Борис Зіменковський (ліворуч) і Кемаль Алемдароглу під час підписання договору про співпрацю |
Нещодавно Львівський державний медичний університет ім. Д.Галицького став партнером Стамбульського університету. Якою бачить перспективу нової співпраці ректор Львівського медуніверситету, доктор фармацевтичних наук, професор Борис ЗІМЕНКОВСЬКИЙ? Що це — необхідність чи данина сьогоднішній моді: дружити з закордонними колегами?
— Однозначно — не данина моді, — переконаний ректор. — Такі договори ми уклали з двома польськими університетами, з університетами США й Німеччини. Ще більше взаємних угод з окремих тематик, над якими працюють наші вчені та кафедри зарубіжних університетів.
Договір зі Стамбульським університетом цікавий передусім тим, що цей навчальний заклад дуже солідний, із давньою історією. На вісімнадцяти його факультетах навчається близько шістдесяти тисяч студентів, є два медичних факультети, фармацевтичний, стоматологічний, сестринської справи (такі є і в нас). Саме вони — база для співпраці. І ми, і Стамбул прагнемо до європейського рівня в підготовці фахівців-медиків, і спільні напрацювання, контакти, обмін досвідом мають бути цікавими, а головне — корисними.
Йдеться про співпрацю в питаннях навчання, науки, про щорічний взаємний обмін студентами. Для наших вихованців це буде можливість ознайомитися зі спорідненим вузом іншої країни, удосконалити англійську мову (у Стамбулі, як і у Львові, є англомовне відділення) тощо. Крім обміну студентами, нині можемо запропонувати юнакам і дівчатам, котрі не пройшли за конкурсом на медичні факультети Стамбульського університету, здобути вищу освіту в Україні, у Львові. У нас успішно функціонує факультет для іноземних студентів.
— Тобто, рівень освіти, організація навчального процесу, студійовані предмети у Львові та Стамбулі багато в чому ідентичні?
— Про це ми ще маємо дізнатися. Поки що обмін студентами відбуватиметься на базовому рівні, тобто на початкових університетських курсах, де студенти всіх факультетів одержують сучасну фундаментальну базову підготовку.
— Львівський медуніверситет — один з найстаріших медичних вузів України, з понад двохсотлітньою історією, має великі наукові досягнення. Ви казали, співпраця зі стамбульськими колегами відбуватиметься і в науковій сфері?
— Поза сумнівом. У Стамбульському університеті читатимуть лекції та стажуватимуться наші викладачі, ми, натомість, почнемо приймати в себе стамбульських медиків. Крім того, кафедри, які мають схожі розробки з тієї чи тієї тематики, зможуть об’єднувати зусилля в розв’язанні загальних проблем. Плануємо проводити спільні симпозіуми, конференції, наукові зустрічі й т.п. Нам є що показати, маємо багато цікавих розробок. Так, викладачі Львівського університету доцент Кулик, професори Бабляк і Павловський у складі авторського колективу з десяти чоловік стали лауреатами Державної премії за комплексну роботу, пов’язану з судинною хірургією. Цікаві наші розробки з розсіяного склерозу (професор Скочій), дуже сильна школа зі створення нових препаратів, частину з яких запущено у виробництво. Це протитуберкульозний і нормотомічний препарат, нова форма препарату тетлонг — для лікування алкоголізму й наркоманії.
Переконаний, незабаром ми читатимемо лекції через Інтернет, отже, не обов’язково буде літати в Стамбул або у Львів. Уже сьогодні половину наших кафедр під’єднано до Інтернету. Звісно, поки що ми не маємо персональних комп’ютерів для кожного студента, але як мінімум один на 8—10 чоловік уже є. Лише за останні два роки комп’ютерна база університету збільшилася на 85 комп’ютерів. У наших лекційних залах використовуються сучасні графопроектори, в гуртожитках обладнують інтернет-класи. Багато в чому це стало можливим завдяки значному поліпшенню матеріальної бази вузу за рахунок впровадження нових сучасних спеціальностей, організації англомовного відділення, збільшення прийому студентів-іноземців. Але послаблень не робимо нікому, вимоги (й дуже жорсткі) до всіх однакові. Ми не боїмося, якщо певна кількість студентів піде від нас, втратити якусь суму грошей. Чудово усвідомлюємо, що втратимо значно більше, підготувавши поганого фахівця.
