Олександр Віленкін |
Ця історія розвивалася цілком відповідно до жанру новорічної або різдвяної казки. У тридесятому царстві, у далекій країні жив-був талановитий хлопчик. Коли він виріс, злі люди не дали йому займатися улюбленою справою, і хлопчику довелося залишити рідний дім й поїхати світ за очі — за сині моря, за далекі ліси. На чужині він не закопав свій талант у землю, а трудився що було сил, і за це добра чарівниця нагородила його повагою та славою в усьому світі. Добро, як і належить, перемогло.
— А як же зло? — запитають читачі. — Його покарано чи ні?
Щиро кажучи, не знаю, як відповісти на це запитання. Краще я розповім реальну історію знаменитого космолога Олександра Віленкіна, а читачі нехай судять самі.
Отже, наш герой народився в Харкові, закінчив тут школу, а потім, 1971 року, — Харківський державний університет. І хоча його відмінне навчання пророчило успішну наукову кар’єру фізика-теоретика, на батьківщині йому не вдалося попрацювати за фахом і дня. Тож 1976 року юнак емігрував у США. Уже наступного року він одержав тут учений ступінь доктора наук, а ще через рік обійняв посаду професора в університеті Тафтса в Медфорді (США, штат Массачусетс), де працює донині. Світова популярність прийшла до нього 1982-го, коли на сторінках часопису Physics Letters він опублікував статтю «Створення Всесвіту з нічого». Нині Віленкін належить до найзнаменитіших космологів світу. Німецька Bild der Wissenschaft навіть написала, що «...у своїй геніальності Віленкін не поступається Стівену Гоукінгу, але йому заважають надмірна скромність і сором’язливість».
Хто навчав майбутнього видатного космолога? Чи здогадувався хтось у ті далекі роки про міру його обдарованості? Чому не зміг знайти собі застосування на батьківщині? Відповідей на ці запитання я шукала в друзів його шкільних і студентських років, котрі досі добре пам’ятають Сашу, хоча після його від’їзду спливло вже майже тридцять років і в Харків він не приїжджав жодного разу.
Олександр Песін: «Ми всі марили фізикою»
(Кандидат педагогічних наук, завідує створеною ним у Харківському національному університеті лабораторією методики викладання фізики в середній школі, автор підручника «Абетка фізики для малят». Наукові інтереси — навчання фізики в ранньому віці, проблеми моделювання в навчанні, фізичний експеримент у школі.)
— Ми з Сашою навчалися в знаменитій тоді фізико-математичній школі №27, організованій спільними зусиллями Харківського державного університету й Українського фізико-технічного інституту. Тут усе було інакше, ніж у звичайних школах, — інші програми, підручники, чудово обладнані фізичні лабораторії, молоді вчені в ролі викладачів і закохані у фізику й математику учні.
Чудово пам’ятаю, як ми ходили на екскурсію в легендарний УФТІ, який тоді був надтаємною організацією. Сам Антон Вальтер, один з основоположників наукової школи ядерної фізики, зустрічав нас тоді у своєму кабінеті, водив інститутом, усе розповідав і показував. А з яким захватом ми слухали лекцію про досягнення вченого зі світовим ім’ям Мойсея Каганова, котрий сказав нам: «Діти, у фізиці вже дуже багато зроблено, але за межами пізнаного залишилися ще космологія, а також світ атомів і суперелементарних частинок. Це залишиться на вашу долю».
Можливо, саме тоді Саша й зацікавився космологією? До речі, Мойсей Ісакович створив тоді при міському товаристві «Знання» дуже популярний у місті Клуб аматорів фантастики, де серед інших обговорювалася й тема «Чи можна обчислити вік Всесвіту?».
