Давньогрецький філософ Сократ зневажав і осуджував софістів, платних учителів мудрості, вважаючи, що їхнє ремесло схоже на ремесло повій, відмінність лише у тому, що жінки-повії торгують власним тілом, а чоловіки-софісти торгують власними знаннями. Ми знаємо, чим завершилося це протистояння — Сократ був засуджений і страчений, перемогла позиція софістів, яка утвердилась у подальшій історії, і тепер торгують своїми знаннями не лише викладачі, а й багато інших представників різних професій. Однак софісти торгували знаннями, а в сучасній вищій освіті (хоча й не лише у ній) торгують «сертифікатами» знань (диплом, рецензія, оцінка за іспит). На думку спадає булгаковський Бегемот з «Майстра та Маргарити», який видає абсурдні довідки: «Сим удостоверяю, что предъявитель сего Николай Иванович…»
Вина за корупцію в освіті є тотальною: лягає і на студентів (які доволі часто не можуть збагнути, чому вони навчаються на тому чи іншому факультеті), і на батьків (які опікують свої чада через настирливі домовляння за оцінку, тим самим вказуючи студенту простіший шлях здобуття вищої освіти), і на викладачів (які заради «додаткового» заробітку підірвали престиж педагогічної професії), і на чиновників. Багато викладачів вважають, що хабарники — це ті, хто беруть матеріальну винагороду за сприяння вдалому складанню іспиту, а прохання від колег, родичів, начальства розглядають як благодійну послугу або «необхідний» незначний проступок (у розмовній мові слово «хабар» навіть замінили на таке поняття як «подяка» — цікаво подяка за що? За ще одного некваліфікованого юриста, медика, економіста, історика?), однак ці дії все-таки підпадають під поняття «корупція» і караються законом.
Чи можна викоренити корупцію в освіті, встановивши тотальний контроль за складанням іспиту чи проведенням тестів із закритими відповідями, запровадивши так звану кредитно-модульну систему організації навчального процесу? Досвід спілкування з викладачами та студентами з різних українських вузів схиляє радше до негативної відповіді.
Розгляньмо чинники, які поглиблюють розквіт корупції у вищій освіті, незважаючи на її реформування в руслі Болонського процесу, з яким пов’язували свої сподівання і викладачі, і студенти: 1) вимоги до студентів під час оцінювання їх знань (студентів досі сприймають як відомого з дитинства «Електроніка» або як дітей індиго) та 2) впровадження нової «бально-тестової» форми їх оцінювання («кредитно-модульної системи»).
Існує кілька причин, що заважають якісній реформі освіти в Україні, і пов’язані вони з механізмом та методами її здійснення. Колеги з різних ВНЗ України, які мають досвід спілкування та викладання на різних курсах і факультетах, підтверджують факт зникнення інтересу до навчання у студентів протягом навчання: в першому семестрі першого курсу вони сумлінно виконують усі завдання, які від них вимагають викладачі, але вже починаючи з другого семестру першого року навчання цей інтерес починає поступово зникати — вони розуміють, що за браком часу грунтовно підготуватись до іспиту практично неможливо. Обсяг знань, який вимагається від студента для складання іспиту з будь-якого предмета, передбачає дуже часто нереальні до виконання завдання. В західних ВНЗ навантаження на студента визначається з урахуванням того, що студент — це жива істота, яка має в своєму розпорядженні лише 24 години на добу, з яких вісім годин вона спить і ще принаймні кілька годин витрачає на свої особисті потреби — харчування, відпочинок, на дорогу до навчального закладу і т.п. Тому визначена певна кількість занять на тиждень та певний обсяг навчального матеріалу, так само як і навантаження на семінари (вимірюється кількостями сторінок літератури, яку слід опрацювати), і т.д. Все в принципі як і в нас, адже і в Україні існують різні постанови, інструкції, які це все регламентують. Але є один нюанс — ніхто не контролює індивідуальне навантаження на студента в опрацюванні матеріалу на семінарське заняття і на іспит. Тому викладач може вимагати від студента на наступне заняття прочитання праць, які містять і кількасот сторінок. Для цікавості зайдіть на веб-сторінки тих вузів, які вивісили методичні матеріали з навчальних предметів, і подивіться на обсяг літератури для підготовки на кожне заняття. Перегляньте методички, порівняйте вимоги до семінарів та до іспиту, і ви помітите, що часто вимоги до іспиту містять значно обширніший матеріал, ніж вимоги до семінарів. Отже, навіть при зазначенні сторінок для прочитання (уривку) на заняття, студент може зіштовхнутись із запитаннями на іспиті, які насправді передбачають опрацювання не вказаного уривку, а всього твору (чи творів). У результаті студент змушений або домовлятися про іспит заздалегідь (через родичів, знайомих), або профанувати вищу освіту за книжками-шпаргалками типу «квантова фізика за 15 хв.» чи «історія України за 20 хв.».
