Омелян Сухолиткий |
У сфері освіти Україна співпрацює нині більше ніж із 100 країнами. Причому Міністерство освіти й науки (МОН) має не тільки міжурядові, а й міжвідомчі угоди з відповідними установами інших країн. Діють також 15 міжурядових угод про визнання та еквівалентність документів про освіту, вчені звання і наукові ступені, що дозволяє нашим студентам, науково-педагогічним працівникам продовжувати навчання, отримувати дипломи, проводити наукові дослідження, працевлаштовуватися за кордоном.
Останнім часом значно зросли і масштаби співпраці з міжнародними організаціями, фондами, програмами і проектами. Серед них багато американських, які надають нашим старшокласникам, студентам, аспірантам, науковцям можливість навчатися за рахунок державних стипендій США. Дуже потужною є також німецька служба академічних обмінів (ДАД), яка щорічно виділяє 730 стипендій для наших громадян. Відповідно Україна за постановою уряду, починаючи з 1993 року, має право виділяти щорічно 1000 державних стипендій для іноземців. Ними, звісно, в першу чергу, найбільше користуються представники української діаспори за кордоном.
Зріс контингент іноземних студентів, які здобувають освіту в Україні, — нині їх 20 тисяч. Важливими показниками популярності України серед іноземних студентів є і кількість вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, котрі налагоджують прямі зв’язки із зарубіжними вузами. Практично всі 315 українських вищих навчальних закладів використовують цю можливість. Та й не тільки університети, академії, інститути. Такі зв’язки налагоджують технікуми і коледжі, училища і школи.
Звісно, в царині міжнародного співробітництва є й чимало «підводних рифів». Про них ми й ведемо розмову з начальником департаменту міжнародного співробітництва МОН України Омеляном СУХОЛИТКИМ.
— Омеляне Степановичу, давайте почнемо з навчання за обміном, тобто за рахунок держав, які укладають між собою відповідні угоди. Мене цікавить зокрема забезпечення державними стипендіями. Адже наші стипендії для іноземців, м’яко кажучи, дуже різняться від їхніх.
— Дійсно, наша стипендія дуже мала, мабуть, найменша у світі. Смішно сказати, якихось 34 гривні! У нас уже було чимало прецедентів з цього приводу, але один запам’ятався найбільше. Приїхав до нас вчитися у лінгвістичний університет громадянин Албанії. Він з бідної родини, в якій одинадцятеро дітей та ще й на утриманні однієї матері... Ну, як цей хлопчина може прожити за оті 34 гривні? Ректор міг, звичайно, раз чи двічі виписати йому якусь допомогу, але ж вона теж не може бути систематичною, оскільки керівник вузу також діє в межах чинного законодавства... Така ситуація не додає позитиву до іміджу нашої держави і освіти, зокрема. Адже, скажімо, в Польщі, Чехії, Словаччині наші студенти отримують 100—120 доларів щомісяця, румуни платять 50. Тому наша стипендія у них викликає, м’яко кажучи, подив. Ці країни відмовились від наших стипендій і платять своїм студентам самі — у посольствах вони отримують близько 80—100 доларів кожен...
— А як ми на це реагуємо?
— Наше міністерство вже підготувало проект постанови Кабінету міністрів щодо збільшення стипендіального забезпечення іноземного студента, який навчається за міжнародними угодами і, відповідно, за державну стипендію.
Вона має бути в 7 разів вищою за стипендію українського студента. Крім того, піднімаємо питання про те, щоб доплачувати нашим студентам, які навчаються за кордоном, оскільки названі країни уже відмовились виплачувати їм стипендії і залишили лише зобов’язання безкоштовно навчати і утримувати в гуртожитках. За прикладом наших партнерів ми звернулися до українських посольств за кордоном, але МЗС відмовило. Мовляв, у їхньому бюджеті такі витрати не передбачені. Відтак, наші студенти, щоб себе утримувати, вимушені працювати. Але ж всім відомо, що за кордоном не так легко знайти роботу…
Хоча маємо й хороший приклад. Скажімо, Німеччина, де навчається 175 тисяч іноземців і яка поставила собі за мету в найближчі два роки цю цифру подвоїти, і де свої та іноземні студенти навчаються безкоштовно, не тільки дозволяє останнім працювати, а й всіляко цьому сприяє. Більше того, випускники можуть залишатися ще мінімум на 2—3 роки і працювати. Німеччина дивиться на це, як на залучення у свою країну висококваліфікованих кадрів, а, простіше кажучи, як на «крадіжку голів» для своєї економіки…
— А хіба є такі країни, де іноземним студентам працювати не дозволяється?