Наша співпраця зі Стамбульським університетом, повторюся, — не данина моді, а нова можливість у надбанні того нового, що наблизить нас не лише до європейського, а й світового рівня. І орієнтуватися потрібно саме на такі стандарти, в цьому я цілком упевнений.
— Очевидно, про світовий рівень підготовки й навчання фахівців нам говорити ще дуже і дуже передчасно. Адже навіть неспеціалістові зрозуміло: ми далеко позаду...
— Так, багато в чому (особливо в технічному оснащенні) ми відстаємо. Але не відстаємо в головному — у нас є розумні люди, котрі вміють навчати. Все інше можна надолужити.
— Погодьтеся, не такі вже поодинокі випадки, коли молоді медики приходять до хворого й не можуть правильно поставити діагноз, призначають неправильне лікування...
— Недавній студент не відразу починає працювати як фахівець або практикуючий лікар. Два роки він проходить інтернатуру, набирається досвіду. Нині порушується питання про запровадження резидентури. Але при цьому може виникнути й інша проблема — навчання не має бути надто дорогим, інакше сьогодні воно стане доступним далеко не всім.
— Чи не плануєте ви запровадити під час вступних іспитів спеціальні тести для абітурієнтів, психологічні відбори, щоб професію медика здобувало якнайменше випадкових людей?
— Боюся, сьогодні ще немає тестів, які дозволяють визначати наявність в абітурієнта таких рис, як порядність, доброта, любов до ближнього, співчуття, милосердя, совісність. Природно, якщо ці риси в людини не розвинені, навіть маючи хороші знання, вона не стане справжнім лікарем. Поки що відбір у наш вуз проходить лише на рівні знань. Пізніше, коли студенти вже мають справу з хворими, окремі з них ідуть геть, розуміючи, що вступили не в той вуз. Але таких небагато. Зі свого боку, у процесі навчання ми намагаємося прищеплювати нашим студентам ті риси, про які йшлося вище. Нині у нас викладаються такі предмети, як біоетика, християнська етика. Гадаю, релігія має зіграти велику роль у духовному становленні молодих людей, у вихованні моральності, моралі. Загальновідомо: справді віруючі люди (а тим більше лікарі) ніколи не ставитимуться до інших грубо, нещиро. Плануємо запровадити у вузі капеланство, я вже розмовляв зі львівськими священнослужителями.
— Ми говоримо про християнську етику, релігію у стінах традиційного медичного закладу. А як ви ставитеся до медицини нетрадиційної?
— Тут передусім слід відповісти на запитання: що ми вкладаємо в поняття «нетрадиційна медицина»? Якщо кілька тисяч років у тибетській медицині використовується акупунктура, й вона дає позитивні результати, то на нашій кафедрі нетрадиційної медицини (а таку кафедру створено у вузі) вона також є. Або візьмемо гомеопатію. Раніше, признаюся, я з упередженням ставився до неї. Але коли стали відомі деякі дослідження, які, скажімо, засвідчили, що вода, так би мовити, несе хімічну пам’ять, мимоволі почнеш замислюватися... Але, з другого боку, жоден лікар, котрий поважає себе, не став би лікувати встановлений діагноз раку, використовуючи лише гомеопатичні засоби. Або, приміром, сьогодні в нас є унікальна діагностична комп’ютерна апаратура, яка дозволяє враховувати больові точки (як в акупунктурі), нервові вузли й багато чого іншого, істотно допомагаючи лікарю в постановці діагнозу й призначенні лікування. Що це — традиційна медицина чи нетрадиційна? Нині в нас багато хто плутає поняття нетрадиційної медицини зі знахарством, ясновидінням. Інше питання — фітотерапія, лікування травами, використання знань народної медицини. Але знову ж, якщо знахар лікує рак третьої стадії травами, я запитую себе: що він там вилікує? У моєму розумінні нетрадиційна медицина — те, що має певну наукову основу та спирається на традиційний народний досвід.
