, якими автори українського проекту доктрини часто нехтували (у формі невідвідування обговорень), яскраво засвідчили, що технології обговорення, масштабність залучення до процесу обговорення якнайширшого кола зацікавлених інституцій, якість та ефективність громадських обговорень стратегічного освітнього документа не витримують жодного порівняння з технологіями, які застосовували в Росії. І нікого це не тривожить, і ніхто ніби й не розраховував на якесь зацікавлення суспільства. Тому й не дивно, що такий безбарвний у проекті доктрини розділ «Зв’язок освіти з розвитком громадянського суспільства». З таким підходом навряд чи скоро розбудуємо громадянське суспільство.
І насамкінець заслуговує на увагу порівняння тих розділів, які наголошують на результатах реалізації доктрин, а також на фінансуванні системи освіти. Навіть пересічного читача, далекого від проблем освіти, вразить розмитість і загальність цих розділів в українському проекті доктрини на тлі конкретності російської доктрини. Розділ «Фінансування системи освіти» в російській доктрині складається зі стислих описів трьох етапів збільшення фінансування системи освіти для реалізації цілей, які визначає доктрина. Для наочності варто процитувати цей розділ:
«Перший — антикризовий етап (2000—2003 рр.): обсяг фінансування системи освіти не нижче 7% ВВП, в тому числі за рахунок бюджетів усіх рівнів не менше 6% ВВП, з них за рахунок федерального бюджету не менше 1% ВВП (не менше 6% витратної частини федерального бюджету).
Другий етап (2004—2010 рр.): обсяг фінансування системи освіти — не нижче 8% ВВП, в тому числі за рахунок бюджетів усіх рівнів не менше 6,5% ВВП, з них за рахунок федерального бюджету не менше 1,2% ВВП (не менше 7% витратної частини федерального бюджету).
Третій етап (2011—2025 рр.): обсяг фінансування системи освіти — не нижче 10% від ВВП, в тому числі за рахунок бюджетів усіх рівнів не менше 8% ВВП, з них за рахунок федерального бюджету не менше 1,5% ВВП (не менше 9% витратної частини федерального бюджету)».
Аналогічний розділ у проекті української доктрини незрівнянно розлогіший, але виключно описовий, без жодних конкретних цифр, прогнозів. Слід зазначити, що й національна доктрина розвитку освіти в Киргизії у розділі, присвяченому фінансуванню системи освіти, також набагато конкретніша від проекту нашої доктрини.
До Всеукраїнського з’їзду освітян, на якому розглядатимуть проект Національної доктрини розвитку освіти в Україні, залишився місяць. Важко повірити, що за цей місяць ми зможемо надолужити згаяний час, що відбудеться якнайширше обговорення проекту Національної доктрини розвитку освіти в Україні, яке доповнить і наповнить конкретикою найщиріші і найгуманніші освітні декларації...