Стаття Олександра Чубатенка у №39 «ДТ» викликала неабиякий розголос. Не дивно, що розмова кореспондента нашого тижневика з заступником міністра освіти і науки академіком Ярославом Яцківим почалася з обговорення цієї публікації.
«Я абсолютно погоджуюсь із депутатом Верховної Ради Олександром Чубатенком, — підкреслив Ярослав Степанович, — що треба створювати технопарк по програмному забезпеченню. Не треба відставати від сучасного інформаційного сус-пільства. Тим більше, що сьогодні для цього не обов’язково емігрувати — можна мати свою фірму у віртуальному просторі, створювати програмні продукти і продавати їх за кордон.
Зараз це робиться окремими колективами, але, на жаль, неузаконено. Краще це робити під керів-ництвом держави і щоб були певні пільги технопарку з програмного забезпечення. Не так давно я виступав на конференції «Інформаційне сус-пільство в Україні», яка проводилася на базі Національного технічного університету «КПІ», і там навів приклад: ми говоримо — комп’ютери в школу, в охорону здоров’я, в культуру, але не подумали про… програмне забезпечення комп’ютерів. Якою мовою спілкуватиметься молодь, використовуючи існуюче програмне забезпечення?.. В основному, російською і англійською. Чи маємо ми право так нехтувати державною мовою? Тобто необхідна нагальна робота в рамках того, що пише Олександр Чубатенко, — організації в Україні фірм з трансформації програмного забезпечення на державну мову. Це величезний ринок, це робочі місця для наших програмістів, тому що треба комп’ютери поставляти в школи з програмним забезпеченням державною мовою».
Навесні я зустрічався з Ярославом Яцківим, коли він тільки приступив до роботи на посаді заступника міністра. Ярослав Степанович був сповнений оптимізму і надій. Нині середина осені. Холодно. Похмуро. Досить невеселий і виснажений вигляд і в академіка, який погодився тягти нелегкий віз бюрократичної роботи. Він щойно повернувся з зарубіжної наукової конференції, де виступав із своєю науковою роботою. Запитую про враження від поїздки.
— Понад все мене вразив натовп наших молодих людей з вищою освітою, які шукали будь-яку роботу у Франції й інших західних країнах. Молоді науковці, інженери, вчителі розміщують оголошення навіть у церкві св. Володимира у Парижі, в яких вони повідомляють, що готові працювати столярами, няньками, будь-ким... Щоб потрапити на Захід, вони знаходять туристичну агенцію і з туристичною візою їдуть туди. Мої колеги, які їхали автобусом з Києва, розповіли, що до Парижа автобус був заповнений, але назад їхало тільки 11 чоловік (замість 45).
Кажуть, що тільки у Португалії майже 10 тисяч наших молодих хлопців з вищою освітою працюють у різних будівельних фірмах. Звичайно, нелегально. Мені було соромно признатися в Парижі, що я заступник міністра освіти і науки. Гостро відчував свою провину — люди не мають роботи у науковій сфері, втікають з країни і починають працювати на другорядних роботах.
— Але зараз ви при владі і що заважає вам впровадити необхідні заходи, щоб виправити жахливе становище?
— Суть питання зводиться до того, хто при владі. Справді, хто я — влада чи науковець? Як влада я повинен бути в системі і працювати за її правилами. Як науковець, я бачу хиби цих правил. Але мій обов’язок як влади і як науковця намагатись якимось чином удосконалювати існуючі правила гри. Це дуже нелегко. Розглянемо передусім, що таке державна науково-технічна по-літика.
На найвищому рівні декларовано про інноваційний і науково-технічний розвиток України. Однак, коли наука фінансується на рівні 0,4% ВВП, вона в крайньому випадку може тільки виживати. І тільки якщо наука має 1%, а оптимально більше 1,7% від ВВП, вона виступає як рушійна сила в економічному розвитку країни. Всі ці роки фінансування не дозволяло науці діяти як рушійній силі. Всі її сили були спрямовані тільки на виживання…
— Наші вчені, як це не дивно, найбільш повільно пристосовуються до ринкової економі- ки. Вони, мабуть, не можуть зрозуміти, що наука це такий же товар і щоб його просунути на ринок, потрібні піарівські акції. Радянська влада, до речі, добре це розуміла і докладала величезних зусиль на рекламу науки (робила це за допомогою всіх існуючих засобів впливу: газет, журналів, кіно), щоб народ дозволяв витрачати бюджетні гроші на нові і нові дослідження. Інша річ, чи поверталися ці гроші народу, але враження, що наука у нас займається дуже корисною і важливою справою, для народу створювалось. Чому про це не подбаєте ви?
