Уся моя професійна діяльність пов’язана з енергетикою. Одначе, як будь-якому вченому, мені глибоко небайдужі сьогодення і майбуття Національної академії наук. Мені пощастило мати численні ділові контакти з видатними представниками академічної науки, разом із ними брати участь у реалізації проектів на великих підприємствах і в об’єднаннях енергетики. Спираючись на цей досвід співробітництва вчених та інженерів, який, гадаю, дає мені право на власну точку зору, хотів би поділитися з читачами «ДТ» своїми міркуваннями та заперечити учасникам полеміки стосовно цілої низки аспектів проблеми, що обговорюється.
Насамперед хотів би зазначити, що не виправдано «виривати» Академію наук із загальної наукової системи і говорити про неї як про певний осередок неблагополуччя, організацію, яка більше за інших у цій царині потребує оновлення або трансформації в умовах, що змінилися.
Як відомо, існують три форми організації наукової діяльності — академічна, галузева та вузівська. Вони відрізняються одна від одної характером, масштабністю завдань, а також традиційними джерелами фінансування. Так, великі інститути Академії наук завжди були зорієнтовані на вирішення фундаментальних наукових проблем у тій або іншій галузі знань і фінансувалися з державного бюджету. Галузева наука, в минулому представлена досить численними науково-дослідними та проектно-конструкторськими установами, дослідними та спеціальними конструкторськими бюро, галузевими науково-дослідними лабораторіями, обслуговувала потреби окремих галузей економіки. Галузеві НДІ займалися розробками прикладного характеру та фінансувалися з цільових фондів міністерств, що створювалися для технічного переозброєння підвідомчих їм підприємств і оновлення номенклатури продукції, що випускалася. Зрештою, вузівська наука, що спирається на численні, але невеликі за кількісним складом групи вчених, заповнювала розрив між фундаментальними та прикладними дослідженнями і водночас виконувала іншу дуже важливу функцію — об’єднувала процеси наукової творчості та професійної освіти. Підтримувалася наука у вузах за рахунок цільового бюджетного фінансування, а також за рахунок коштів, самостійно зароблених шляхом надання послуг промисловим підприємствам. При цьому останнім не лише не заборонялося фінансувати такі роботи, навпаки, міністерства вимагали планувати витрати на їх проведення.
Така організація наукового процесу в суспільстві, що грунтувалася на глибокій спеціалізації наукових установ із гнучким фінансуванням їх із різноманітних джерел, забезпечувала самодостатність і сталість індустріального розвитку СРСР протягом кількох десятиліть. Передбачаючи, з одного боку, внутрішню структурованість, вона водночас не була дірчастою і мала цілу низку механізмів зв’язування окремих структурних елементів у єдине ціле.
Передусім цю функцію виконував координуючий центр, яким завжди була Академія наук. Вертикально інтегрована структура управління академічною наукою дозволяла концентрувати фінансові, матеріальні й інтелектуальні ресурси, наявні в суспільства, на виконанні ключових завдань.
Інший механізм внутрішнього зв’язування структурних елементів полягав у створенні сприятливого творчого середовища у співтоваристві вчених, що стимулювало їхній індивідуальний саморозвиток, а також у забезпеченні свободи вибору для докладання творчих зусиль. Не останню роль у стимулюванні змагальності в науковому середовищі відігравав добре налагоджений інформаційний обмін, що здійснювався шляхом проведення регулярних профільних конференцій, видання наукової періодики, утримання величезної кількості публічних бібліотек, інформаційного й патентного відомств. Картина буде неповною, якщо не згадати про неабиякий вплив, який чинила на процеси саморозвитку в науковому співтоваристві Вища атестаційна комісія, яка реалізує через систему вимог до кандидатських і докторських дисертацій державну політику в цій сфері.
Можна що завгодно казати про недоліки радянської командно-адміністративної системи, але безглуздо стверджувати, що вона не дбала про науку. Безумовно, останнє десятиліття, яке привнесло в життя вітчизняної науки нові організаційні форми, засвідчило, що за радянських часів вона, можливо, не була повнокровною. Звісно, фонди та гранти для окремих учених — це прекрасно! Приватні форми власності, комерційна ініціатива, що стимулює вчених працювати не просто за зарплату — це теж чудово! Адже і перше, й друге дозволяє краще розкритися творчій особистості, реалізувати себе не лише на користь суспільству, а й із суттєвою матеріальною вигодою для себе. Шкода, що нічого цього в радянській системі не було, і дуже добре, що є тепер! Та в чому я глибоко переконаний, — і фонди, і гранти, і приватна ініціатива втратять своє значення, якщо скасувати систему державного управління і фінансування НТП у національних масштабах, очолювану Національною академією наук.
