ЗНО наближається, і зовсім скоро почнеться реєстрація на тестування. Майже всі старшокласники давно почали підготовку. Перед Новим роком мені довелося шукати репетитора для сина знайомих. Це було складне завдання, бо в хороших приватних педагогів місця забиті ще влітку.
Ми так звикли до репетиторства, що вже й не помічаємо: в нас у країні фактично існують дві паралельні системи освіти — офіційна й неофіційна. Першу всіляко сварять і критикують — учителі невмотивовані, діти навчатися не хочуть, батьки невдячні, якість погана… А в другій чарівним чином все складається навпаки — всі все хочуть і можуть. Донька моїх знайомих спала на уроках історії в школі, але щиро полюбила її, потрапивши до гарного репетитора. Чому так? Навіщо нам оцей розподіл на два паралельних світи?
«Я займаюся репетиторством дистанційно і зараз маю двох учнів зі США, з сімей українських емігрантів, — розповідає вчителька математики пані Олена. — В них там узагалі немає репетиторства як такого. Хто не встигає в науках — іде після школи в слюсарі (а слюсарі там заробляють дуже пристойно). Якби в нас не брали в університети майже всіх випускників шкіл, на репетиторство був би нижчий попит. Я постійно купую овочі на базарі в однієї й тієї ж самої тітоньки. І завжди швидко рахую вартість та здачу, а вона дивується, як мені це вдається. «Бо я — вчителька математики», — кажу. А вона: «Ну і я економіст із вищою освітою». Тобто економіст, який не вміє рахувати й не працює за фахом, розумієте?».
Але просто одразу взяти й скасувати репетиторство неможливо, навіть якщо вся країна в єдиному пориві вирішить це зробити з завтрашнього дня. Тому що наша офіційна система освіти без репетиторства не витримає. У школі є проблеми, які не вирішуються й не вирішаться найближчим часом. Ось кілька з них.
Кадровий голод
Учителів не вистачає, і особливого вибору в шкіл немає. Це означає, що тримаються ледь не за кожного педагога, — навіть у Києві перед початком навчального року було півтори тисячі вакансій. Як мені розповіли кілька директорів шкіл, у них є вчителі, на яких скаржаться батьки й учні. Скаржаться за те, що ті принижують дітей, не дають якісних знань. Але учителів тих не звільняють, бо нікому віддати їхні уроки. Ось і терплять діти й батьки. Кому дуже треба знати предмет — йдуть до репетиторів, інші просто вдають, що навчаються.
Так само проблематично буває замінити педагога, котрий захворів. «Немає вчителя географії, — розповідає знайома мама школяра. — У дітей постійні заміни уроків, причому не предметниками. Діти бешкетують, не хочуть навчатися, їм нецікаво. Семестрову оцінку всім виставлять за реферати (чи то пак «проєкти»), причому прийматимуть тільки написані від руки. Ну тобто нам доведеться або все пояснювати дитині, а потім контролювати, як вона пише той реферат, або сісти й написати самим. Вважаю, друге — нечесно, а перше — ненормально, бо в мене є своя робота. А ввечері хочу почитати книжку, поспілкуватися з дітьми (не про географію, а про них), відпочити, врешті-решт. Чому я маю виконувати обов′язки школи? Хоч бери репетитора. Причому не тільки з географії, такий бардак і з інших предметів».
«Тут є інший бік медалі, — вважає пані Олена. — Наймаючи репетитора, батьки знімають зі своєї дитини відповідальність за навчання. Навіщо їй думати, шукати інформацію, намагатися виконати завдання? Ось прийде тьотя-репетиторка і все розжує».
«А ви пояснюйте на уроках нормально, щоб дитина була в змозі самостійно виконати домашні завдання», — відбиваються від звинувачень батьки. — І щоб обсяги цих завдань були адекватними».
Репетитор зацікавлений навчати якісно, бо знає, що відповідає за результат своєю репутацією. А ось репутація школи не дуже залежить від результатів навчання. Це, швидше, репутація чуток, бо якість української освіти неможливо об′єктивно й надійно виміряти. Міністри освіти змінюються, в нашій країні досі немає системи освітнього моніторингу, яка б допомагала нагромаджувати бази даних та порівнювати їх. І виходить, що зараз у нас єдиний показник якості шкіл — результати ЗНО. Але який тут внесок школи, а який — репетиторів, зрозуміти важко. Та й невідомо, наскільки добре знають учні інші предмети, з яких не складають ЗНО. Крім того врахуйте, що підготовка до тестування — це все ж таки трішки інше, ніж вивчення наук. Це натаскування на тести. Хороші вчителі та репетитори знають, як це робити.
Організація навчання
Попри всі обіцянки реформувати щось у школі, шалений темп і завантаження учнів залишаються незмінними. «У мене зараз близько 20 учнів на приваті. І стає очевидно: їхнім учителям абсолютно фіолетово, що діти не опанували матеріал. Головне — вкластися в час. Дітей напихають інформацією, якої вони не розуміють», — розповідає репетиторка пані Марія.
