Ми звикли вважати джерелами неправдивої інформації засоби мас-медіа, соціальні мережі. Не сперечатимусь. У них є можливість вливати неправдиву або ж маніпулятивну інформацію у мозок відразу мільйонній аудиторії. Проте, працюючи з батьками щодо шкільних питань, ми знайшли потужні джерела дезінформації, які за силою впливу цілком порівнянні з медіа. Вони охоплюють ту саму мільйонну аудиторію, але меншими групами. І протистояти їм набагато важче.
Батьківські чати
О, це просто невичерпне джерело дезінформації та маніпуляцій. «Треба привітати хлопчиків з Днем захисника вітчизни!» Треба, і край. Кому треба? Хто так вирішив? Як їх стосується це свято? На всі запитання батьків один аргумент у відповідь — «треба». Якщо комусь «не треба», в хід ідуть маніпуляції на кшталт «вам шкода 20 гривень для своєї дитини?», «вашу не вітатимемо, подумайте, як ваш син почуватиметься», тощо.
Або ж «ми повинні купити штори в клас!». Чому повинні? Чому саме батьки мають купувати? Звісно, «бо в держави грошей нема» або «поки ви будете щось добиватися, діти школу закінчать». Ані першого, ані другого на собі ніхто не перевіряв. Та ці безапеляційні твердження вважаються істинними лише тому, що в батьківському чаті їх видає голова батьківського комітету класу. А він — істина в останній інстанції. Навіть якщо ця остання інстанція робить у трьох словах п’ять помилок.
Власний досвід
«Завжди так було» — ця широковживана фраза інколи викликає відчуття, що ми досі живемо якщо й не на початку ХІХ століття, то точно не пізніше радянських часів. Батьки, котрим зараз за 30–40 років, згадують, як прибирали у класах, їздили на поля збирати врожай замість уроків, і дивуються, що така практика тепер поза законом. Хоча маю підозри, що й тоді це було не дуже правомірно, тільки кого хвилювало дотримання законів, якщо партія сказала «треба!».
Найгірше те, що часто люди не готові визнавати хибними декотрі з методів, із допомогою яких колись виховували їх самих. «От ми на буряки їздили і людьми виросли». Так, часто — людьми, чиї прогалини у шкільній освіті видно неозброєним оком, бо ж замість учитися — буряки сапали. Але люди наполегливо шукають (а частіше — вигадують) виправдання всім цим методикам. «Не виросли білоручками», «цінуємо чужу працю» тощо. Що це? Бажання помститися власним дітям за своє трудове дитинство? Чи просто страх перед людьми, наділеними владою? Наприклад, заклад освіти вимагає, щоб діти ходили в однакових ділових костюмах. Тоді батьки, щодня прасуючи першокласникам білі сорочки, вдягаючи дитину в незручний піджак, запевняють себе й дитину, що тільки так із неї виросте успішна особистість. А на повірку причина може бути проста й банальна, і жодним чином не пов’язана з успіхами дітей. «Бо так гарненько, коли всі однакові», — думає директор. Або ж: «В очах не рябіє», — каже вчитель. Але батькам не треба нічого пояснювати. Був би постулат, а обґрунтування до нього вони придумають самі. І потягнуть дітей своїми «усталеними практиками» в далеке минуле. Бо за десятиліття закони змінилися вже кілька разів. Змінилися потреби, інтереси й пріоритети самих дітей. Тому перетрушуйте свій досвід, прикладайте до реальності. Не все там потрібне й актуальне.
Думка мас
Дуже часто людина, підсвідомо розуміючи, що щось не так, не запитує, як має бути за законом. Вона запитує: «А як у вас?». Тобто для неї має значення виключно те, щоб у неї було так само, як у людей. «У ваших школах збирають з батьків гроші? А-а-а-а, і в нас збирають, скрізь таке, що ж удієш…» «А по скільки у вас збирають на подарунки на День учителя? По 100? То в нас ще й не багато…» Так уже легалізуються побори. Бо не обговорюється питання, чи правомірно ті подарунки дарувати. Це вже ніби вирішено, питання тільки в сумі. Так одне одного підтримують люди, які насправді не хочуть нічого змінювати і не хочуть знати, як має бути. Замуляло їм те збирання грошей, але хутенько знайшли тих, у кого так само. І можна далі не паритися — приспали своє сумління ще на тривалий час. Потім можна буде знову висунути голову з мушлі з запитанням: «То скрізь так?» — і звірити, чи не змінилося щось у тому світі. На щастя, є люди, готові цей світ змінювати, бути не такими, як усі, й рухати суспільство вперед.
Некваліфіковані фахівці
Це вкрай небезпечна категорія. І вона численна, оскільки вища освіта в країні не набагато краща за шкільну. Юристи з дипломами розказують, що у статуті школа може прописати будь-які вимоги до учнів. Фінансисти радіють, що за комунальну школу їм треба менше платити в якийсь фонд, аніж за приватну, а фахівці з державного управління взагалі не бачать нічого поганого у шкільних поборах. І батьки вірять цим людям. Бо ті мають дипломи, які свідчать, що у своїй царині вони — фахівці. Мало того, ці люди самі вірять у те, що кажуть правду І переконати цих «фахівців» значно важче, ніж деяких батьків.
Проте в освіті найнебезпечнішим джерелом дезінформації є самі освітяни. Чому? Бо коли ви хочете дізнатися щось про роботу суду, то запитуєте у працівника суду. Про роботу транспорту запитуєте у транспортників. Ви впевнені, що люди, котрі працюють у тій чи іншій сфері, знають закони, які визначають їхню діяльність. Так само і щодо школи. Хочеш знати — запитай у вчителя або шкільної адміністрації. І тут шанси отримати відповідь, яка ґрунтується на законах, — дуже низькі. Ми постійно читаємо запитання від батьків: «А де написано, що не можна...» — і далі які завгодно варіанти, від «приносити свої бутерброди в школу» до «користуватися електронною книжкою». Або де написано, що діти повинні прибирати класи, купувати однакові щоденники, мати натуральний колір волосся?.. І тоді батьки починають шукати, в яких законах чи інших документах прописано такі вимоги. Бо в школі ж не можуть вимагати щось таке, що самі собі придумали, правда ж? А знайти цих норм не можуть, бо таких просто не існує. І тоді настає прозріння: у школі, яка має вчити їхніх дітей «доброго-вічного», — порушують закони. І насамперед тому, що самі їх не знають.
Так, я розумію, це досить складно — бути дорослим, відповідальним, а тут раптом тобі кажуть, що маєш сумніватися у всьому, що знаєш. Ми не маємо навичок критично оцінювати тези, хто б їх не проголошував. Це проблема не лише освіти. Хоча саме освіті під силу навчити майбутнє покоління критичного мислення. Не думаю, що освітянам цього хочеться. Бо тоді їм доведеться першими пожинати плоди цього навчання — коли діти почнуть запитувати «чому?», ставити під сумнів накази.
Авторитарна система освіти не готова відстояти свій авторитет у дискусіях . Тож починати доведеться батькам. Починати з себе. Піддавати сумнівам свої переконання, щоб знайти правильні відповіді.