З пункту А до пункту Б вийшли троє мандрівників — з майже однаковою фізичною підготовкою, поклажею і запасом харчів.
Перший ще на початку шляху зупинився і заявив, що дорога нездоланна. Повернувшись назад до пункту А, він почав на кожному розі обзивати тих, хто послав його в подорож, монстрами і кровопивцями, що знущаються з народу і чинять наругу над його правами — людини, яка нікуди йти не хоче.
Другий безперестанку охкав, зітхав, нарікав на нестерпно тяжкий і довгий шлях, чекав попуток, аби підвезли, скаржився, що натер ноги, подовгу відпочивав на обочині, потім ледь плентався, геть охлялий і знесилений.
А третій спершу чекав товаришів, мовчки тягнув на собі їхні рюкзаки, а зрозумівши, що вони не дуже-то й прагнуть здолати шлях, пішов сам-один і невдовзі досяг пункту Б.
Питання: хто проявив себе найефективніше і заслуговує на похвалу?
Промовистий екскурс
…Якщо ця задачка стосується реалізації закону про українську мову в Україні, то не чекайте в кінці підручника логічної відповіді: мовляв, молодець — наш третій мандрівник. Бо Міністерство освіти в особі чинного міністра Д.Табачника напевне ж буде на боці першого і голосно співчуватиме другому, а на третього дивитиметься як на якогось дивака — а то й узагалі як на ворожий елемент. Адже віднедавна в Україні на офіційному рівні повелося всіляко гальмувати природний для будь-якої держави процес «одержавлення» освітніх закладів на мовному рівні. Причин можна назвати чимало, але повторювати їх — що товкти воду в ступі. Адже відомо: хто хоче працювати — шукає можливості, хто не хоче — шукає причини.
На Хмельниччині, попри географічну близькість до західноукраїнських областей, на кінець 80-х років минулого століття освітньо-мовна картина була цілком у дусі радянського часу. Русифікація йшла семимильними кроками, не зустрічаючи жодного опору. Міста зростали, вбираючи в себе сотні тисяч селянських дітей, і всі нові дитсадочки і школи відкривалися російськими. Та й старі освітні заклади, традиційно україномовні, намагаючись потрапити в ногу з часом, переходили на російську мову викладання. Вища школа практично повністю була зрусифікована.
Скажімо, 1988 року в 31 школі м. Хмельницького навчалися майже 37 тисяч учнів. Дев’ять шкіл були українськими, 4 — змішаними, 18 — російськими, причому дві з них, у яких навчалися переважно діти військових, працювали за програмами Російської Федерації, тобто української мови і літератури в них не вивчали зовсім. Крім того, ще майже чотири тисячі школярів інших шкіл були просто звільнені від вивчення непотрібної, судячи з заяв їхніх батьків, української мови. Загальна картина була така: понад 27 тисяч хмельницьких школярів навчалися в школах з російською мовою навчання, з них сім тисяч не знайомилися з українською мовою навіть у вузьких рамках навчальної програми, тобто не знали її взагалі і знати не хотіли. І ніхто ніде цього від них не вимагав.
А в дитсадках панування російської мови було абсолютне. З 53 дошкільних закладів україномовними були лише 11; у них виховувалися менш як три тисячі дітей, тоді як у російськомовних — понад 15 тисяч.
Обласний центр, природно, був прикладом для всієї Хмельниччини. Друге за розміром місто Хмельниччини — Кам’янець-Подільський, попри родову шляхетність української фортеці, надолужував згаяне семимильними кроками: на початок 90-х років ХХ століття тут українською мовою навчалися дев’ять тисяч дітей, а російською — шість тисяч. Приблизно таке саме співвідношення було в Шепетівці, Славуті, Старокостянтинові. А молоде місто атомників Нетішин, народжене таки в СРСР, просто з пелюшок ставало суто російськомовним.
