У Донецькому національному університеті чекають візиту членів спеціальної парламентської комісії, яку було сформовано для вивчення питання про перейменування головного ВНЗ Донбасу на університет імені Василя Стуса. Поки Донецьк встигла відвідати тільки секретар Комітета науки і освіти Катерина Самойлик. Строго кажучи, якщо дотримуватися букви закону, то нардепам у Донецьку робити, власне, нема чого. Конференція трудового колективу ВНЗ поставила в цьому питанні крапку: делегати не віддали на підтримку перейменування жодного голосу. Формальна процедура присвоєння імен вищим навчальним закладам передбачає, що першим і головним кроком на цьому шляху є саме рішення трудового колективу.
Отже, візит парламентарів стане лише наочним підтвердженням того, що ім’я трагічно загиблого поета стало розмінною монетою в політичних іграх. Політики вирішили не порушувати традиції «брудних виборів» і почали майбутню кампанію (чи то парламентську, чи то президентську — хто скаже, яка відбудеться раніше?) з огидного скандалу навколо пам’яті Стуса. Всі учасники цього спектаклю театру абсурду від самого початку нагромаджували тонни глупства, відповідали провокацією на провокацію, образою на образу. Остаточно завели ситуацію в глухий кут чиновники та депутати Верховної Ради.
Ідея присвоїти університету ім’я одного з найвидатніших його випускників — поета-дисидента Василя Стуса висловлювалася і раніше, але підтримку знаходила лише в нечисленних у Донецьку (не дивно) активістів організацій націоналістичної спрямованості. Втім, навіть у цьому середовищі така ініціатива викликала багато суперечок. Хоча Козьма Прутков і писав: «Якщо на клітці з тигром написано «буйвіл», не вір очам своїм», автор цих рядків таки ніколи не бачив авторів і прибічників перейменування головного ВНЗ Донбасу в одному місці в кількості, що перевищує п’ять осіб. Сотні підписів «на підтримку» також залишилися явищем суто віртуальним.
Широкий резонанс цієї ініціативи, яка у протилежному випадку так і залишилася б мрією маргінальної, за стандартами соціології, групи, спровокував — свідомо чи не свідомо — міністр освіти і науки Іван Вакарчук. По суті, конфлікт спалахнув після того, як міністр підписав на адресу ректора Донецького університету Володимира Шевченка лист із такими словами: «До Міністерства освіти і науки надходять численні звернення громадськості, студентів, випускників, викладачів Донецького національного університету, творчої та наукової інтелігенції Донеччини і України щодо присвоєння Донецькому національному університету імені видатного українського письменника і громадського діяча Василя Стуса... Міністерство освіти і науки України підтримує цю ініціативу». Трохи пізніше ніс свою лепту президент України Віктор Ющенко, який доручив «у найкоротші терміни» розглянути це питання.
Коли лист міністра і доручення глави держави потрапили в місцеві мас-медіа — тут і почалося... Увага суспільства до цієї теми обумовлена насамперед тим, що в Донецьку дуже багато випускників саме цього ВНЗ, і чимала їх кількість перебуває не на останніх посадах у державних установах та комерційних структурах. Крім того, вихідці з ДонНУ практично повністю окупували в тутешніх краях усі «ідеологічні» сфери діяльності — у редакціях ЗМІ, прес-службах, рекламних і піар-агентствах, партійних офісах кожний другий може похвалитися дипломом філологічного факультету... І майже кожний перший — історичного.
Понівечені тривалим ідеологічним розколом, зґвалтовані нескінченною чередою виборчих кампаній та засмічені штампами новочасної пропаганди мізки всіх цих людей змогли сформулювати, по суті, тільки одну виразну оцінку ситуації: «Злісні націоналісти зазіхають на нашу альма-матер!» Апофеозом «антистусівського» спротиву стала поява звернення трьох десятків народних депутатів з альтернативою — перейменувати ДонНУ в університет імені Володимира Дегтярьова, котрого необізнані в історії Донбасу люди переплутали з конструктором знаменитого кулемета. Опоненти не забарилися відповісти вимогою позбавити ректора ДонНУ звання Героя України. Увесь цей час студенти різних факультетів ходили навколо університету з плакатами на підтримку «безіменності» ВНЗ, цікавлячись у філологів, «хто, власне, такий, цей Стус».