— Від нетрадиційної медицини повернемося до традиційного навчання. Як ви ставитеся до того, що вузи готують фахівців-медиків вузького профілю? Приміром, хтось ще в школі вирішив, що стане хірургом, і вчиться на хірурга, хоча, ймовірно, відповідних задатків не має.
— Ми йдемо іншим шляхом. Скажімо, на медичному факультеті в нас є три спеціальності: лікувальна справа, педіатрія й медико-профілактична медицина. У межах цих трьох спеціальностей уже відразу можна зробити вибір. І в педіатрії, і в лікувальній справі є такий предмет, як хірургія, але ми не готуємо фахівців-хірургів. Сьогодні ми навчаємо лікаря загальної практики, майбутнього сімейного лікаря. До речі, Львівщина — піонер у підготовці сімейних лікарів, у нас є кафедра сімейної медицини, перші навчальні плани з сімейної медицини, перші програми розроблялися в нас. Тому наш шлях — підготовка лікаря загальної практики. А після інтернатури, роботи в одному з медичних закладів можна стати й вузьким фахівцем.
— Практично половина ваших студентів навчається на платній основі, тобто їхній вступ до вузу вже відразу був пільговим. Чи не вийде так, що навчатимуться переважно діти забезпечених батьків (малозабезпеченим і навіть людям середніх статків платна форма недоступна), а тому про висококласних фахівців можемо й не мріяти?
— Ні. По-перше, і перші, і другі вступають за конкурсом. Згоден, рівень вимог для платників під час вступу трохи нижчий. Іспит, і це правда, дуже жорсткий, коли йдеться про державний набір. Приміром, з 215 медалістів, які вступали до вузу, свою медаль з хімії підтвердили лише троє. І таке ми бачимо протягом останніх трьох років, після запровадження тестування. Але в результаті у нас є цілковита впевненість: якщо дитина підготовлена, вона вступить до вузу і в неї не буде проблем з навчанням. Але навіть вступаючи на контрактній основі абітурієнт повинен набрати певну суму балів. Ці студенти справді трохи гірше вчаться і частіше відсіваються. Але таких — одиниці. Усі решта швидко вирівнюються, адже вимоги в процесі навчання до усіх однакові. Тому ми нічого не втрачаємо. Навпаки, я прихильник платного навчання. Чому? Молодь хоче вчитися. Держава ж у змозі забезпечити лише незначну кількість оплачуваних за свій рахунок місць. Тому якщо є можливість платити за навчання — нехай учаться. Я за різні форми навчання. Адже чим більше в нас буде людей із вищою освітою, тим вищим буде інтелект нації. Усім відомо, чим займається молодь, котра ніде не працює і не вчиться. А тут юнак або дівчина п’ять чи шість років посилено навчаються й водночас виховуються.
— Але ж молодий фахівець із дипломом, сповнений надій і бажання працювати, може виявитися незатребуваним. І для багатьох це надзвичайно страшний життєвий удар...
— Якщо йдеться про медицину, цього можна не боятися. За офіційною статистикою, в Україні 202 тисячі лікарів. Сільська місцевість і східні області недоукомплектовані на 24%. 30% з цієї кількості — лікарі пенсійного віку. Отож проблем з улаштуванням на роботу практично немає, просто потрібно їхати в глибинку й саме там розпочинати практику. Лихо в одному (втім, це було й раніше) — не хочуть їхати в глухомань. Ось над цим потрібно міркувати: як зробити так, аби умови праці лікаря були скрізь однакові.
Щодо державного набору й платної форми навчання. Поза сумнівом, у нас, як і на Заході, має бути розвинена кредитна система, що дає змогу одержати кредит на навчання у вузі (причому під невеликий відсоток). Перший крок держава в цьому плані зробила. Приміром, нашому університету на поточний навчальний рік виділено 12 кредитів. Але чомусь розподіляти ми їх повинні самі. Це не зовсім правильно. Має бути прозора, надійна та спрощена система одержання кредиту самим студентом або його батьками. Нічого вигадувати не треба, у світі нагромаджено великий досвід. Були б у нас тільки можливості.