Сучасний світ ставить дошколярів зовсім інші, ніж у минулому столітті, вимоги. Сьогодні потрібні не «гвинтики» для єдиного суспільного механізму, а творчі особистості, здатні самостійно приймати рішення. На формування такої особистості і спрямована робота більшості західних освітніх систем.
До слова, сучасні підходи до навчання більш природні для дітей. Принаймні, їдучи на Захід, наші школярі досить швидко адаптуються до навчання в місцевій школі, зате, повернувшись на батьківщину, відчувають, часом, серйозні проблеми.
— Причина в тому, що зміст освіти і форми навчання в українських школах і зарубіжних істотно відрізняються, — вважає голова Асоціації керівників шкіл м. Києва Людмила ПАРАЩЕНКО. — У нашій школі дитина із самого початку потрапляє в досить жорстке формування — клас, у якому вона зазвичай навчається усі шкільні роки. Для всіх учнів цього класу, відповідно до нашого стандарту класно-урочної системи, передбачений єдиний набір різних предметів, змінювати який ніхто не має права.
На Заході усе цілком інакше. Учень сам складає індивідуальний навчальний план, сам вибирає навчальні предмети. У зв’язку з цим на кожному уроці він потрапляє в нову групу: на математиці він сидить з одними, на історії — з іншими і так далі. Тому дитина, яка йде навчатися в ту систему, повинна мати певні особистісні навички — уміння планувати свою роботу, самоорганізацію і комунікабельність. Інакше їй складно вступати в міжособистісні стосунки і працювати в команді.
— На мій погляд, це набагато складніше, ніж просто виконувати вже складений кимось план.
— Можливо, зате школяр може вибрати не лише потрібні йому предмети, але й підібрати курс, який максимально відповідає його рівню знань — полегшений, звичайний і підвищеної складності. Причому формування ці не раз і назавжди закріплені, і дитина при бажанні може поміняти групу. На відміну від учня української школи, для якого перейти в паралельний клас — велика проблема. Хоча б тому, що ніхто не хоче псувати класний журнал, де він записаний під певним номером, який (журнал) за правилами, має зберігатися 75 (!) років.
Як розповів мені один із школярів у Фінляндії (він раніше навчався в Санкт-Петербурзі), ти не «пливеш» потоком разом з усім класом. У школі є курси, обов’язкові для вивчення, є вибіркові, а є бажані, які можна замовити. Наприклад, комп’ютерний дизайн: якщо цієї програми в школі немає, але є два-три учні, котрі бажають такий курс прослухати, то їх збирають з усього округу і визначають базову школу, де організовується навчання.
Щодня учень складає свій власний розклад (узгоджений зі шкільною адміністрацією) не лише з предметів, але й за часом їхнього вивчення. Якщо він «сова» і не може починати заняття о восьмій годині ранку або живе далеко від школи, то може так скласти план, щоб приходити о 10.30 або о 12 годині дня. Він може навчатися до 31 травня — коли офіційно закінчується навчальний рік, а може до кінця червня. А якщо він не успішно пройшов модуль, то змушений прослухати курс повторно, і, отже, його навчання затягується.
Таким чином, немає єдиних для всіх «священних» дат: 1 вересня — початок занять, 31 травня — закінчення навчального року, 24 червня — випускний вечір. У цьому сенсі і фінська, і шведська моделі показують, що учень рухається у своєму темпі, він може закінчити старшу школу за два роки (хоча реально за три), але може і за чотири — тобто лише тоді, коли виконає вимоги, які перед ним поставлено.
Більше довіри в західній школі і до самого вчителя. Скажімо, у шведській школі, він має право відводити на вивчення теми стільки часу, скільки потрібно учням для її засвоєння. Наш учитель не має права відхилитися від затвердженого календарно-тематичного плану. Діти не засвоїли інтегральні рівняння, але дві години, відведені на їхнє вивчення, використані і потрібно переходити до іншої теми. Перевіряльники з міністерства насамперед заглядають у календарний план, і якщо він не виконується, у школи можуть виникнути проблеми.
Далі — зміст освіти. Наші школярі вивчають велику кількість різних предметів, між якими, за великим рахунком, протягом року ніякого зв’язку немає. На Заході ж дуже часто вивчаються не предмети, а інтегровані предметні теми. Наприклад, «Як улаштований космос»: за цією темою вивчається і фізика, і хімія, і біологія, і історія, і математика.
— Інтегровані уроки?
— Окремо такі предмети, як хімія, біологія і фізика, практично не вивчаються, є узагальнений предмет — науки. Спочатку дається цілісна картина, а далі вона наповнюється тими фрагментами знань із різних галузей науки, техніки, життя, які допомагають цю цілісність утримати. Подібний інтегрований підхід застосовується й у всіх інших галузях знань, тому що західна школа більше орієнтована на одержання учнем практичних знань, умінь і навичок, які знадобляться йому в житті. У нас учню дуже складно з розрізнених фрагментів знань скласти цілісну картину.
Сьогодні недостатньо добре знати математику чи фізику, а потрібно, щоб учень володів певними особистісними якостями, був здібним до навчання. У США, приміром, навіть у тестах, що оцінюють знання школяра, закладається прогностична складова, яка показує, чи спроможна дитина бути хорошим студентом. Це означає, що середня школа повинна розвивати навички самостійного навчання, здатність до самоорганізації і планування часу, відповідальність, комунікабельність, уміння працювати в команді — те, що в наших дітей дуже слабко розвинене. Набуває значення пошук рішення — не саме рішення, а шлях, який веде до нього.