— Дякую. Ви зачепили найбільш болючу для нас проблему. Наші західні колеги на перше місце у своїй діяльності ставлять питання: переконати суспільство в тому, що тільки наука і науково- технологічна галузь можуть вивести суспільство на передові позиції. З цією метою провадиться дуже потужна робота у засобах масової інформації, на телебаченні тощо. Що ми маємо на сьогодні у нас?
Практично нічого! Ми не маємо жодної телевізійної науково-пізнавальної програми. Був «Банк ідей», але, наскільки мені відомо, його збираються ліквідувати зовсім. І тут я можу висловити критику у свою адресу, що ми у Міністерстві освіти і науки недостатньо приділяємо уваги цій проблемі.
Відразу можу сказати, що ми плануємо звернутися до пана Вадима Долганова з тим, щоб все- таки науково-пізнавальну програму на першому каналі українського телебачення заснувати. Ми готові фінансово підтримувати таку діяльність і можемо запропонували два проекти. В одному будуть представлені відомі наші конструктори, такі як В’ячеслав Богуслаєв, Станіслав Конюхов і багато інших, які викладуть свою точку зору щодо виробництва і потреб та що їм потрібно, щоб втримати позиції на світовому ринку. З другого боку, будуть виступати такі науковці, як Віктор Трефілов чи Борис Патон, чи люди з інших прикладних науково-дослідних інститутів, які покажуть, чим вони можуть допомогти тій чи іншій сфері…
Друга програма, яку я запропонував, — про наших видатних корифеїв, які прожили чудове життя і багато зробили. Візьміть хоч би Семена Брауде — геніальний учений, який створив декаметрову радіоастрономію в світі. Йому в січні буде 90 років. Борису Лазарєву — корифею у галузі фізики твердого тіла і надпровідності вже за 90. Є хірург-легенда Микола Амосов, багато інших унікальних людей. Ми хочемо оцих живих велетнів науки якимось чином показати людям, щоб зберегти для майбутніх поколінь портрети засновників наукових шкіл. Я закликаю і науковців, і журналістів не пожаліти свого часу на популяризацію…
— Наукова журналістика у сучасній Україні — болюче питання: славетна кіностудія «Київнаукфільм» загинула, науково-популярні журнали закриті, небагато журналістів, які хочуть прийти на загальні збори НАНУ, і тих проціджують через густе сито, щоб, не дай Боже, щось не написали про «порядки» в академії… Отже, краще з’ясуймо, що все ж заважає розвиватись науці — можливо у цих явищ спільне коріння?
— Державна стратегія виживання науки, яка була запроваджена багато років тому, виявилася хибною і не здатною забезпечити якісні зміни. Не було сили, яка б могла реформувати науку в цілому. Було багато постанов, президентських указів, державних рішень тощо, але фактично реформування науки йде спонтанно, а не цілеспрямовано. Особливих повноважень Міністерство освіти і науки не має. Парадокс, але щоб мені в рамках мого бюджету фінансувати якусь роботу, я повинен отримувати дозвіл… Мінекономіки і Мінфіну.
Другий парадокс — щоб виконати якусь науково-дослідну роботу, я повинен оголошувати тендер. Це нонсенс у науці. Я можу оголосити конкурс, а тендер може бути на закупку якоїсь продукції… Але є рішення, що на все те, що за обсягом фінансування складає понад 5 тисяч, треба обов’язково організовувати тендер. Я мушу гратися місяцями у папери, щоб дати комусь роботу, хоч я знаю, що ніхто, крім якоїсь лабораторії чи інституту, не може її виконати.
— Це прикро, але ж вихід повинен бути, чи не так?
— Що я зараз можу робити у найбільш важливій сфері державних науково-технічних програм, коли висить борг у сумі 20 з лишком мільйонів за попередні роки? Коли в цьому році тільки 50% фінансування? Коли сидимо тут і думаємо, що робити: чи повідомляти науковцям, що ми не зможемо виконати угоди, які є?..
Ми розробили пріоритети розвитку науки і техніки на наступні роки. Вони були опубліковані для широкого обговорення, потім провели серію «круглих столів» тут, у міністерстві по всіх напрямках, і ми сформулювали ці пріоритети.
