Коли в новорічну ніч усі загадували бажання під бій годинника, батьки майбутніх абітурієнтів, окрім традиційних «щастя, здоров′я», загадували ще й «щоб дитина вступила до університету».
Недавно на просторах Інтернету надибав популярне нині бідкання: вища освіта перестала бути елітною. На жаль, пояснення, що ж слід розуміти під елітністю і її втратою, в тексті від стейкхолдерів (так люди себе відрекомендували) я не знайшов. Зовсім несподівано воно прийшло з дороги, якою повертався додому з райцентру.
Того дня підвозила мене сімейна пара, обоє мої колишні учні. Оскільки зі своїми вихованцями я завжди відверто говорив на найгостріші теми, то й цього разу люди ділилися зі мною своїми болями теж цілком щиро.
У них двоє дітей. Хлопець старший. Обох я теж учив, тому потенціал і можливості кожного знав непогано. Виявляється, батьки «готові були потягнутися», щоб син після школи пішов учитися в університет. «Бо як це так, щоб я свою дитину та не змогла в університеті вивчити? Це ж мене село засміє, — всі ж вивчають своїх дітей в університетах!»
Але хлопець затявся, що нікуди вступати не буде, бо хоче йти працювати, заробляти гроші й жити своїм життям. Навіть мамині сльози («Як же мені тепер на люди вийти!») і коронний аргумент («Ти подивися, оно тупіші за тебе сусіди університети позакінчували!») не вплинули. На мамині сльози хлоп скривився, а про «успішних» сусідів сказав: «Ну то й що? Позакінчували — і де тепер? Сторожують на вахтах. А я одразу почну сторожувати».
Донечка таки вступила. Після 9-го. В медучилище. Добре вчилася. Направили на роботу в районну лікарню. «Васильовичу, ми їй квартиру найняли за свої гроші, продукти постачаємо з дому, на одяг даємо, але що їй від того, коли чистими на руки вона отримує три з чимось тисячі на місяць? Куди вона, молода, з ними може податися? Як житиме, якщо з нами, не дай Бог, щось станеться? І як же це так, що дочка при освіті й спеціальності отримує втричі менше, ніж син, у якого ні першого, ні другого? Виходить, він мав рацію, коли не захотів того університету? Та й дочка вже шкодує… Напитує місце прибиральниці в АТБ…»
Чесно кажучи, в моїй уяві світлий лик їхнього сина і обстановка університетської аудиторії (принаймні така, якою пам’ятав її зі своїх студентських років) зовсім не в’язалися в одну картинку. Хлопець «так собі» вчився в школі й за часів моєї молодості зі своїм рівнем підготовленості не вступив би навіть у благенький райцентрівський технікум. Але його мама мала рацію: згадувані нею сусіди, які таки «вступили і закінчили», були ще гіршими учнями. Коли ж вони стали спудеями, то їхні батьки носилися з тим статусом як із доказом нікудишності місцевої школи: «Ви тут казали, що він не вчиться, а дитина тепер он де!» І принциповість школи чи окремого вчителя самим же принциповим і вилізла боком, бо вже батьки пояснюють її як замасковане прагнення «куки в руку» або вияв садомазохістських схильностей у вчителів. Бо он же в школах сусідніх сіл діти, хоч так само не вчаться й нічого не знають, а оцінки в атестатах мають «такі як треба». А тут…
А тут якийсь рівень вимог… Навіщо? Он кума Галя семеро кабанів вигодовує, бо ж синочкові треба на дві сесії. Ні, то не на оплату за навчання, то на оплату за іспити й заліки. «Наставники» тепер, якщо «здобувач» із села родом, залюбки беруть салом, м’ясом і навіть молочкою. І це за майбутнього правоохоронця. А однокласник Микола на леваді підгодовує двох бичків. Більшенький — то Перший Семестр, а меншенький — Другий.
Те, що «діти» після тих університетів зі своїми дипломами подаються працювати вантажниками на якісь торговельні бази, батькам нічого не доводить. «А хто в нас тепер працює за фахом? Може, президент?..» І тут вони теж мають рацію. І поширюють її на всі суспільні явища, які їм доводиться спостерігати. «Усі такі, і скрізь так само! Хоча корчать із себе щось порядне. І ми скорчимо, як треба буде!»
Ви хоч уявляєте собі, яку потужну руйнівну роль виконують сьогодні заклади вищої освіти в нищенні навіть решток моралі та порядності, які ще недавно були в сільському соціумі?!
…Над освітнім простором моєї юності й молодості університет вивищувався своєрідною Джомолунгмою, вершиною, яка підкорялася тільки найпідготовленішим випускникам школи. Багатьом доводилося двічі або й тричі вперто завойовувати його прихильність на вступних іспитах. Статус «випускник юридичного, медичного, політехнічного чи педагогічного» — це було як «штамп», котрим підтверджувалася певна таки висока якість, добротна придатність людини до тих видів діяльності, які потребували належної кваліфікації. Була проста ієрархія: дуже добра загальна середня освіта, завдяки якій можна було вступити й успішно продовжувати навчання в омріяному університеті; першокласна вища освіта, яка є своєрідним «вступом до кваліфікації»; спеціальність, яка потребує високої кваліфікації, а заодно відкриває й серйозні перспективи професійного чи кар’єрного зростання. І все.
Звісно, тоді діяв блат і траплялося, що «брали» за вступ. Наприклад, коли в нас виявили, що медучилище перетворилося на заклад, у який приймають за гроші, а не за знання, то «фірму» одразу ж прикрили, а багатьох її працівників закрили. До буцегарні.
Тепер же саме «торгівля» — чи не головне заняття дуже багатьох освітніх закладів. Ну людям же треба з чогось жити. Ось вони й розбудовують і всіляко підтримують для самих себе необхідні «освітні середовища», практично паразитуючи на рештках тих структур, які вже давно втратили своє задеклароване в статутах і ліцензіях призначення. І мають на це повне право! Як і той викладач, котрий десь днями був виправданий львівським судом на тій підставі, що написання дипломної роботи для свого студента (за відповідну плату) — це такий собі «різновид» наукової діяльності. А хто має право посягати на наукову діяльність? За нашими законами, це нікому не дозволено. Безумовно, чим поширеніша така «наукова діяльність» у найрізноманітніших її виявах, тим «університетськіша» (хай простить мені граматика рідної мови) наша освіта!
На місці теперішніх освітянських стейкхолдерів годилося б перейматися не тим, що в освіті немає потужного лідера, здатного «до решти оптимізувати освітню мережу» й «привнести в освіту цінності». Цінності там є. Жаль, звісно, що «не ті», але… Як би ми не «поліпшували» освітню систему, нічого не зміниться реально. Доки в нашій країні немає запиту на висококваліфіковану працю в кожній із галузей, доти нікому ніякі університети як заклади підготовки фахівців відповідного рівня не потрібні. Доти замість колишніх джомолунгм потрібні «пасовища». Навіть не дуже високогірні. Можна й зовсім долинисті. Аж до болотистості. А щоб окремі путні загальноосвітні школи не височіли над ними говерлами, засмикати їх так потужно, щоби почувались отим лошам із казки «Мудра дівчина»: готові були визнати «мамою» навіть будь-якого «тата», аби тільки перестали тягати врізнобіч…
Більше статей Михайла Девдери читайте за посиланням.