На жаль, сьогодні система наукового обслуговування економіки, підточена намірами наших політиків побудувати економіку більш ринкову, ніж та, що існує в розвинених капіталістичних країнах, практично зруйнувалася. Обсяги централізованого фінансування науки скоротилися до жалюгідного рівня. Не кращі справи і з децентралізованими джерелами. Переважна кількість промислових підприємств, не маючи коштів для розширеного відтворення, не в змозі замовити наукомістку розробку навіть комусь із колишніх партнерів, які добре зарекомендували себе в минулому. Залишившись без фінансування, наука почала хиріти і втрачати конкурентоспроможність.
На все це гірко дивитися, але навіть не це, на мій погляд, є найстрашнішим. Гірше те, що в реальному секторі, всупереч задекларованому курсу рухатися інноваційним шляхом розвитку, чітко виявилася тенденція до деградації технологічного укладу. Багато унікальних промислових технологій утрачено, всюди помітні ознаки технічного занепаду виробництва та дискваліфікації персоналу. Чи не є це прямим наслідком мовчазного ігнорування потреб вітчизняної науки у фінансовому забезпеченні й потреб реального сектора в постійному та систематичному науковому обслуговуванні?
Науково-дослідна робота — це перший етап життєвого циклу нової продукції. Без цього етапу не буде дослідно-конструкторських робіт, без яких, у свою чергу, не буде дослідно-промислових зразків нової техніки, нових виробництв і нових товарів. Я аж ніяк не прихильник занепадницьких настроїв. Життя триває... Десь і нова продукція ставиться на виробництво, хтось виконує НДР і ДКР. Просто, я впевнений, не зовсім професійно й не так талановито, як цю ж роботу виконали б ті, хто протягом попередніх двадцяти-тридцяти років неодноразово підтверджував свою високу кваліфікацію, на вдосконалення якої, до речі, було витрачено чимало народних грошей.
Спробую підкріпити свої міркування прикладом із тієї галузі, яка добре мені відома, — енергетики.
З 1995 року в Україні здійснюється ринкова реформа енергосектора. Немає потреби говорити, наскільки важливим для будь-якої держави є таке інституціональне перетворення. Російські політики порівнюють ринкову реформу енергосектора РФ із ленінським планом ГОЕЛРО. Я згоден із цією оцінкою, і вона не здається мені завищеною. Парадокс полягає у тому, що над планом ГОЕЛРО під безпосереднім контролем перших осіб радянської держави працювали кращі представники російської науки, а національні наукові кадри України виявилися осторонь від української енергореформи. Перші кілька років вона просувалася зусиллями європейських радників, а згодом — самими енергетиками, кількома консультативними фірмами, а також органами, на які покладено відповідальність за ефективне функціонування електроенергетики (ДП «Енергоринок» і Національною комісією з регулювання електроенергетики).
Від початку реформи минуло вже десять років, але вона ще далека від завершення. Щоб переконатися у цьому, досить заглянути в Концепцію розвитку оптового ринку електроенергії, розроблену ще 2002 року, і порівняти з результатами, яких було досягнуто на сьогодні. Реформа здійснюється з такими зусиллями ще й тому, що сили, які ініціювали її, не подбали про те, щоб залучити для її наукового супроводу відповідні академічні інститути. Тоді як у нас навіть не один, а кілька інститутів, що могли б упоратися з таким завданням — Інститут електродинаміки, Інститут газу, Інститут технічної теплофізики, Інститут загальної енергетики. І в кожному з них знайдуться великі підрозділи, що мають унікальний досвід наукового супроводу програм розвитку найбільшої у світі енергосистеми, якою була Єдина енергетична система СРСР. Абсурдно, маючи такі кадрові ресурси, прирікати енергетику на блукання у пітьмі, коли для набуття досвіду реформування використовується один-єдиний прийом — рух навмання. Яких економічних утрат можна було б уникнути, якби енергетика не залишалася сам на сам із природними труднощами перехідного до ринку періоду!
Формуванню засад енергетичної політики країни певним чином сприяло ухвалення 1994 року Національної енергетичної програми (НЕП) України. На жаль, через відсутність належного наукового супроводу вона перестала відбивати реальний стан справ у енергетиці. Реальним підгрунтям для створення практично нової НЕП може стати розроблена під управлінням Мінпаливенерго і НАН України «Енергетична стратегія України на період до 2030 року і подальшу перспективу», яку необхідно затвердити найближчим часом.