Тому, коли наші діти потрапляють у таке (назвемо його, творче) середовище, де ти сам за все відповідаєш, а учитель виступає в ролі консультанта, то їм набагато легше зорієнтуватися. Але, побувавши у такому освітньому просторі, їм набагато складніше потім знову адаптуватися до дисциплінарно заданого, розграфленого на квадрати, світу нашої шкільної освіти.
— Проте, багато хто вважає, що саме наша шкільна освіта краща, особливо щодо точних наук.
— Дійсно, те, що наші учні проходять, скажімо, у другому класі, як мій син, котрий уже вирішує рівняння з іксами, за рубежем проходять у п’ятому-шостому класі. Але такий науковий підхід не завжди виправданий. Нещодавно пройшли міжнародні педагогічні дослідження математичної й природничої грамотності в Росії, де поряд із теоретичними завданнями учні повинні були вирішувати і практичні. Отож, із цих завдань російські учні посіли 29-те місце із 40: вони, по суті, не могли вирішити практичні завдання. Подібні експериментальні дослідження (на міжнародному рівні ми ще не приєдналися до системи таких досліджень) були проведені торік і в Україні. Результати виявилися аналогічними до російських.
— Теорію знають, а застосовувати її на практиці не можуть?
— Цілком правильно. Сьогодні йдеться не про те, щоб напхати школяра новими даними про новітні відкриття і забезпечити науковий підхід до змісту освіти. Важливо навчити, як отримані знання використовувати. Тому на перший план виходить набуття навичок, освоєння певних особистісних технік, розвиток здатності діяти, використовуючи всі наявні ресурси.
Це так званий «компетентнісний підхід» в освіті, про який сьогодні багато говорять за кордоном. Те, що ще сто років тому Джон Б’юї визначив як навчання в дії, навчання «на кінчиках пальців» — для початкової школи, або як ми говоримо, «метод проектів». Учень не повинен поглинати «готові» знання — він їх має виробити сам і сам зрозуміти, чого йому не вистачає, щоб домогтися успіху. Але для цього він повинен щось робити самостійно. Якщо ж йому не надати поля самостійних дій, про жоден компетентнісний підхід мови бути не може.
Я зовсім не ідеалізую західну школу — там безліч своїх проблем. І якщо на освітньому олімпі знаходяться фінська і сінгапурська школи, то навіть між ними колосальні розбіжності, не кажучи вже про те, що внизу знаходиться німецька й американська системи. Але спільне в них — поле самостійної роботи. Її можна організувати і на нашому уроці, але тоді змінюється роль учителя: це вже не учитель-всезнайка, не «магнітофон», який відтворює ту саму інформацію, а консультант, тренер, котрий допомагає навчатися, одержувати певні навички й уміння.
— Чи існує механізм, так би мовити, конвертації української шкільної освіти в західну і навпаки?
— Повної відповідності між класами української школи й освітніми системами інших країн немає. Та й ці системи цілком різні: ми не можемо порівнювати французьку систему, шведську, фінську або американську.
— Як визначають, у якому класі має навчатися дитина, яка повернулася після навчання за кордоном? Чи її автоматично зараховують у той клас, до якого вона належить за віком?
— Так, вона просто потрапляє у свій клас за віком. Якщо школа занепокоєна її адаптацією, то разом із батьками складається індивідуальна програма надолуження. Був випадок, коли дитина провела два роки у США і повернулася в Україну в 11-й клас. Для неї довелося робити, по суті, інтенсив з усіх предметів за рахунок додаткових та індивідуальних завдань.
— Не в кожній школі так займатимуться з учнем.
— У Києві є школа екстернів, яка працює з такими дітьми. Без підтримки вони не можуть нормально включитися в навчальний процес.
— Нещодавно Україна приєдналася до Болонського процесу, і, за ідею, повинна проводитися активна робота не лише у вищій, але й у середній школі — якщо не щодо уніфікації програм, то хоча б з їхнього часткового узгодження.
— На рівні старшої школи в європейському просторі ця уніфікація відбувається вже давно, оскільки йдеться про взаємне визнання дипломів. У більшості закордонних вузів навіть є вимога, щоб якийсь визначений курс за фахом студент прослухав у вузі іншої країни, тому вузівські програми узгоджуються. У середній школі такого немає. Зміст освіти в кожній країні зовсім інший.
Хоча певні тенденції з узгодження програм уже намітилися. Багатьом зрозуміло: якщо студент мігруватиме у вищій школі, то він повинен уміти спілкуватися різними мовами, бути дисциплінованим, здатним до прогнозування і проектування своєї діяльності — а це закладається в середній школі. Тому сьогодні, приміром, розробляється загальноєвропейський мовний портфель. Незважаючи на те, що кожна країна має свій національний стандарт освіти, вона повинна в цьому стандарті враховувати особливості викладання англійської, німецької або французької, як мов міжнаціонального спілкування.
Крім того, учень повинен бути толерантним у сприйнятті чужої культури — тобто, йдеться про формування загальногромадянських європейських якостей. У зв’язку з цим виробляються єдині підходи до того, як формувати в дітей відкритий європейський світогляд — наприклад, існує проект «Думай по-європейськи».
* * *
Наші діти думати по-європейськи, очевидно, почнуть ще не скоро — за винятком тих, чиї батьки можуть дати своїм чадам освіту за кордоном або в престижній приватній школі. Принаймні про якийсь перегляд навчальних програм, створення принципово нових підручників, методичну перепідготовку вчителів у найближчому майбутньому не йдеться. Вітчизняні чиновники, які більше воліють говорити про «новий зміст освіти», «індивідуальний підхід в навчанні» та інше, ніж робити конкретні кроки, як і раніше намагаються готувати бездумних виконавців, не спроможних осмислити отриману інформацію і творчо її опрацювати. Добре, хоч діти вже інші.