Попри напружене навчання, ми не замикалися тільки на науці — займалися спортом, часто всім класом ходили в театри й на концерти, чудово знали літературу, захоплювалися поезією Ахматової, Цвєтаєвої, Мандельштама. У школі часто влаштовувалися конкурси на найкращого читця. Пам’ятаю, як читав там вірш Бориса Чичибабіна «Мороз и солнце». А якими цікавими були вечори! Я добре пам’ятаю, як чудово співали на них Володя Лапшин (нині генеральний директор УНЦ ХФТІ) і Володя Семиноженко (нині генеральний директор НТЦ «Інститут монокристалів»). Правда, Саша рідко брав участь у таких заходах. Він був тоді тихим, дуже м’яким і добрим хлопцем. А вже сором’язливим!.. Ледь що — відразу маковів.
Він був відмінником, у школі загалом було багато обдарованих учнів. Приміром, із нами навчався Сергій Кравцов, котрий теж міг стати фізиком найвищого рівня. У випускному класі він одержав запрошення на навчання в Московський фізико-технічний інститут особисто від Петра Леонідовича Капиці й одночасно став майстром спорту з велоспорту. Сергій обрав спорт і згодом не раз був призером чемпіонатів світу.
Ми просто марили точними науками. Харків був тоді однією зі світових столиць фізики — тут було здійснено розщеплення ядра, вулицями цього міста ходили Нільс Бор, Дірак, Гейзенберг, Ландау, Лівшиць, Синельников... Затамувавши подих, ми дивилися фільми про фізиків — «Дев’ять днів одного року», «Ще раз про любов», читали книжки про них. Закінчивши школу, мало не всім шкільним випуском вступили в університет. Після його закінчення я два роки служив в армії, офіцером у військовій частині на острові Ханка. Востаннє зустрів Сашу випадково, у трамваї. Він сказав, що виїжджає, оскільки йому «у цій країні робити нічого».
Тепер 27-ма школа стала ліцеєм. Тут збережено багато чудових традицій, хоча рівень навчання все-таки падає — інакше й бути не може, коли країна стоїть навколішки. Хоча темпи цього падіння все-таки значно повільніші, ніж у будь-якій іншій школі Харкова. Дуже багато випускників минулих років виїхали з України, працюють у наукових центрах Англії, Німеччини, Франції, США, Канади. Створено навіть Міжнародний фонд випускників «Ліцей-27», заснований нашим колишнім учителем математики Аркадієм Століним. А нинішні учні, навіть найобдарованіші, у науку йдуть не часто.
Володимир Гвоздіков: «Його просто виштовхнули
з країни»
(Доктор фізико-математичних наук, професор кафедри теоретичної фізики ХНУ. Наукові інтереси: надпровідність, квантово-осциляційні ефекти, низькорозмірні системи, тобто фізика конденсованого стану.)
— З Сашою Віленкіним й іншими хлопцями з 27-ї школи — Дмитром Єфремовим (працює в США), Юрою Забродським (працює в Канаді) та Сашою Рожавським — я познайомився й подружився в університеті. Коли на другому курсі нас розподіляли за фахом, саме під впливом Саші я вибрав кафедру теорфізики, вона називалася тоді кафедрою статистичної фізики й термодинаміки і була однією з найсильніших у Союзі. Її заснував і до 1968 року керував нею академік Ілля Ліфшиць, відзначений 1967 року Ленінською премією за створення електронної теорії металів. Лекції нам читали такі видатні вчені, як Арнольд Косевич, Еммануїл Канер, Мойсей Каганов, Валентин Песчанський, Віктор Цукерник (працює в Ізраїлі), Володимир Галайко, Ігор Фалько (працює в Німеччині).
До речі, Е.Канер, котрий очолював одночасно відділ в Інституті радіофізики й електроніки, став потім керівником Сашиної дипломної роботи. Її було присвячено ефекту розсіювання електронів на поверхні металу й у співавторстві було опубліковано в ЖЕТФі. На третьому курсі Саша познайомився з молодим талановитим фізиком Петром Фоміним, який працював тоді в УФТІ й захопив його своїми ідеями квантового підходу до гравітації та космології (нині Петро Іванович член-кореспондент НАНУ, співробітник Інституту теоретичної фізики в Києві).
