«Про підготовку іноземних студентів у вищих навчальних закладах Харкова» — єдине питання, що обговорювалося на недавньому засіданні ради ректорів харківських вузів.
Тема ця для вузівських керівників не нова. Її незмінно постійно порушують на всіх «кабінетних» рівнях — від регіональних до міністерських і урядових. Але... віз і нині там. Навряд чи варто звинувачувати ректорів у «невмінні» відстоювати свою точку зору, небажанні в рішучий момент (який до того ж уже давно настав) грюкнути кулаком по урядовому столу, аби привернути увагу до наболілих проблем. Не в їхній це компетенції, та й людям інтелігентним це не до лиця. Для них властиво чинити відповідно до біблійної мудрості: «Стукайте, і відчинять вам». Тому, напевно, ректори й вирішили (вкотре вже?) підсумки ради «довести до відома» Президента, уряду, Міністерства освіти та науки. Може, і справді, вода камінь точить, і нарешті почують тверезі думки та пропозиції вузівського керівництва?
Ректор Національної фармацевтичної академії України член-кореспондент НАН України Валентин Черних запропонував зібранню доповідь про стан вищої освіти в нас і за рубежем.
Об’єктивність даних, наведених у доповіді, навряд чи викликає в кого-небудь бодай натяк на сумнів. Кілька місяців копіткої роботи з матеріалами з Інтернету, міжвузівського наукового бюлетеня «Інкорвуз», іншої спе-ціальної літератури та статистичних звітів усього колективу міжнародного відділу НФАУ на чолі з проректором з міжнародних зв’язків доцентом Ганною Зайченко це підтверджують. А цифри говорять самі за себе.
У економічно розвинених країнах прекрасно розуміють: майбутнє — за професіоналами найвищого рівня. Тому з 13 млн. студентів у шістдесятих їхня кількість різко зросла до 100 млн. у 2000-му. За прогнозом ЮНЕСКО, досягти національного добробуту зможуть лише ті країни, де 40—60% працюючих матимуть вищу освіту. США та Японія до 2010 року взагалі планують довести цю цифру до 90%. Це дасть їм зростання економічного ефекту виробництва в 4—11 разів. З огляду на те, що в Україні наведений показник на рівні 8—10%, то питання про причини нашого неблагополуччя відпадають самі по собі.
«Вузькорегіональне» питання про проблеми, які виникають під час підготовки іноземних студентів у Харкові, у доповіді професора В.Черних і в процесі ректорських дебатів «вияскравило» загальнодержавні проблеми з усі-ма малопривабливими наслідками. Що значить для України навчання в наших вузах іноземних студентів? Можливість самим вузам вижити в нинішній економічній ситуації, відчутне поповнення майже порожнього державного бюджету. І головне — престиж країни. За останні десять років спостерігається стійка тенденція до збільшення контингенту іноземних студентів, приміром, у Японії на 19,2%, Австралії — на 12,9%.
Сьогодні фраза «Скажи мені, скільки у вас навчається іноземних студентів, і я скажу, яка ви держава» — визначає престиж країни. Що можна сказати про Україну, де їх 15,5 тисячі, тоді як у США, Франції та Німеччині ці цифри відповідають 500, 171 і 146 тисячам? Навіть у крихітних Швейцарії та Бельгії вони становлять 25 і 35 тисяч. А це означає: щорічно бюджет США поповнюється 13 млрд. доларів, Великобританії (де іноземних студентів 129 тис.) — 4 млрд. Україна ж задовольняється лише 124 мільйонами доларів, з яких, до речі, «на частку» Харкова припадає третина — 42,4 млн. Навіть до Росії не дотягтися, бо вона за рахунок 80 тис. іноземців вийшла на поповнення бюджету мільярдною сумою доларів. Потенційні ж можливості вузів України вже сьогодні можуть додати до бюджету країни 800 млн. доларів. Але не додають. І причин, на жаль, безліч.
Одна з них — низька плата за навчання в Україні — 1—2,5 тис. доларів за рік, коли в США вони становлять, залежно від рангу вузу, від 17 до 50 тисяч, у Франції й Великобританії — 12—13 тис., Австралії — 17—24 тис.
Українські «розцінки», звісно ж, не від гарного життя. До нас і їдуть в основному завдяки їхній дешевизні. Логіка іноземців проста: здобути майже безплатну, порівняно з іншими країнами, освіту, яка анітрохи «не поступається за якістю світовій» (визначення ЮНЕСКО), навіть незважаючи на побутові «негаразди». А з огляду на те, що «негаразди» ці згодом аж ніяк не зникають, а лише нагромаджуються, то й без того, м’яко кажучи, не повноводний валютний струмочок починає поступово пересихати. Дедалі менше бажаючих жити в країні, де постійно відключають електроенергію (а більшість студентських гуртожитків оснащено електроплитами), де перебої з гарячою водою (а то й повна її відсутність), де не працюють ліфти, немає хороших доріг та їхнього освітлення, де слабке транспортне забезпечення.
Але не цим найбільше стурбоване вузівське керівництво. Воно вірить, що на обласному рівні ці проблеми можливо роз-в’язати. Найбільше хвилюють раду ректорів питання загальнодержавні: вже, на жаль, хронічна проблема відсутності державного механізму видачі запрошень на навчання в Україні; недостатнє розуміння важливості проблеми з боку МЗС в особі послів і консулів; певні проблеми в організації візового й паспортного режиму в країні та «манера» роботи з іноземними студентами української міліції та спецслужб. І найголовніше — повна відсутність єдиної державної політики для всіх вузів, що займаються підготовкою кадрів для зарубіжних країн.
Ці питання найбільше хвилюють й іноземних студентів. Тому інтернетівські сайти колишніх і нинішніх студентів живописують не стільки побутовими жахами, з якими їм довелося зіткнутися в Україні, скільки жахами «дискримінаційними», що порушують права людини й принижують її гідність. Як просять хабаря на бідність у посольствах і консульствах, затягуючи виїзд студентів, у котрих на руках запрошення. Як під різноманітними приводами іноземець періодично опиняється у відділеннях міліції (коли «непорозуміння» з’ясовується лише після дзвоника проректора з міжнародних зв’язків вузу до СБУ й наступного їхнього дзвоника в міліцію). Про пе-ріодичні рейди ЗМОПу гуртожитками з метою виявлення наркоділків і порушників паспортного й візового режиму, що нагадують швидше голлівудські бойовики з командами: «Руки за голову!» і «Лежати!», ніж серйозну й необхідну акцію правоохоронних органів...
Рада ректорів окреслила ще чимало проблем. Усі вони в підсумковому рішенні, як уже було сказано, пішли «за призначенням»: Президентові, уряду, міністру освіти. Питання в одному: чи зрозуміють адресати, що проблеми ці не так вузівські, як державні? Якщо припиниться потік іноземних студентів до України через бездіяльність Кабінету міністрів, гірше стане державі, вона недоотримає як мінімум 124 мільйони доларів. Вузи виживуть. Бо вони вже випробували (зокрема, НФАУ) й починають розвивати дистанційно-заочну форму навчання. При цьому іноземцеві не потрібно їхати в Україну, а досить одержати освіту за місцем свого проживання з допомогою комп’ютерної мережі, супутникового зв’язку, новітніх аудіо- та відеотехнологій. Це нова й економічно вигідна альтернатива класичним формам навчання. Але, швидше, для вузу, ніж для держави. Може, на часі державним мужам робити висновки?