Якоюсь мірою можна стверджувати, що ректор університету Володимир Шевченко став заручником ним же створеної ситуації. Ім’я Василя Стуса в останні роки справді стало ідейним фетишем і візитною карткою ВНЗ. Це нині, заглибившись в історію ДонНУ, викладачі й студенти відшукали в архівах безліч видатних випускників, наукових світил світового значення. Однак до того єдиним, хто залишався на слуху, був Стус: його меморіальний барельєф на будинку філологічного факультету, «іменна»
аудиторія на тому самому філфаку, нарешті «продавлене» через Донецьку міськраду рішення про створення пам’ятного скверу з погруддям поета.
Як на стороннє око, справді могло видатися, що все йде до того, щоб Донецький національний університет додав до своєї назви слова «...імені В.Стуса». Багато хто схиляється до думки, що цю ініціативу Володимир Павлович збирався висунути наступного року, щоб у такий спосіб забезпечити собі підтримку міністерства при переобранні на посаду ректора. А фальстарт із присвоєнням імені поета університету пояснюють банальним плагіатом, мовляв, «юні таланти», які прагнуть швидкої та дешевої розкрутки, вирішили, що прорахували ситуацію, і перехопили дбайливо й ретельно плекану ректором тему. Така версія не позбавлена підстав: упродовж першого тижня після появи гучного листа міністра освіти діячі маловідомих молодіжних громадських організацій ледь не щодня збирали прес-конференції тільки задля того, аби запевнити, що саме вони є авторами «плідної дебютної ідеї». Наразившись на спротив власних співробітників, Володимир Павлович був змушений наступити на горло власній пісні і протистояти ініціативам про присвоєння університету імені В.Стуса так само завзято, як раніше домагався створення скверу на його честь. Нині ректор опинився в незручній ситуації перед Міністерством освіти і науки, секретаріатом президента, а також остаточно зіпсував стосунки з місцевими регіоналами: обласна організація ПР дотепер не може вибачити йому відкриття в університеті інформаційного центру НАТО, а працівники мерії дуже втомилися від публічної війни ректора, яка триває кілька років, з дрібним підприємцем із приводу кіоску, раніше встановленого на території студентського містечка зі згоди того ж таки ректора.
Людям, які «жують» одні й ті самі нав’язливі стереотипи, важко зрозуміти, чому під час локальних конференцій трудових колективів проти перейменування одностайно виступили викладачі та співробітники... філологічного факультету. Того самого, де навчався Василь Стус і де однією з «модних» тем наукових пошуків дотепер є дослідження поетової творчої спадщини. Тим часом викладачі філфаку пояснили свою позицію, розтлумачивши різницю між повагою до пам’яті та сліпим низькопоклонством. «Він сам категорично виступив би проти. Присвоєння імені — це відрижка більшовицької системи. Стуса не так потрібно вшановувати, його потрібно читати й носити його ідеї в серці, а не розмахувати прапором «Даєш Стуса!»... Що доброго в тому, що ми замінимо більшовицьких вождів на своїх?» — каже професор кафедри української літератури Степан Мишанич. Його колега з кафедри журналістики доцент Олена Тараненко додала: «Мода на присвоєння імені взагалі дуже радянська. Більшість західних — європейських та американських — університетів безіменні. Тим паче що в даному разі цю дискусію було переведено в площину ідеологічного протистояння».
Дійшло до того, що сам ректор зізнавався: син поета Дмитро Стус навіть був змушений просити «не робити з його батька ідола». Інші відомі випускники, попри всесвітнє визнання за життя, удостоїлися не більше, ніж скромної таблички на корпусах факультетів.
***
Розходячись після конференції, викладачі стиха казали одне одному, що на цьому, мовляв, усе не закінчиться. Вони вважають, що тепер їм точно почнуть «викручувати руки», щоб нав’язати університету нове ім’я. У будь-якому випадку маємо констатувати, що всі учасники цієї історії опинилися в безглуздому становищі. Та по-іншому й не могло бути. І не буде. Доти, доки політики не зрозуміють, що не їм відведено роль моральних поводирів держави і нації і що, претендуючи на цю роль, вони незмінно виглядатимуть смішними і жалюгідними. Тому що про політиків забудуть після програних виборів. А Поети житимуть вічно.