При цьому, що нелогічно, але характерно, статистикою національного складу не цікавився і, тим паче, не керувався ніхто. А в даних перепису в обласному центрі чорним по білому було написано: українців — 82,5%, росіян — 13,5%, інших національностей — 4%. Але для відкриття російськомовних шкіл у містах основною і цілком офіційною причиною вважалося бажання батьків; а для переведення дошкільних закладів на російську мову виховання й навчання достатньо було волі будь-якого чиновника. Поглянувши на цифри, не доводиться сумніватися, що воля ця була цілком усвідомлена і цілеспрямована.
Суб’єктивний фактор в об’єктивному процесі
1986 року, збираючи «перший раз у перший клас» старшу доньку, я попросила завідувачку методкабінету міського відділу освіти порадити: до якої школи віддати дитину — до першої чи третьої? Це були лише дві українські школи в центрі Хмельницького, причому третя зручніше була розташована, а в першій із першого класу вивчали англійську. «Я бы на вашем месте отдала в русскую, — відповіла освітянська керівничка, жінка розумна й розсудлива, і пояснила: — Потом ребенку в институте будет легче учиться».
Дитину ми все ж таки віддали до першої школи. Але тоді, в середині 80-х, ця школа, розрахована на дві «паралелі», незважаючи на престижне звання «англійської», ніяк не могла набрати бодай два перші класи (хоч інші міські школи, «тисячники» в тому числі, аж тріщали від перевантаження). Бо для них потрібно було щонайменше 52 учні, а заяв подавали щонайбільше 40: ті, що поруч жили, і з десяток «переконаних націоналістів», готових возити дітей навіть з околиці міста саме заради української та англійської мов разом. Через ці страждання з набором у школі вирішили переходити на «змішане» навчання, тобто викладання українською і російською. «Тільки через мій труп, — цілком серйозно заявила я директору школи. — Адже на практиці це негайно перетвориться в дискримінацію українських класів: досить буде комусь із міськкому партії (який був тоді суцільно російськомовним) привести до школи своє чадо, як негайно в цьому російському класі будуть найкращі вчителі; а в українських — усі інші».
Тоді до журналістів було прийнято прислухатися. Тому Тамара Василівна Попович, директорка з багаторічним педагогічним досвідом, хоч, може, й здивувалася такій нетиповій реакції на нововведення, але погодилася: саме так і буде. І ми разом втілили в життя інший план, що мав привабити до українсько-англійського закладу першачків: школа почала активно і багато розповідати, особливо у засобах масової інформації, про свої переваги й досягнення, яких у неї було чимало.
Сьогодні це називається піаром. А тоді ми й гадки про нього не мали, але інтуїтивно працювали саме за його настановами і правилами. Результат не забарився: буквально через два роки проблем із набором у перший клас школа вже не мала. А ще через два отримала зовсім інші проблеми: охочих навчатися в ній було стільки, що їх набирали до першого класу через конкурс, як до інституту. А для дітей міського та обласного керівництва стало правилом навчатися саме в першій школі.
Щоправда, це вже було наслідком не тільки нашої піар-діяльності, а й національного піднесення, яке охопило Україну. Та саме поєднання національної освітньої політики і правильного, як сказали б фахівці з піару, позиціонування школи в системі інших навчальних закладів міста й дало потрібний результат: стійку репутацію закладу, навчатися в якому престижно. До сьогодні.
Дорогу здолає той, хто йде
Як виявилося, не зовсім був правий перший український президент Л.Кравчук, стверджуючи: «Буде держава — буде й мова». Політики, що прийшли після нього, цинічні й безвідповідальні, задля збереження себе при владі почали різати Україну по живому — ділити за мовним принципом. Хоч у будь-якій свідомій своїх національних інтересів державі це не мало б і не могло б ставати предметом для політичних спекуляцій. І мовна проблема справді повинна була б дуже швидко вирішитися.
Хмельницький цілком міг би стати прикладом у цій непростій справі.
