У розпал канікул і відпусток опублікований проект «Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ ст.». Для обговорення, мабуть, на пляжі. Пригадую рядки Станіслава Тельнюка:
Ми підемо туди, де берези,
Де надвечір вітер затих.
Ми удвох прочитаємо тези,
А вночі — обговоримо їх.
Утім, дехто ще вірить словам і ладний через них псувати списи. Адже доктрину в жовтні має затвердити з’їзд освітян. За нею, розраховують автори, формуватимуть наших дітей, онуків і правнуків, тобто застосовуватимуть впродовж століття. Навіть програма КПРС не замахувалася так далеко...
Не тільки в часі, а й у соціальному просторі документ Міністерства освіти і науки та Академії педагогічних наук України претендує на всеосяжність. Система освіти має забезпечити майже все: від виховання (ясна річ) до самореалізації особистості та «виходу України з нинішнього стану, всебічної модернізації суспільства й держави....» Враження таке, що йдеться про універсальний комбінат з виробництва людей і прогресу. А роль сім’ї? А роль ЗМІ? А самоосвіта і самодіяльність? А що робитимуть інші підсистеми суспільного організму? Та наше сміливе міністерство не лякається величезних повноважень і бере на себе повну відповідальність за майбутнє.
Щоб упоратися з підвищеними соцзобов’язаннями (соціальними), треба збільшити кількість працівників апарату (це щойно розпочато: на 50 осіб) і ефективно керувати. А як тримати в руках десятки тисяч установ, коли тенденція — «до зростання автономності навчальних закладів, конкурентності освітніх послуг»? Правильно: «створити центральні і регіональні системи моніторингу якості освіти». Бо хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Хай собі автономізуються і конкурують, далеко не підуть, ув’язані моніторингом і тотальним контролем.
Щоправда, управління буде державно-громадським. Але що таке «громадське управління» — таємниця. Може, це розширення функцій батьківських наглядових рад? Або правила постійної співпраці з творчими спілками вчителів? Профспілками? Асоціацією директорів шкіл? Академіями наук — національною та вищої школи? Жодні об’єднання не згадані, як і механізм їх участі в ухваленні рішень.
Загальники, бачте, зручні: «демократизація призначення керівників навчальних закладів». Та кортить запитати, чи підлягатимуть ректори вузів, університетів обранню на вчених радах?
«Головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України...» І тільки? Але ж поняття «особистість» куди глибше, ніж поняття «громадянин», зводити одне до другого не можна. Доктрина пройнята ревним наміром виконувати державне замовлення з фабрикації доблесних громадян; освіта (до речі, вона, виявляється, — «наймасштабніша... сфера... політичної... організації суспільства») «підпорядкована консолідації українського народу в українську політичну націю...» Відповідно, національні інтереси — головні пріоритети особистості. Чуєте знайомі звуки урочистого маршу? Все логічно: хто платить, той замовляє музику... У такому контексті «формування ... професіонала-патріота України» сприймається як «гартування професійних патріотів».
Якщо йдеться про таку монолітність, то чому наприкінці двічі вжито «нація і народ»? Виходить, «народ» — це ті, хто ще не консолідований у «політичну націю». А це недоробка освіти...
У двох рядках чотири рази сяє золотом слово «національний»: н. характер, н. гідність, н. культура, н. самоідентифікація. Але чому «іден» (один)? Виходить — «дуо-фікація» (подвійна), бо гарне слово «національний» фігурує у двох значеннях: державно-політичному і традиційно культурницькому. Якщо вже українську національну ідею зробили державною — «націоналізували» (розділ І), то годі панькатися з «характером», «гідністю», «культурою» тощо. Всі вони мають стати невід’ємними атрибутами держави! І тоді буде не «само-», а суцільна ми-ідентифікація. В якому класі ми це проходили?
У політичному документі патріоти сором’язливо уникають терміну протекціонізм щодо української мови, культури, традиції. Тут автори «принципів» обійшлися непринциповими вказівками: прищеплювати любов, повагу.
Зате світова культура фігурує як... доважок: «разом з тим сприяти оволодінню...» (у попередньому варіанті доктрини світова культура була тричі протиставлена українській). «Професіонал-патріот... усвідомлює свою належність до сучасної європейської цивілізації...» — тільки усвідомлює, а не належить? Кому, як не освітянам належить збагачувати наших дітей шедеврами планетарної творчості? Бо світова культура — не другорядний доважок. Засвоєна, перекладена, вона стає органічним набутком українського духу. Нашим надбанням. Цій справі віддали життя Зеров, Рильський, Лукаш, Кочур, інші подвижники.
Доктрина не повинна ставити під сумнів один із здобутків Незалежності — паритетний розподіл учбових годин на вивчення української та зарубіжної культури (літератури).
Завершити нотатки годиться у стилі Академії педагогічних наук: попри вказані окремі недоліки (які легко усунути при поданні до ВАКу, пробачте, до з’їзду) виконана праця містить багато конструктивних ідей, які підуть на користь, і тому заслуговує... Ну і т. д.