Коли розрахуємося з боргом по Фонду фундаментальних досліджень, розпочнемо два нових проекти. Один з них — підтримка молодих вчених. Дати хоча б 20—30 солідних грантів по 100 тисяч гривень молодим ученим, щоб вони не шукали роботу десь в комерційних структурах чи не виїжджали за кордон.
І друге — по ФФД напрацьована велика кількість наукової інформації. Щоб ця праця не пропала марно, оголосимо конкурс на видання монографій. Сподіваємося видати 10—15 монографій ще в цьому році. Тобто, коли вийшов з зачарованого кола і відчуваєш, що можеш рухатись далі, з’являються перспективні справи.
Свої розробки ми подали до Кабінету міністрів. Коли їх затвердять, вони будуть передані до Верховної Ради. Ми сподіваємося, що це відбудеться ще в цьому році. Тоді ми, маючи пріоритети, оголосимо державне замовлення і державні програми в рамках тих пріоритетів. Питання зараз полягає в тому, чи виділить нам уряд гроші у наступному році на державні програми.
Тут є дві можливості. Я більш схильний до того, щоб не виділяли гроші на нові державні програми, але щоб наступного року уряд передбачив повернення нам боргів у розмірі 20—25 мільйонів гривень, щоб ми могли розрахуватись за всі борги 1997—1999 років і якщо будуть, то і 2000 року.
Держава не має права дискредитувати себе в очах учених, не виплачуючи за їх роботу. Краще тоді не оголошувати конкурсів. Саме через цей принцип я так болісно ставлюся до тих угод, які підписав на новому місці. Треба, щоб наука спрацьовувала, щоб не було як тепер, коли виконання державних програм фактично не дає ніякого інноваційного розвитку державі.
Одним із досягнень моїх «ста днів» є цілком відкрита система розподілу грошей — їх не ділить заступник міністра. Фінанси ділять керівники наукових рад по напрямках разом з відповідними представниками різних департаментів. Вся інформація прозора і доступна. Мені не соромно дивитися науковцям в очі, бо я можу показати, що жодної ко-пійки не пішло на щось непередбачене законом про бюджет. Ми можемо зосередитись у 2001-му році на підготовці впровадження того, що було напрацьовано у державних програмах.
— Цікаво, яку роль, на ваш погляд, відіграватиме наука в українській економіці най- ближчим часом?
— В України є чотири варіанти використання науки і відповідно чотири шляхи розвитку економіки. Перший спонтанно реалізується протягом останніх років. Він являє собою повільне виродження радянської моделі організації науки і супроводжується спонтанним реформуванням наукової сфери. Як при цьому поводить себе економіка, бачите самі.
Другий шлях пов’язаний із більш цілеспрямованим впливом на процеси в науці. Він націлений на те, щоб реально зберегти науково-технічний потенціал на підставі адекватного державного сприяння адаптації наукової системи до ринкових умов. При цьому враховується, що наша промисловість (приватний сектор) ще не спроможна підтримувати науково-технічну галузь. Вона не піднялася до такого рівня, як відомі фірми в розвинених країнах світу, що фінансують в основному всі прикладні дослідження. Там держава бере на себе фінансування лише фундаментальних досліджень та деякі високі проривні технології, які спочатку потребують ризикових вкладень. У нас тільки держава поки що може і повинна розробити механізми, які дозволили б це розвивати.
Є ще третій варіант, про який і згадувати не хотілось би, бо він передбачає безповоротну деградацію української науково-тех-нічної системи. Тоді ми скотимося у прірву. Для цього, на жаль, вже багато зроблено…
Четвертий шлях передбачає відродження науково-технічного потенціалу. Він полягає у позитивній якісній зміні в режимі функціонування наукової інформації на макро- і мікрорівні. Стаття Олександра Чубатенка якраз про це. В ній про технопарки слушно говориться. У нас вже є технопарки, які прийняті на всіх рівнях, і зараз треба працювати над тим, щоб вони запрацювали ефективно.
Ось ці чотири варіанти у мене перед очима. Я про них весь час думаю. Хотів би, щоб був реалізований четвертий варіант. Але не треба забувати, що у нас є ознаки і двох інших варіантів.
Якщо ми з вами проживемо ще 100 днів, я обіцяю вам сказати про те, який варіант усе-таки переміг…