Усі роки навчання в університеті Саша був відмінником. Він жив на вулиці Свердлова в комуналці, в одній кімнаті з батьками й маленькою сестрою. Працювати й навчатися в такій обстановці непросто, але він відпрацював уміння концентруватися в будь-якій обстановці. Часто його можна було бачити заглибленим у роздуми на вечірці, у черзі, у натовпі. Він навіть завів спеціальний записничок, куди нотував свої думки. Хоча пам’ять у нього була чудова. Пригадую, університетські психологи попросили якось декількох студентів, зокрема нас із Сашою, взяти участь в експерименті на запам’ятовування абсолютно безглуздих звукосполучень. З усіх учасників у нього були найкращі показники.
Тільки не подумайте, що він був відлюдьком, людиною не від світу цього. Так, він був не дуже балакучим, його не можна було назвати душею компанії, але він вирізнявся хорошим почуттям гумору, охоче жартував у товаристві близьких друзів.
Приміром, якось Саша дістав рідкісну тоді книгу Зігмунда Фрейда «Лекції з введення в психоаналіз», де, зокрема, йшлося про сновидіння як прояв підсвідомого життя людини. Ми вивчили цю працю і, як тепер сказали б молоді, для приколу з великим успіхом «тлумачили» сновидіння своїм однокурсникам і однокурсницям. На четвертому курсі Саша вмовив мене піти в університет на святковий вечір, що загалом-то було для нього нехарактерним. Виявилося, заради зустрічі з дівчинкою Оленою з біофаку, яка сподобалася йому. Ми виконували свій звичний «номер» — тлумачили Оленчині сновидіння, і в цей час до нас підійшла її подруга, яка згодом стала моєю дружиною. Ясна річ, Саша був свідком на нашому весіллі.
Хоча відтоді спливло майже три десятиліття, чимало епізодів стоїть перед моїми очима. Приміром, ми часто грали з Сашою в шахи, причому не на результат, а на якість. Якщо хтось припускався помилки, то її прощали й разом розбирали, як продовжити партію найкращим чином. У цьому зв’язку він згадував Ейнштейна, котрий не любив шахи за дух суперництва. Пам’ятаю, як ми, готуючись із ним до літньої сесії в парку під деревами, знайшли 17 карбованців, на які відразу ж купили два томики Ахієзера-Берестевського з квантової електродинаміки. А якось на студентській вечірці в зв’язку зі своєю закоханістю він уперше й востаннє за час нашої дружби проспівав мені тихо, майже на вухо «Надежды маленькой оркестрик под управлением любви» Окуджави.
Ми навчалися з великим захопленням. Про майбутнє працевлаштування почали замислюватися тільки на останньому курсі. Професор Е.Канер хотів узяти Сашу науковим співробітником у теорвідділ ІРЕ АН УРСР, але в нього не вийшло. Тоді він вирішив узяти його до себе в аспірантуру. Саша вже склав усі необхідні іспити, але аспірантуру... ліквідували. Його хотів узяти в університет тодішній завідувач кафедри теорфізики Ігор Фалько, але безуспішно. Безрезультатними виявилися також усі спроби кількох відомих учених улаштувати Сашу в Фізико-технічний інститут низьких температур. Незбагненним чином перед Віленкіним зачинялися всі двері! Згодом, в одному зі своїх інтерв’ю для зарубіжної преси, Саша говорив, що в такий спосіб йому мстилося КДБ за відмову стати інформатором. Але тоді я цього не знав.
Ситуація погіршувалася тим, що через перенесену в дитинстві хворобу його було звільнено від занять на військовій кафедрі університету, тож коли його призвали в армію, йому довелося служити не офіцером, як іншим, а рядовим. І тут його переслідувала зла доля — він потрапив у будбат. Не треба, певне, пояснювати, що за публіка бувала зазвичай у будбатах. Коли ми дізналися, що Саша на собі відчуває всю «принадність» армійської дідівщини, то втрьох — Саша Рожавський, Юра Забродський і я — поїхали до нього в частину, під Конотоп, аби морально підтримати й поговорити з офіцерами. Правда, на той час у нього вже знайшлися заступники, але сьорбнути солоного довелося сповна.