— Саме ми і живемо в такій країні. За діючим законодавством у нас іноземний студент не має права працювати, а після закінчення навчання ми просимо його негайно залишити межі нашої держави.
— Чому?
— Бо дехто ставить питання таким чином: випускник, мовляв, може зайнятися торгівлею або стати нелегальним мігрантом чи сприяти погіршенню криміногенної обстановки… Колись, як ви знаєте, ми бачили в кожному іноземцеві шпигуна, тепер — нелегального мігранта або терориста. Звісно, можна зрозуміти і наші правоохоронні органи, особливо після подій 11 вересня. Враховувати треба і географічне положення України, де перехрещуються дороги Сходу-Заходу. Але ж це не значить, що треба будувати свою міжнародну політику на суцільній підозрі.
— Вочевидь, є й інші проблеми, так би мовити, не глобального характеру?
— Звичайно. Це, насамперед, те, що ми приймаємо на навчання іноземних громадян практично заочно. Розвинуті країни, маючи відповідні кошти, утримують за кордоном постійно діючі пункти, особливо там, де є перманентні «постачальники» студентів. Там з ними проводять не тільки інформаційну, а й селекційну роботу, тобто, відбувається відбір кандидатів. Ми теж намагаємося так робити, але поки що у нас цей процес відбувається, так би мовити, наскоком. Збирається кілька ректорів і їдуть, скажімо, в Сірію. Але, погодьтеся, що можна зробити за 2—3 дні? Наші посольства за кордоном теж не мають змоги займатися такою роботою, бо вони нечисленні. Отож, ми практично надсилаємо запрошення невідомим особам, таким чином отримуючи, якто кажуть, «кота в мішку»…
— Не тому трапляються випадки, що часом до нас приїздять іноземці, котрі мають на меті зовсім не навчання?
— На жаль, так. Але є й інший бік цієї справи. Наші прикордонники, зустрівши чергову групу громадян з Афганістану, говорять нам: хіба це студенти? Подивіться на їхній вигляд — всі з бородами. А це, виявляється, данина традиціям, бо за часів талібів кожен чоловік — молодий чи старий — мав носити бороду, інакше його чекала в’язниця. Це вже зараз їм дозволили голитися… Ну, і уявіть собі, що цей — «з бородою» — таки майбутній студент, він заплатив у нашому консульстві за візу, потім за квиток. І прилітає в Київ чи інше місто, а звідти його відправляють назад. Яке враження складається у іноземців про нашу державу? Тобто, маємо чимало проблем і у нормативній базі, і у взаємодії правоохоронних органів та нашого міністерства як координатора по навчанню іноземних студентів в Україні.
— І які перспективи виправлення становища?
— Ми уже створили міжвідомчу комісію, куди входять представники правоохоронних органів і МЗС, інших зацікавлених міністерств і відомств на чолі з МОН. Зараз виробляємо спільну стратегію і тактику в цих питаннях. Адже ми всі працюємо на одну мету — мати якомога більше іноземних студентів це не тільки престиж нашої освіти — держави в цілому. Окрім того, ще й немалі кошти. Ось вам проста арифметика. Один іноземний студент за рік навчання на підготовчому відділенні, за відповідною постановою Кабміну, має сплачувати не менше 1000 доларів. На основному курсі — не менше 1500, в аспірантурі — не менше 2500, за стажування — 300 доларів на місяць. Але ж, залежно від популярності вищого навчального закладу, місця його знаходження тощо ця сума може бути й у кілька разів більшою. Деякі вузи отримують від одного студента по 4000 доларів на рік. На платній основі в Україні нині навчаються близько 18 тисяч іноземних студентів. Деякі наші вищі навчальні заклади за кошти, які вони сплачують за навчання, зробили чудові євроремонти навчальних корпусів, гуртожитків, закупили обладнання та устаткування, вчасно виплачують зарплати і стипендії. За підрахунками фахівців одного з таких вузів, Україна, навчаючи іноземних студентів, нині отримує в бюджет близько 80 мільйонів доларів.
— Найбільше іноземців, либонь, вчиться у столиці?
— Найбільше — в Харкові — 4500, у Києві — 4100. Переважають у нас китайські студенти, європейці в Україні вчаться, в основному, за еквівалентним обміном. Кількість бажаючих у нас вчитися з кожним роком збільшується. Лише в 2001 році в консульських установах України за кордоном отримано 6 тисяч віз для в’їзду в нашу країну. Якщо й далі йтиме такими темпами, то через шість років матимемо близько 40 тисяч іноземних студентів. Щоправда, шість тисяч віз ще не означає, що всі, хто їх отримав, приїдуть в Україну. Причини різні — і суб’єктивні, і об’єктивні. Скажімо, їдучи в Україну, можна залишитися в Москві, адже не у всіх країнах наша держава має посольства. І тоді деяким іноземним громадянам доводиться їхати за візою в іншу країну. Наприклад, громадяни Шрі-Ланки отримують її в Індії, а це — чималі гроші. Тому багато хто користується, на жаль, послугами російських посольств...
