Поділяю стурбованість Бориса Шалагінова («ДТ», № 6, 2008) у зв’язку з нечіткістю позиції МОН щодо подальшого існування шкільного предмета «зарубіжна література». Вважаю, що існування двох самостійних шкільних предметів — «української літератури» і «зарубіжної літератури» (поряд із курсами національних літератур народів України) — відповідає вимогам часу, зокрема європейській тенденції розширення дитячої літературної просвіти, інтересам нашої держави у зв’язку з інтеграцією в європейське культурне співтовариство.
Свого часу Національна академія наук багато допомогла Міністерству освіти і науки в розробці курсу зарубіжної літератури. У написанні та обговоренні Державного стандарту і програм брали участь провідні вчені Інституту літератури. Було укладено договір про наукове співробітництво між Інститутом літератури НАН і МОН в інтересах розвитку викладання літератури в школі. Чималою мірою завдяки зусиллям учених інституту предмет «зарубіжна література» відбувся і став одним із найулюбленіших в українській школі.
За останнє десятиліття у світовій літературознавчій науці відбулися важливі зміни, ускладнилися дослідницькі підходи, удосконалилася методика викладання. В Україні виросло нове покоління фахівців, яке отримало можливість здобувати освіту за кордоном, вивчати краще в європейському педагогічному досвіді. За цих умов дивне враження викликають підходи і прийоми викладання, зорієнтовані на минулі часи. Тільки залучення до авторських колективів серйозних наукових кадрів, що одержали сучасну філологічну освіту, допоможе подолати ті пережитки, про які свідчить нині діюча програма із зарубіжної літератури. Роль сучасних академічних установ і університетів у цьому сенсі важко переоцінити. Тільки так можна протистояти засиллю некваліфікованої науково-методичної продукції, а то і просто шкідливих видань на зразок «кращих творів з літератури», протидіяти тенденції заробітчанства на ниві написання шкільних підручників, коли «знання» у школу інколи несуть люди, яким цих знань явно не вистачає.
Тому вчені мають право чекати від МОН якісного оновлення всієї системи наукового і методичного співробітництва. Міністерству варто системно удосконалити експертизу навчально-методичної літератури для школи, створити умови для вільного обміну думками, зробити свою роботу з ученими більш публічною, утримуватися від чиновницького лобіювання.
Практика перших трьох років викладання за єдиними програмами виявила, як це й передбачали вчені-методисти, труднощі, котрі можна подолати лише введенням альтернативних програм — як з української, так і з зарубіжної літератури, написаних на базі неухильного дотримання Державного стандарту. Вважаю, що саме такий шлях створить обстановку для здорової наукової змагальності і сприятиме розвитку цих предметів.