У «ДТ» № 17 за 2004 рік прочитав статтю, яка просто змусила висловити свою думку. Віктор Гадяцький у статті «Воскресіння чучхе» цілком справедливо розглядає наші вузи як приватні вотчини ректорів, що непогано влаштувалися за державний (читай — наш із вами) кошт. Зі свого недавнього п’ятилітнього досвіду викладання в одному з київських університетів міг би додати чимало цікавих подробиць конкретних форм прояву «панщини» на ректора.
Досить сказати, що при постійному зростанні навантаження на викладача про підвищення зарплати навіть не йшлося. Зарплатня, до речі, три роки тому (думаю, ситуація навряд чи змінилася) у кандидатів і докторів наук, які готували майбутніх банкірів та менеджерів, була нижчою від зарплатні секретаря-референта. Але й це ще не все. З радянського минулого (пам’ятаєте виїзди на збір картоплі?) перекочувала практика безоплатного суспільного навантаження, за виконання якої ти повинен звітувати. Крім того, доводилося складати безліч формальних звітів, що також нагадувало про старі часи. Не кажучи вже про справді необхідне — написання статей, участь у конференціях, наукові праці, підготовка студентів до наукової роботи. І все це за зарплату помічника секретаря? Добровільно і при здоровому глузді? І це тоді, коли ректор вирішує провести розкішний ремонт будівлі з фонтанами й мармуровими туалетами?..
Віктор Гадяцький не зміг потрапити до міністра освіти і науки. Це й не дивно. У ранзі викладача ректор мене прийняв тільки після місяця безуспішних щоденних спроб. При цьому мене чемно вислухали і просто занесли у «чорний список».
І тут розкрию страшну службову таємницю, яку, перебуваючи в системі, не зважився розкрити жоден охочий залишитися в ній викладач. І яка давно не є такою для суспільства. А батьки, як і студенти, вважають ЦЕ, у кращому випадку, неминучим злом, а в гіршому – нормальною формою вирішення проблем в альма-матер. І що є тим прихованим пряником, так само як і формою «панщини» на ректора, що, власне, і тримають викладачів у такому вузі. При цьому не хочу кидати тінь на всіх викладачів. Деякі з них просто одержимі своїм предметом. Але система не терпить «білих ворон». І виводить певний тип викладача, далекого від «західних стандартів».
Одного разу під час прямого ефіру з одним із київських ректорів на моє запитання про корупцію в його вузі він, по хвилі збентеження, гнівно відповів, що, оскільки немає кримінальних справ, то немає і корупції в його вузі... За його логікою, «не впійманий – не злодій» в умовах, коли і ловити нікому, та й говорити не заведено, і тіньової економіки в нас не існує, і чиновники в нас найчесніші...
Проте хотілося б виступити на захист ректорів, так само як і пана міністра. Вони – також продукт системи, що діє за своїми власними законами, не терпить «білих ворон» і виводить певний тип державного службовця, якими є і ректори державних вузів, і міністр освіти. Це система передбачає (хоч і заперечує наявність) хабарі як форму узгодження різноманітних інтересів членів суспільства. Це система вивела ідеальний для управління тип громадян, саме вона породжує й експлуатує найнижчі риси національного характеру.
Як свідчить історія розвитку цивілізації в останнє століття, цей тип системи приречений на відставання в розвитку і нескінченну деградацію. Доказом цього є приголомшлива поразка Радянського Союзу в холодній війні та розрив, що продовжує збільшуватися, у рівні та якості життя в західному світі й на території пострадянських держав, рівень корупції в «братніх» країнах, який незмінно лякає інвесторів, ганебно низькі рівень свободи преси і рівень відповідальності влади. Система просто не може існувати в умовах узвичаєних норм демократичного суспільства. Про це ж свідчить постійне скорочення населення України не тільки внаслідок природного зменшення населення (перевищення смертності над народжуваністю), а й через природне бажання дедалі більшої кількості громадян виїхати звідси. Система просто не може запропонувати своїм громадянам той рівень свободи і захищеності, що давно став нормою в умовах розвиненої демократії.
Гадаю, переважна більшість українців хотіла б жити у країні з середнім рівнем достатку, як у Данії, рівнем соціальної захищеності, як у Швеції, рівнем особистих свобод, як у США, а рівнем і якістю життя в цілому — як у країнах «золотого мільярда». Проте для цього нам необхідно пройти свій власний шлях до реальної демократії. Потрібно, щоб хтось реально зайнявся демонтажем старої системи і побудовою реальної демократії.
Готових рецептів тут немає, як і досвіду такого переходу. Тому що більше ніде у світі не було такої тривалої перерви в еволюційному розвитку суспільства і такого страшного насильства над природними законами економіки, що почалося 1917 року. Тому що більш як три покоління наших громадян не тільки не мали уявлення про реальну свободу, а й усіляко закабалялися системою. Тому що грунтовно підірвано генофонд нації, що підтримував її моральні підвалини та моральні цінності. І питання вже стоїть так – чи здатна українська (східнослов’янська в загальному контексті) нація зберегтися зі своєю державністю, чи їй доведеться розчинитися й асимілюватися в середовищі інших, більш цивілізованих народів? Відповідь залежить від кожного з нас. Чи зможемо ми докорінно змінити ситуацію — чи так і залишимося байдужими спостерігачами.