Проблеми з працевлаштуванням не залишили Сашу й після армійської служби. А либонь під час навчання ми були абсолютно впевнені, що перед нами чудове майбутнє, пов’язане з цікавою роботою. До фізиків у країні ставилися тоді особливо шанобливо — як до інтелектуальної еліти суспільства. Але йому, по суті, так і не дозволили займатися наукою. Неофіційно він, ясна річ, нею займався — фізику-теоретику для роботи цілком досить голови, паперу й олівця. А працював де доведеться, приміром, сторожем у зоопарку — це поруч з університетом. Я приходив до нього. Він сидів серед кліток із звірами й писав формули. Тоді, певне, і дійшов остаточного рішення про еміграцію. Так складалося, що всі обставини життя просто виштовхували його з країни. І через п’ять років після закінчення університету, п’ять років безрезультатної боротьби за можливість працювати фізиком, він емігрував.
Коли Саша 1976 року виїжджав із країни, для мене це було те саме, що він полетів би на Марс. Ми обидва були впевнені, що розлучаємося назавжди й уже ніколи не побачимося. Так, власне кажучи, і вийшло. Саша згодом жодного разу не приїхав у Харків, не вдалося нам зустрітися й у Франції — під час моєї першого зарубіжного відрядження в цю країну. Ми розминулися з ним буквально на день.
Треба зазначити, що на час від’їзду Саша добре володів англійською — що не цілком тривіально як на той час. Річ у тому, що тоді в нашій компанії був Боб Тенсор. Його батько, Джек Тенсор, корінний американець, у 30-ті роки з ідейних міркувань виїхав із США в Союз, осів у Харкові й почав викладати тут на курсах англійської мови. Ці курси ще в студентські роки закінчили Віленкін і Рожавський. Цікаво, що «ідейний комуніст» Джек Тенсор невдовзі захотів повернутися на батьківщину, але йому вдалося це зробити лише наприкінці 70-х, уже в похилому віці.
Думаю, що робота Саші сторожем у зоопарку — це вже був певний демарш. Його ставлення до навколишньої дійсності еволюціонувало в мене на очах. Приміром, у розпалі своїх бід він якось сказав, що перестав розуміти переваги соціалізму. Причому ні антисовєтчиком, ні дисидентом він ніколи не був. Я розумів, що з ним відбуваються жахливі речі, але мені здавалося тоді: це якась жахлива несправедливість, доля повинна йому усміхнутися, й еміграція — це занадто різкий крок. Ми не раз обговорювали з Сашою його вибір, але він був людиною досить твердою, тож, дійшовши рішення, уже не сумнівався в його слушності.
Він виїхав, і на певний час загалом випав із поля зору — це зараз можна легко зайти на сайт його університету або написати електронний лист, а тоді... Усе, що стосувалося Саші, ми, друзі, спочатку дізнавалися від його мами. Батьки залишилися в Харкові — батько, Володимир Львович, доцент геолого-географічного факультету, фронтовик, член партії, людина старого гарту, не схотів емігрувати. Згодом у нього через від’їзд сина були неприємності.
...У моїй домашній бібліотеці досі є декілька книжок із загальної теорії відносності й гравітації, куплених у роки нашої дружби з Сашою. Я пам’ятаю, як ми разом їх читали та обговорювали. Саша загалом у моєму житті людина ключова, але листуємося ми лише зрідка і, що характерно, англійською. Інколи він телефонує. А загалом зараз у мене друзів-однокурсників за кордоном більше, ніж залишилося в Україні. Це трагедія нашого покоління.
Політ над гніздом зозулі
— Володимире Михайловичу, — запитую я професора Гвоздікова, — як тепер ясно, драматична доля Олександра Віленкіна — не виняток. Він був одним із перших, але далеко не останнім талановитим фізиком Харкова, змушеним залишити батьківщину. Можна назвати це «відпливом умів», можна — «виходом». Чи виїжджають зараз ваші випускники?