Викладачів повідомляють про запровадження кредитно-модульної (бальної) системи оцінювання, але не пояснюють, що таке «бал». По всіх ВНЗ країни кілька років проводились і продовжують проводитися дискусії про відповідність балів певній оцінці (тобто оцінка «відмінно» починається з 80 чи з 90 балів?), але ніхто не порушує питання про те, який обсяг знань має дорівнювати одному балу (тож не дивно, що багато викладачів виставляють підсумкові бали як при грі в лотерею — тобто приблизно-випадково).
Крім запровадження бальної системи оцінювання, викладачів поставили перед фактом обов’язкового проведення двох модулів та всіх іспитів за тестовою системою, проте не дали достатньо часу на їх підготовку і не врахували витрати часу для підготовки та перевірки цих тестів. Вимога проведення тестових модулів є чудовим винаходом для заохочення студента працювати протягом усього навчального року, але знову ж таки це слід врахувати у навантаженні викладача (підготовка тестів, їх перевірка — можна приблизно підрахувати, скільки часу забирає у викладача підготовка пакета тестів з приблизно 200—500 питань), я вже не говорю про матеріальну базу (наприклад, викладач змушений самостійно роздруковувати тести для кожного потоку студентів). Якщо в західних країнах тести складаються роками спеціальними комісіями, то у нас кожен викладач готує їх за кілька днів до початку модуля чи іспиту, а тому можна собі уявити їх «якість». Відповідно у кожного викладача і студента формується (якщо ще не сформувалося) негативне ставлення до Болонської системи.
Чи є вихід із ситуації? Доволі часто і студент і викладач бачать його у «халяві»: викладач неякісно складає тести, неякісно оцінює, а студент неякісно готується, і всі ніби задоволені. Але проблема корупції у цьому разі лише загострюється.
Є й інша проблема, яка полягає у загальній концепції ВНЗ у нашій країні. Щороку викладачі здають звіти про виконану роботу, які, однак, не відображають педагогічні здібності, методику викладання та розробки викладача. І він, розуміючи це, приділяє свій час не стільки вдосконаленню викладання свого курсу, скільки написанню досить часто псевдонаукових статей і тез (останні взагалі є абсурдним видом наукового доробку, який існує лише у пострадянських країнах).
Здавалося б, упровадження так званої Болонської системи мало розв’язати багато проблем, з якими зіштовхується і студент і викладач, однак слова «Болонська система» і «Болонський процес» уже використовуються як синоніми, м’яко кажучи, абсурдності змін в освітянському середовищі, адже це впровадження у нас відбувається в традиційному радянському стилі: головне — дотриматись форми, а змістом можна знехтувати або наповнити вже згодом.
І якщо в найкращих українських вузах (НУ «Києво-Могилянська Академія», Львівський національний університет ім.І.Франка), які активно використовують західний досвід, перелічені негативні тенденції не є такими явними і з ними намагаються якось дати собі раду, то в більшості ВНЗ України ситуація просто-таки катастрофічна і сприяє подальшому розвитку корупції та занепаду якості освіти.
Чи є шляхи на розв’язання цих проблем? Думаю, що так. Мабуть, багатьом нашим бюрократам від освіти варто визнати, як це зробив видатний грецький філософ Сократ: «я знаю, що нічого не знаю» і довірити менеджмент освіти та розробку плану впровадження Болонської системи в Україні західним менеджерам освіти, можливо, тоді ми зможемо не лише кількісно (за показниками ВАКівських статей, тез і підручників) випереджати весь світ, але й почати принаймні наздоганяти західний світ за якістю освіти.