Мене обурює, коли про досягнення вітчизняної енергетичної науки згадують зі зневагою, говорячи про неї, у кращому випадку, в минулому часі. Нам насправді є чим пишатися і нині. Пригадаймо великі аварії в енергосистемах Великобританії, Італії, США, що сталися під впливом літньої спеки позаминулого літа. Водночас Об’єднана енергосистема (ОЕС) України витримує і більш нищівні удари, зазвичай узимку, і ніхто зі споживачів навіть не здогадується, якими зусиллями енергетиків удається зберегти цілісність ОЕС. Високий запас її міцності викликає повагу не лише до тих висококласних фахівців, котрі управляють нею сьогодні, а й тих, хто створював науково-методичні засади управління, розробляв алгоритми та програми, здійснював і здійснює їх науковий супровід, трансформуючи їх до тих непростих умов, у яких доводиться працювати галузі. Ці ж люди мають адаптувати науково-методичний базис функціонування вітчизняного енергокомплекса до ринкових умов господарювання. Завдання це — одне з найскладніших, і під силу воно лише великим колективам учених, добре обізнаних із минулим і сьогоденням вітчизняної енергетики, котрі розуміють усю глибину зв’язків, що перетворюють численних суб’єктів підприємницької діяльності в енергетиці на організм, який злагоджено працює. Такі завдання не виконуються тимчасовими творчими колективами або, нехай навіть найобдарованішими, професорами й доцентами у «вікнах» (перервах) між лекціями. Вони потребують систематичної щоденної праці протягом не одного місяця і не одного року.
Енергоринок і все, що з ним пов’язано, — не єдина проблема сучасної енергетики, що потребує залучення учених для щонайкращого її вирішення. Цей перелік можна продовжити, включивши до нього такі складні науково-технічні завдання, як подовження експлуатаційного ресурсу генеруючого та мережевого устаткування, проблеми енергозбереження, управління енерговикористанням і енергоспоживанням. Усе це — системні питання енергетики, які не під силу вирішити окремому підприємству. І вирішуватися вони мають на національному рівні, із залученням усіх наявних можливостей.
Проблема, отже, не в тому, потрібна чи ні суспільству Академія наук. Однозначно — потрібна. Проблема, як на мене, полягає в іншому — як налагодити ефективну взаємодію НАН із промисловістю, знайти адекватні форми співробітництва, доступні та взаємовигідні для обох сторін у нових економічних умовах.
Безумовно, за командно-адміністративної системи зробити це було простіше. Адже ринкова економіка не визнає наказового тону, надаючи перевагу економічній зацікавленості сторін у співробітництві. Вченим доведеться тепер глибше вникати у проблеми виробничників, угадувати запити практики і братися за ті задачі, які можна розв’язати в доступний для огляду час і за наявні кошти. Та сенс ринку й полягає в тому, щоб не роздувати витрати на розвиток, а стримувати сторони від зайвих, невиправданих витрат.
Втім, не лише у більшій старанності вчених і «заземленні» їхніх творчих поривів бачу я вихід із глухого кута. Запорука майбутнього плідного співробітництва науки та виробництва — у зміцненні фінансово-економічного стану підприємств, у появі успішних суб’єктів господарювання, зацікавлених у власному розвитку і здатних оплачувати послуги вчених. Вже сьогодні ситуація стає багато в чому обнадійливою. Заробітна плата в промисловості зростає, і кращі випускники вузів шукають роботу насамперед на підприємствах. Усе більше керівників із реального сектора прагнуть захищати кандидатські й докторські дисертації. Ці люди бажають розвитку, вони краще підготовлені до діалогу з ученими, до труднощів просування наукових розробок у виробництво.
Не все так погано нині й у академічній науці. Є ще здорові сили, здатні пручатися і виживати в досить несприятливих умовах хронічного недофінансування. Харківська ТЕЦ-5, якою я маю честь керувати з 1991 року, має багаторічний досвід успішного науково-технічного співробітництва з Інститутом електродинаміки, Інститутом проблем машинобудування НАН України. У нас не один рік працюють інформаційно-діагностичні комплекси «Регіна», інформаційно-довідкові системи для підтримки оперативного персоналу в прийнятті рішень, добре зарекомендували себе комплекс вібродіагностики турбоагрегата, системи дозування реагентів у цеху хімводоочищення, автоматичного регулювання подачі газу й багато інших розробок учених із зазначених організацій. Ми з оптимізмом дивимося на перспективи поглиблення нашого партнерства, разом шукаємо нові джерела фінансування. Я вбачаю в нашому співробітництві нову модель спільної науково-технічної діяльності наукових установ і підприємств, яка рано чи пізно здобуде гідне визнання як із боку вчених, так і виробничників.
На закінчення хотів би наголосити: нам потрібно шукати нові, змішані форми фінансування наукових досліджень державою і промисловістю, без яких неможливий науково-технічний прогрес у країні. І керувати цим процесом мають не іноземні фонди та компанії і навіть не ті кращі українські вчені, які працюють за кордоном. Це мають робити люди, котрі живуть і працюють тут, бачать своє майбутнє і майбутнє своїх дітей в Україні. Не треба драматизувати ситуацію — наш народ знаходив у собі сили для розвитку й у більше лихоліття. Українці — працьовита й талановита нація, і поза сумнівами, нам удасться зберегти Національну академію наук України як символ самодостатності національної науки й національної економіки.