— По суті, зараз наша кафедра теоретичної фізики працює на Захід. Виїжджає практично вся здібна молодь, що бажає присвятити своє життя фізиці. Приміром, торік одного студента запросили в Англію, у Ланкастер, двох — у Швейцарію. Зарубіжні дослідні центри самі просять: дайте нам ваших тямущих студентів, аспірантів, дослідників. У Радянському Союзі значною мірою завдяки школі Ландау, заснованої в Харкові в довоєнні роки, було закладено потужний фундамент фізичної освіти, який досі приносить свої плоди, усупереч усім бідам нашого суспільства. Погляньте, серед авторів провідних світових наукових часописів із фізики — величезна кількість наших колишніх (і нинішніх) співвітчизників, серед котрих чимало харків’ян.
Правда, якщо раніше наш фізфак випускав близько 200 чоловік на рік, і найбільші харківські НДІ, приміром, Інститут монокристалів, ХФТІ, ФТІНТ й ІРЕ, абсорбували всіх, то тепер на цей факультет приймають близько 85 студентів, і роботи для них у Харкові практично немає. Якщо до цього додати прогресуюче старіння професорсько-викладацького складу, то можна сказати, що фактично йдеться про руйнування факультету. Найстрашніше, що нині відбувається, те що призведе до необоротності процесу розпаду, — це повне руйнування наукових шкіл. Складається враження, що коли від нас піде покоління 50-річних, фізичній науці й освіті в Україні настане край. Принаймні ту інтелектуальну наукову ауру часів нашого з Сашою студентства відновити вже не вдасться.
— А чим, власне, загрожує суспільству втрата фізичних шкіл?
— Без наукових шкіл неможливий не тільки розвиток науки, стає проблематичною підтримка загального інтелектуального рівня суспільства. Відновлювати науку без наукових шкіл дуже складно, оскільки далеко не все можна опанувати за книжками й журнальними статтями. У науці, як і в кожному творчому процесі, є свої know-how, які передаються тільки від учителя до учня.
Тим часом навіть звична побутова електроніка, холодильник або автомобіль — усе це результат опанування людиною фізичних законів. У певному сенсі біда фізики полягає в тому, що «напрацьованих» нею відкриттів настільки багато, що вистачить для впровадження в технології на десятиліття вперед. Тому виникає ілюзія, що на нинішньому етапі без фізики можна обійтися. Певною мірою це загальна тенденція, але в нашій країні її дуже увиразнюють економічні труднощі.
Лише один приклад. Уже сьогодні 100% комплектуючих для комп’ютерів імпортується в Україну з інших країн. У нас ще є фахівці, спроможні скласти й полагодити ПК нинішніх поколінь. А що буде завтра? Американці підрахували, що так званий силіконовий шлях, тобто створення чипів на основі кремнію, економічно й технологічно вичерпає себе приблизно до 2010 року. На зміну йому прийде квантовий комп’ютер, який відкриє перспективу створення суперкомп’ютера з небаченими досі можливостями. Один із центральних напрямів сучасної фізики — фізика конденсованого стану — і є основою створення елементної бази для такого квантового комп’ютера. Якщо ситуація з фізикою в Україні не зміниться, то в нас незабаром не знайдеться людей, котрі загалом розумітимуть, що таке квантовий комп’ютер.
— Проте міграція умів стала сьогодні звичним явищем у всьому світі. Залишають батьківщину заради можливості працювати не тільки українські вчені.
— Звісно, фахівці з багатьох країн, зокрема з цілком благополучних європейських, їдуть у США. Причина одна — величезні кошти, які багатюща країна світу вкладає в науку. Американський бюджет на науку на поточний фінансовий рік становить 264 млрд. доларів тільки державного фінансування, а ще є монстри на кшталт IBM, що утримують свої власні дослідні центри.
Недавно в часописі американського фізичного товариства Physics today було опубліковано статтю з аналізом кількості захистів PhD-дисертацій у США за останні десять років. 1992 року тут було захищено близько 10 тис. дисертацій, виконаних американцями і близько 4 тис. — емігрантами, приїжджими. 2002 року кількість американців-дисертантів знизилася до 8 тис., а емігрантів-дисертантів на стільки ж побільшало. Американців тривожить така тенденція, оскільки вони не хочуть втратити лідерство у світовому науково-технічному прогресі.
