У містечку Підгайцях батьки вже другий рік поспіль відправляють дітей не до школи, а просто на навчання. Напутні слова «шануй та цінуй рідну школу» залишилися в минулому. Та якщо аварійних шкільних будівель на Тернопільщині менше десяти, то нетипових, сяк-так пристосованих під школу, де немає водо- та каналізаційної мережі, газу, погане освітлення, — майже третина. По чотири-шість шкіл у кожному районі перетворилися в довгобуди. Фінальну сцену шкільної (не середньовічної!) драми створює загальна інформація начальника управління освіти і науки облдержадміністрації Михайла Миколенка: «Через брак коштів за роки незалежності в області не було споруджено від фундаменту і «під ключ» жодної школи. Аварії старих приміщень, що сталися в останні роки, виглядають як докір мізерному фінансуванню і всім нам…» У чиновника є підстави для тривоги. Наприклад, у сусідній Івано-Франківщині за рахунок різних джерел фінансування щороку здають в експлуатацію до десятка загальноосвітніх шкіл.
Півтора року тому в будинку Підгаєцької гімназії (а цій будівлі вже понад століття!) почали тріщати стіни, а незадовго стався обвал зовнішньої стіни. Навчання учнів було перенесено в дитсадок, спортзал, шкільну майстерню, шкільний гуртожиток. Гімназисти, багато з яких є переможцями та призерами районних, обласних предметних олімпіад, тепер повторюють Грицеву шкільну науку, майже за Іваном Франком. Вони навчаються у дві зміни та ще й ризикують опинитися на вулиці.
— Більшість нашвидкуруч пристосованих під школу хатинок збудовані 60—70 років тому і можуть будь-коли завалитися, — передає біль учнівського та вчительського колективу заступник директора Підгаєцької гімназії Олександра Слабодух.
В іншій частині області, в селі Панівцях Борщівського району, схожі проблеми. Школа тут аварійна. Дітей «переселено» на навчання до будинку культури, який теж потребує ремонту.
А в мальовничому селищі Гримайлові Гусятинського району великий навчальний корпус школи завалився ще вісім років тому. З районного бюджету нашкребли 50 тисяч гривень на виготовлення проектно-кошторисної документації. І на цьому все зупинилося. Вартість відновлювальних робіт сьогодні оцінюється в 1,6 млн. гривень.
— Мине ще рік — і вже потрібно буде корегувати документацію, — не приховує тривоги директор школи Леонід Войтюк. — А це — нові кошти. Тому зволікання з капіталовкладеннями з державного та обласного бюджетів заганяє нашу біду в глухий кут.
У Підгайцях обласна та районна влада прийняли-таки відчайдушне рішення: в сторічній школі аварійно-віднолювальні роботи не проводити, а розпочати будівництво нового приміщення гімназії, розрахованого на більшу кількість учнів (700), аніж навчається тепер, і яке б відповідало нормативним вимогам до сучасної школи. Згідно з кошторисом, вартість будівництва обійдеться в кругленьку суму — 10,5 млн. гривень. Відтак виникло найважливіше питання: звідки черпати кошти?
— Для активних будівельних робіт потрібна субвенція з державного бюджету, — висловлює офіційну позицію влади голова райдержадміністрації Ігор М’якуш. — Керівництво області зробило запит на 6 млн. гривень у Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції. Це саме той обсяг коштів, за умови надходження якого ми зможемо провести тендер відповідно до Закону «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти», визначити будівельну фірму-підрядника та виконати зовнішні роботи.
Уже вирішено, що для початку будівництва Підгаєцької гімназії певну частину коштів буде виділено з місцевих бюджетів: 700 тис. грн. дає область і 100 тис. — район.
І отут виникає непроста колізія. В липні минулого року Кабмін видав постанову, в якій чорним по білому записано: «Якщо ступінь готовності об’єкта менше ніж 70 відсотків, то він може бути включений до переліку об’єктів для інвестування з держбюджету лише за умови співфінансування з місцевих бюджетів та інших джерел не менше, ніж на 50 відсотків». Вловили тісну ув’язку фінансових потоків?
Приватного спонсора, здатного розщедритися на мільйони гривень для співфінансування будівництва гімназії, у цій місцевості немає. Але як би там було — ідея нізащо не повинна вмерти, вважає керівництво Підгаєцького району.
Стривайте. Є випадки, коли навіть у глибинці діє потужне підприємство, яке готове вкласти кошти у будівництво школи — діти ж бо не чужі? Наприклад, у селі Скориках Підволочиського району потрібно добудувати школу, для чого бракує майже п’яти мільйонів гривень. Для завершення будівництва сільгосптовариство «Україна» готове виділити близько двох мільйонів гривень. Але держава своєї частки поки що не вносить. Де ж реальне співфінансування, передбачене у законодавстві? Тому, як не викручуйтеся, а основна надія — на бюджетні кошти.
В управлінні освіти облдержадміністрації показують розрахунки: в цьому році з держбюджету буде виділено 7,6 млн. грн. Планується, що за ці кошти має бути добудовано або реконструйовано п’ять шкіл та дитячий садок у селах Борщівського, Зборівського, Шумського, Підволочиського, Заліщицького районів, у місті Збаражі, а також продовжено будівництво трьох шкіл в Борщівському, Бучацькому і Кременецькому районах та розпочато спорудження Підгаєцької гімназії. Але це — поки що лише плани. Торік теж багато чого було задумано, але зроблено незрівнянно мало. Промовистий факт: із семи запланованих шкіл будівництво тривало лише у двох селах Зборівського району. А фінансування відновлювальних робіт у трьох аварійних школах в області теж стало проблемним. Законодавство і державні програми передбачають, що воно має проводитися за кошти резервного фонду держбюджету плюс частково фінансуватися з інших джерел. А вони повисихали.
Проте… зовсім нещодавно одне джерело вдарило фонтаном. У Тернополі було продано великий об’єкт обласної комунальної власності — аеропорт — за 32 млн. грн., які, згідно із Бюджетним кодексом, повинні бути спрямовані на соціально-економічний розвиток, у тому числі для спорудження шкіл. І керівники районів, як на Боже змилування, сподіваються на більші субвенції з держбюджету.
З надіями на додаткові гроші у місцевих чиновників світлішають мізки. І виникають привабливі плани економії державної «копійки». Один із них — у відродженні традицій народної будови.
— Колись школу будували усією громадою, — ділиться спогадами начальник управління освіти ОДА Михайло Миколенко. — По декілька тижнів допоміжні роботи безплатно виконували вчителі, батьки учнів. Бачите, де економія бюджетних коштів? То чому б не повернутися до перевіреної віками традиції?
Ідея не нова, задуматися над нею таки варто. Може, якщо назбирати їй подібних цілий кошик, то уряд дещо полегшить умови співфінансування будівництва шкіл та інших соціально-культурних об’єктів?