Точніше, прикладом мали б стати його освітянські керівники. У бурхливі 90-ті обласним управлінням освіти керував Микола Дарманський, а Хмельницький міський відділ освіти очолював Володимир Красицький. Педагоги від Бога, палким серцем патріотів-реформаторів вони не лише передбачили тенденції розвитку національної школи, а й на рік-кілька випередили їх (і не тільки в мовному аспекті). Ще в червні 1991 року, коли національна свідомість так розбурхалася, що в старі радянські береги увігнати її було вже неможливо (хоч про незалежність України і про розпад Союзу тоді ніхто не говорив — бо й уявити цього не міг), завідувач Хмельницького міськвно В.Красицький своїм розпорядженням узгодив мову навчання в школах і дитсадках міста з національним складом населення. Відтоді набір до першого класу вели тільки дві російські і чотири змішані (по одній у кожному мікрорайоні) школи; в усіх інших перші класи були українськими.
Красицького було важко запідозрити в націоналізмі — а надто в тому сенсі, який вкладався в це визначення в радянські часи. Подолянин, він півжиття прожив у Росії і повернувся звідти майже росіянином з дружиною-росіянкою. Проте рішуче й безповоротно зробив те, із чим довго вагалися (і в багатьох випадках так нічого й не зробили) його колеги в інших обласних центрах. Завдяки цьому вже на рубежі 2000 року всі дошкільні заклади в Хмельницькому були україномовними, в українських класах навчалося 35 тисяч
385 учнів, а в російських класах — 4 тисячі 289. У місті залишалися дві російські школи, але вони відчували неабиякі проблеми з набором. Дійшло до того, що в одному з таких класів було тільки 12 учнів.
Процес повернення національних пріоритетів на свої законні місця логічно триває до сьогодні. Хоч зусилля педагогів системно й цілеспрямовано нівелюються засиллям мови чужої держави в засобах масової інформації, особливо на телебаченні. Але навіть ця перешкода видається здоланною, коли бачиш нинішню статистику. У Хмельницькому, як і двадцять років тому, 31 школа. В двох набирають російські класи. Не відмовляють нікому: класи функціонують, попри те що в них — 5, 8, 12, 15 учнів. Переважно це діти з сімей, що повертаються в Україну з Російської Федерації. Усього в цих класах — 70 учнів. Із 27 тисяч 320 хмельницьких школярів. У 13 школах російська мова як предмет вивчається з першого класу, в 15 — з п’ятого. І жодних конфліктів чи бодай непорозумінь на цьому грунті ніколи не виникало.
Вища школа, що в Хмельницькому, як і скрізь в Україні, помітно розрослася, про мовну проблему як про проблему теж уже давно й не згадує. Українська зайняла в ній своє законне місце. Виявляється, і наукова термінологія в ній розвинена, і викладачів, що нею володіють, не бракує. І для успішних студентів навчання українською вдома не стає перешкодою для продовження освіти в будь-яких зарубіжжях.
Після цього хто б міг подумати, що мовне питання знову постане на порядку денному.
А проте — воно постало. І поставила його нова влада.
Хмельницька міська рада, дуже різна за партійним і класовим складом депутатів, зреагувала на це миттєво й одностайно — як на особливо загрозливий подразник. На 33-й сесії, що відбулася 26 березня цього року, депутати міськради констатували: «Українська мова в незалежній Українській державі і досі є предметом не державної опіки, а найбрудніших політичних спекуляцій та технологій». І, проаналізувавши мовну ситуацію в державі загалом і в Хмельницькому зокрема, звернулися до керівників держави з вимогою не лише неухильно виконувати положення Основного Закону про статус української мови як державної, а й провадити активну політику, спрямовану на наповнення цих положень реальним змістом: бо «лише такий державницький підхід до вирішення давно назрілих проблем у сфері мовної політики в Україні здатен слугувати чинником для зміцнення єдності нашої держави».
Але нова влада явно застрягла в шанцях пункту А…