— Які ще перепони стоять на шляху збільшення кількості іноземних студентів в Україні?
— Скажімо, в Німеччині, з якою ми співпрацюємо вже багато років, діє правило, так би мовити, з одностороннім рухом. Вони називають чотири причини. Це — наслідки чорнобильської катастрофи, брак інформації про Україну та її систему освіти, затягування, а простіше — тяганина з оформленням документів про в’їзд і мова навчання.
— А чому — мова? Їх не влаштовує українська?
— Справа навіть не в цьому: більшість німців — хто гірше, хто краще — володіють російською. Отже, їдучи на навчання, вони повинні у нас опанувати ще й українську, яка, за твердженням іноземців, є складнішою у спілкуванні, ніж російська. А у нас на підготовчих відділеннях близько 90% абітурієнтів навчаються українською. Тобто у цьому питанні треба бути гнучкішими і йти назустріч замовнику, який платить. Хоча багато іноземців, навчаючись у нас шість років, вважають необхідним і престижним вивчити мову держави, де вони жили.
— І що ж маємо робити, аби цей престиж надалі зростав?
— Про збільшення кількості студентів ми вже говорили. Але потрібно ще й створювати культурно-просвітницькі центри за кордоном, різноманітні філії тощо. Скажімо, як це робить Угорщина, яка в багатьох країнах має інститути імені Шандора Петефі. Або Росія, яка тільки в Севастополі створила шість філій своїх навчальних закладів. Нам такій експансії теж треба вчитися. А ми часом навіть те що є неспроможні утримувати, вірніше, ставимося до цього не по-державному.
— Мрія багатьох наших студентів — навчатися за кордоном. Що для цього потрібно?
— По-перше, досконале знання іноземної мови, якою буде вчитися студент, а також володіння іноземною термінологією обраного фаху. Далі — студент, який, скажімо, провчився у нашому вузі 2—3 роки, повинен взяти участь у конкурсі за якоюсь із пропонованих зарубіжних програм. Якщо він виборює собі місце — отримує державну стипендію тієї країни і навчається там відповідний термін. Як правило, це шість місяців або рік. Потім повертається до свого навчального закладу і додає ту різницю предметів, які він там не вивчав. Цього може і не бути, якщо навчальні програми нашого і зарубіжного вузів ідентичні. Якщо ж цю різницю йому важко буде осилити, він може повторити пройдений одкурсниками курс. Це — щодо навчання за обміном.
— Чи є випадки, коли наш студент закінчує навчання за кордоном?
— Є і чимало. По тому ж обміну він може поїхати навчатися на останній курс за кордон, склавши відповідні кредити, тобто різницю у дисциплінах. А по закінченні — отримати диплом зарубіжного вузу. Інша справа, чи буде він визнаний в Україні? Але, виходячи з того, що з кожним роком у нас зростає кількість випускників — громадян України, які закінчили зарубіжні вузи, їхні документи про освіту, як правило, визнаються. Навіть, якщо між Україною і державою, де вчився наш студент, ще немає угоди про визнання і еквівалентність документів про освіту, то й тут є вихід. У Міністерстві освіти і науки створений підрозділ в управлінні ліцензування та акредитації, який нострифікує дипломи, видані за кордоном. Тобто, працівники цього підрозділу займаються, скажімо так, прирівнянням зарубіжних дипломів до наших. Приміром, випускник отримав диплом магістра права у Варшавському університеті. Він приходить до нас, пише заяву, додає необхідні документи і через деякий час отримує відповідний документ про те, що його зарубіжний диплом відповідає нашому. Або — не відповідає.
— Буває й таке?
— Буває. Для того, щоб він відповідав, потрібно, щоб мінімум 75 відсотків навчальних програм, збіглося.
— Яких фахівців приймають за кордоном з, якто кажуть, відкритими обіймами?
— Дуже цінуються програмісти. Їх нині дуже багато приймає (і готова прийняти ще більше) Німеччина. Чому так? У них був такий період, як ось тепер у нас, коли всі хочуть бути юристами, економістами, менеджерами... Відтак, і ми можемо в недалекому майбутньому постати перед такою проблемою, коли в Україні не вистачатиме якихось фахівців.