Ви знаєте, що в нашій старшій школі вивчають близько 20 обов′язкових навчальних предметів? Це можливо опанувати? Ось і виходить вінегрет — учать усього потроху й нічого глибоко. Дитина просто фізично не в змозі після семи-восьми уроків у школі якісно зробити домашку з восьми предметів.
Я часто чую від учителів скарги на безсистемність програм, порушення в них логіки, на те, що іноді звідти випадають важливі речі, що теми мчать галопом і немає часу щось відпрацювати. А якщо учень десь чогось не зрозумів, захворів, не встиг надолужити — все, далі проблема наростає, мов снігова куля. І куди підуть батьки в такому разі? Правильно, до репетитора. Він не поспішаючи розкладе все по поличках за своєю, не зіпсованою «експертами-реформаторами» програмою.
А що заважає вчителю затриматися після уроків і все пояснити учням? Та хоча б те, що за такий овертайм йому ніхто не заплатить. Основа вчительської зарплатні — це плата за кількість проведених уроків. І якщо ми хочемо вмотивованого педагога, владі треба було б не просто підвищувати зарплатню вчителя, а реформувати її. Такі пропозиції вже були. Пропонувалося, щоб учитель отримував зарплатню не за кількість уроків, а за робочий день. Тоді сюди входили б і педради, і підготовка до уроків, і індивідуальні консультації. Та самі вчителі разом зі своїми профспілками не підтримали таких змін. І це окрема сумна історія.
Але повернімося до організації навчання. Вчителі- професіонали бачать недоліки підручників чи програм і тихо виправляють їх. «Коли я зачиняю двері класу, я сам собі господар», — кажуть вони. Але є чимало тих, хто не бачить проблем через недосвідченість чи непрофесіоналізм. Або кому легше купити готові розробки уроків (часто не кращої якості) і штампувати за ними уроки, ні про що не думаючи. Будьмо відверті: освітня система в нас досить консервативна і крилатих, сильних, самостійних учителів вона вичавлює. Я знаю дуже мало директорів, які збирають їх і плекають у своїй школі саме професіоналів, а не зручних та слухняних.
А ось що розповідає молода талановита репетиторка Марія Гуреш, яка пішла з державної школи, бо там їй «давали по руках» (тепер працює вчителькою в альтернативних приватних школах і займається репетиторством): «Що мені неймовірно подобається в приватному уроці — то це його початок. Ми збираємося доволі гамірним гуртом, розсідаємося з чаєм і какао перед ноутбуками… А потім усі чекають, доки я наберу повітря в легені й видам: «Ну давайте, вихваляйтеся». Часто за цим іде сеанс підвищення самооцінки — тут і контрольна з історії на 11, хтось на шпагат сів, хтось крутезний малюнок зробив, хтось щось зліпив. Усі вироби стоять готові біля екранів, нам їх одразу демонструють. Після кожної доброї новини йде хвиля лайків, сердечок і танцюючих пінгвінів. Тиша. «Окей, тепер скаржтеся», — кажу. Тут прориває. Діти вихлюпують усе, що в них нагромадилось. І нарікання на вчителів, і злісне фиркання на директора, і стогін рівня «Дніпра широкого» про кількість домашки й так далі. Ну й усе, в принципі. На все про все пішло хвилин п’ять, вони вилили емоції й тепер готові працювати. Але мені здається, що це все дуже по-людськи. Вони зустрічаються раз на тиждень, проте чудово знають одне одного на ім’я, жваво обговорюють життя одне одного. Вони не обмежені рамками школи, вони знають, що тут є тільки я, а що я їм зроблю? Оцінку погану вліплю? Вони прийшли повчитись у дружелюбній атмосфері».
Знаю батьків, які наймають своїм дітям репетитора ледь не з початкової школи, аби той не лише нормально пояснив навчальний матеріал, а й відродив у дитини віру в себе та підтвердив, що вона — не дебіл. А ще — прийняв разом із її рожевим волоссям, незручними запитаннями та прибамбасами. Я не ідеалізую репетиторів, вони теж різні. І розумію, що шкільному вчителю важко буває врахувати індивідуальні особливості кожного учня, якщо в нього три класи по 30 осіб. Але загальні тенденції такі.
Шкільні схематози
На жаль, деякі вчителі «стимулюють» своїх учнів, аби ті ходили до них на репетиторство. Не підеш — матимеш проблеми. Причому інколи таке репетиторство халтурне: на одному занятті після уроків учителі збирають по троє-четверо учнів. Приміщення, техніка, світло — все казенне, а бізнес — свій.
Що маємо в підсумку? Я усвідомлюю, що як би ми тут не розмірковували про те, потрібне нам репетиторство чи ні, воно нікуди не зникне. Бо це милиці, на яких тримається наша освітня система.
В офіційну систему освіти вкладаються державні гроші (батьківські) і гранти (НУШ — яскравий приклад), а репетиторство утримується виключно за рахунок батьківських кишень. Виходить, батьки за освіту дітей платять двічі: своїми податками, з яких фінансуються школи, і репетитору. Хіба це нормально? Навіщо нам цілих дві системи освіти? Може, варто піднімати й розвивати одну? А коли й залишити репетиторство, то, швидше, як окремі випадки, а не поширену практику.
Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.