Сьогодні держава декларує інноваційний шлях розвитку освіти. Серед науковців та освітян проводиться обговорення цієї проблеми, пропонуються різні варіанти модернізації освітньої галузі, але просування вперед у цьому напрямку мало відчутне. Існує розрив між наукою і практикою, інновації не мають фінансової підтримки. Освіта все ще позбавлена гнучкого децентралізованого управління, не визначено чітких повноважень органів управління освітою, бракує розмаїття мережі навчальних закладів та альтернативних освітніх програм, висококваліфікованих кадрів, особливо в сільській місцевості, матеріально-технічна база не відповідає сучасним вимогам, чимало шкіл залишається поза доступом до Інтернету.
Головними причинами такого стану, на нашу думку, є відсутність загальнонаціональної стратегії інноваційного розвитку освіти та невідповідність законодавчого освітнього поля вимогам сьогодення. Закони продовжують обслуговувати освіту вчорашнього, а не завтрашнього дня.
На даний час українську освіту регулюють закони «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», «Про позашкільну освіту» та велика кількість інших нормативно-правових документів. Такий надмір законодавчих актів знижує реалізацію принципу верховенства права, а ті розбіжності і розмитість, які в них простежуються, унеможливлюють її належне функціонування та розвиток.
У чинних законах прямої дії, на жаль, не йдеться про інноваційний розвиток. У них нечітко прописані, а то й зовсім відсутні статті про завдання освіти, як це, зокрема, спостерігаємо в законах «Про освіту» та «Про професійно-технічну освіту».
У законодавчих актах є суперечності, неточності та дублювання функцій різних рівнів органів управління. Так, у Законі «Про освіту» (ст. 12) повноваження міністерств і відомств, яким підпорядковані навчальні заклади, дублюються з повноваженнями МОН за винятком лише однієї позиції (міністерства і відомства організовують упровадження в практику досягнень науки і передового досвіду).
Функції місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування взагалі не розмежовані й спрямовані лише на зміцнення матеріально-технічної бази та соціального захисту дітей і працівників освіти.
Потребують перегляду й статті про заохочення педагогічних працівників, фінансово-господарську діяльність навчальних закладів тощо.
Освіта завтрашнього дня — це освіта, яка ще вчора подбала про комфортність та конкурентоспроможність особистості в глобальному світі. Тому вона потребує відповідного викликам сучасного суспільства дієвого, чітко прописаного ОДНОГО закону прямої дії з конкретно визначеними цілями та завданнями.
Для створення законодавчого освітнього документа для освіти завтрашнього дня потрібно:
1) проаналізувати ситуацію в усій структурі освіти, залучивши провідних науковців, експертів, висококваліфікованих фахівців-практиків, громадськість;
2) визначити проблеми, які гальмують інноваційні процеси в освітній сфері;
3) накреслити стратегію інноваційного розвитку освіти;
4) розробити проект закону відповідно до такої стратегії;
5) подати його на загальне обговорення через ЗМІ, круглі столи.
Закон для освіти завтрашнього дня має містити конкретні розділи та чіткі завдання, зокрема:
Розділ І. Місія закону (конкретні цілі та чіткі завдання)
Розділ ІІ. Структура освіти
2.1 Дошкільна освіта
2.2 Початкова освіта
2.3 Загальна середня освіта
2.4 Позашкільна освіта
2.5 Професійно-технічна освіта
2.6 Вища
2.7 Підвищення кваліфікації вчителів
2.8 Освіта дорослих
Розділ ІІІ. Розподіл відповідальності в системі управління освітою
3.1 Інституційний рівень (рівень навчального закладу)
3.2 Громадське самоврядування (об’єднання освітян, недержавні організації, ЗМІ, батьківські ради)
3.3 Органи місцевого самоврядування (місцевий рівень)
3.4 Місцеві органи виконавчої влади (обласний рівень)
3.5 Центральні органи виконавчої влади (державний рівень)
Розділ ІV. Фінансування освітніх послуг
Тільки дієвий, чітко прописаний закон дає шанси для розвитку освіти завтрашнього дня.