Справді, міграція вчених — це глобальний процес, але наша трагедія полягає в тому, що в Україні вона відбувається на тлі руйнування фізики й науки загалом. Тим часом, якщо прикинути, то для врятування науки й освіти в перехідний період держава могла б витратити не такі й великі гроші.
Олександр Віленкін: про Всесвіт і про себе
— Олександре, що саме спонукало вас зайнятися космологією?
— Ще під час навчання в останньому класі школи я вивчав теорію відносності Ейнштейна разом із моїм другом Сергієм Трубніковим. Ми читали книжку «Математична теорія відносності» Артура Еддінгтона, обговорюючи глави в міру прочитання. Я був зачарований красою теорії, особливо тією обставиною, що її можна застосовувати для вивчення Всесвіту в цілому, починаючи від його зародження й Великого вибуху. Я вважав, що можливість брати участь у цьому вивченні та сприяти створенню чогось нового — це і є межа щастя.
— Чи спроможна в принципі людина, як піщинка світобудови, осягнути ціле? Чи вона приречена на здогади, які ніколи не зможе перевірити? Чи не є космологія крайньою межею, до якої простягається можливість пізнання?
— Думаю, що про Всесвіт ми знаємо вже вражаюче багато. Сумніваюся, що ми колись досягнемо повного розуміння, але вірю, що вже близькі до того, щоб відповісти на глобальні запитання на кшталт: «Чи був у Всесвіту початок?», «Чи закінчить він колись своє існування?», «Чи має Всесвіт кінцеві межі, чи він нескінченний?».
— Чи ви читаєте лекції студентам? Чи хвилює їх доля світобудови?
— Я викладаю аспірантам. Багато з них просто зачаровані космологією і бажають проводити дослідження в цій галузі. Я завжди намагався переконати їх, що краще спеціалізуватися в більш практичній галузі фізики, приміром, біофізиці. Конкуренція в космології дуже жорстка, тож іти в неї повинні тільки ті, хто відчуває до неї «фатальний потяг».
— Відповідно до ваших теорій, існує нескінченна множина паралельних світів, населених нашими двійниками. Чи не здається вам, що життя в Харкові в певному сенсі було вашим «паралельним Всесвітом»?
— Упевнений, що в «паралельному Всесвіті» я досі охороняю зоопарк...
— Чи є у ваших гіпотезах місце Творцю?
— Наука завжди починає з допущення, що будь-який феномен має природне пояснення. Деякі речі здаються настільки таємничими, що наводять на думку про існування Бога, але кількість таких феноменів поступово скорочується. Один із прикладів — це початок Всесвіту. Досить довго було важко уявити, як його можна описати за допомогою наукової теорії, але тепер ми знаємо як. Таким чином, слідом за Лапласом можна сказати: поки що ми не потребуємо гіпотези про існування Бога. Проте було б дурницею говорити, ніби наука довела, що Творця не існує. Два питання — про природу можливостей у квантовій механіці й сутності свідомості — досі не мають розв’язання. Невідомо, чи зможе фізика колись їх розв’язати, але спроби вчені точно не припинять.
— Якби вам випало поставити три запитання чарівниці, котра знає все на світі, про що ви її запитали б?
— По-перше, які параметри, що їх ми називаємо «природними константами», справді є постійними, а які тільки здаються нам такими, оскільки сталість їм надає лише «обране» нами місце спостереження Всесвіту? Можливо, опинись ми в іншій частині Всесвіту, ті самі константи мали б зовсім інше значення? По-друге, я запитав би чарівницю, чому в світі квантової фізики ми змушені оперувати ймовірнісними поняттями й оцінками? Нарешті, мене цікавить, у чому полягає природа свідомості?
— Як ви продовжили б фразу «Життя — це...»?
— Побоююся, в мене забракне мудрості, аби відповісти на це запитання.