Будь-яка влада завжди опирається на школу і вчителя. Адже під їхнім впливом формуються цілі покоління. І будь-яка влада створює певні умови роботи вчителів, забезпечення загальноосвітніх шкіл.
Добре пам’ятаю ці умови за радянської влади, адже з тридцяти трьох років педагогічної праці понад двадцять трудився під невсипущим контролем комуністичної партії. Так, виконував відверте ідеологічне замовлення. Так, це були умови великодержавних партійних вказівок, дозування інформації і правди історії. Плюралізм, творчість і свобода думки не заохочувались і навіть каралися. Це були часи суцільної стандартизації підручників, планів і методики викладання, перевантаження вчителя пропагандистськими дорученнями, обов’язковими політзаняттями, лекторством, безкоштовною допомогою колгоспам у збиранні врожаю, в обробітку сільськогосподарських культур у святкові і вихідні дні. Були роки, коли в грудні разом з учнями підборами вибивали цукрові буряки з землі, морозили руки, застуджувалися, хворіли. Але було й інше: порівняно висока і систематична зарплатня; можливість отримати квартиру і путівку на санаторно-курортне лікування за 10% її вартості, а то й безкоштовно тощо. У Вендичанській школі Вінницької області Могилів-Подільського району в ті роки третина педколективу (20 з 60 вчителів) отримали хороші квартири, ще 25 побудували гарні будинки.
Учитель завжди мав ошатний вигляд, міг дозволити собі якісне харчування. Коштів вистачало і на нові меблі, і на транспортні засоби. Педагог отримував по 15—20 видань періодики, мав солідну художню бібліотеку і всю необхідну науково-методичну літературу. Усім, придбаним тоді, користуємось досі, навіть одяг і взуття мусимо берегти, ремонтувати, адже на нове не завжди вистачає коштів.
А які тепло і затишок панували у нашій Вендичанській школі-новобудові років двадцять тому! Конкурси на краще озеленення кабінетів, колекції рідкісних тропічних і субтропічних рослин в кабінетах біології та географії, розмаїття вазонів у початкових класах. Зате нині взимку в більшості кабінетів нашої школи +6, +8° С (є школи, де +3, +4° С). І який там зовнішній вигляд у вчителя — у ще радянській шубі та латаних чобітках, в хустинці або шапці і то мерзнемо. Діти також вдягнені і тепло взуті, але ніжки мерзнуть, і вчителі радять їм легенько тупати чи ворушити пальчиками — адже вони сидять, та ще й на холодних сидіннях, на які вчителі радять приносити з дому подушечки.
Про який почерк, яку каліграфію може йти мова, коли пишуть діти в рукавичках?.. І в таких умовах ми працюємо, проводимо конкурси, розваги, виховні години, свята, на яких славимо нашу Незалежність, українську державу, говоримо про «нове життя» народу…
Але чи до кінця чують нас і вірять нам діти та їхні батьки? Батьки, які закінчили нашу школу 15—20 років тому, буквально розпікають директора школи за стиль керівництва. Проте що можна зробити для тепла і затишку в школі, якщо вугілля виділили менше половини необхідної кількості, а про його якість і говорити не доводиться: не горить це вугілля і край! Вочевидь, хтось добре гріє руки та кишені на дитячому здоров’ї…
На ремонт шкільного приміщення ніяких коштів бюджет не передбачає. І просить дирекція у батьків усіма правдами і неправдами хоч би по одній гривні на місяць. Бо ж, наче насміхаючись, великі державні і освітянські чиновники ще й конкурси оголошують, місячники, двомісячники — «на кращу підготовку школи до нового навчального року». Мені здається, що «верхи» не знають, як живуть «низи».
Як учитель береже «радянський» одяг і взуття, так школа береже «радянську» матеріально-технічну базу. Половина шкільних приміщень нашого району аварійні. Навіть і ті школи Могилів-Подільщини, які збудовані в останні 15—20 років і які вважають сучасними — Вендичанська, Озаринецька, Серебринецька, Карпівська — не дають спокою директорам і завгоспам. Адже «скроєні» по-радянському, вони просідають, дають тріщини корпуси, часті аварії водогонів і каналізаційних систем (труби ж кинуті просто в землю, не запаковані, гниють і тріскаються, а місце прориву може бути в бетоні метрової товщі). Опалювальні системи і котли також старі, лише у нашій школі вже двічі протягом останніх 10—12 років посеред зими опалювальна система «замерзала», руйнувалися і радіатори, і труби. Як можна за таких обставин створити умови для високоінтелігентного, високоінтелектуального, високодуховного навчально-виховного процесу?
Ті педагоги, які не навчилися «оббирати» батьків і учнів, змушені для виживання вести натуральне господарство або товарне виробництво. Аби вивчити власних дітей, прогодувати сім’ю, змушені набирати городів, брати на обробіток кілька гектарів у КСП, множити домашню худобу і птицю.
Сільській вчитель здебільшого не має елементарного дидактичного забезпечення своєї праці. Є у нас комп’ютерний клас — інформатика вивчається відповідно. А інші предмети викладаємо, як 100—200 років тому із крейдою в руці. І буває, що й крейди немає. Фізики — без приладів для дослідів. Хіміки — без реактивів для реакцій. Біологи — без мікроскопів. Мовники — без таблиць. Літератори — без художніх текстів. Старі парти і стільці поламані і перманентно ремонтуються.
Здається, в таких складних умовах роботи сільського вчителя влада мала би бути йому вдячна, якщо не вклонятися в ноги. Натомість — адміністрування, тисячі керівних вказівок, перегляд рішень шкільних керівників на свій розсуд районними можновладцями, несправедливість оцінки праці і незнання фактичного стану справ на місцях. Райвно досі дивиться на школи, як на свої вотчини. Оцінка, а може, і доля вчителя, ще багато в чому залежить від керівних органів освіти, а не від його праці, творчості, результатів. Якщо захочуть, то або «піднімуть» звичайного вчителя, або не помітять творчого і талановитого.
Сільські вчителі… Сільська школа… Чи не єдині вогнища культури, освіти більшості сіл України? Чи не єдині подвижники-інтелігенти сільських громад?..
Нині ж ми не чуємо голосу громади, суспільства на захист сільських шкіл, не чуємо пропозицій про те, як їх зберегти і утримувати. Є лише чиновницькі пропозиції, які на папері виглядають навіть привабливо: зменшення кількості малих шкіл більш як удвічі; створення великих навчальних комплексів, до яких возитимуть дітей; програма «Шкільний автобус» і т.д. і т.п.
«Ні» — бездумному реформуванню шкільної мережі малокомплектних шкіл. Де там возитимуть!? Яка програма «Шкільний автобус»? Чи це — чергова симуляція активності столичного чиновництва, котре не знає, як «живуть низи», не знає стану справ у глибинці? Чи це не пошуки нової ніші для наживи? А фактичний стан справ такий: «швидка» приїде до хворого лише на «його» бензині; прооперують хворого тільки після передоплати вартості операції; люди вручну копають городи на зиму за браком коштів на пальне; є діти, що вже не відвідують школи, бо не мають одягу і взуття; бібліотеки і клуби в більшості сіл не працюють (хто буде працювати за 50—60 грн. на місяць?). Села гинуть, пустіють, зубожіють…
На уроках правознавства я вчу дітей, що «держава — це система спеціальних компетентних органів для виваженого ефективного керівництва людським суспільством». Даруйте, що ж думають наші селяни, відчуваючи це «ефективне керівництво»?! Я не ностальгую за радянським минулим ні на йоту, обома руками за незалежну Україну. Але разом з тими селянами також виступаю проти недолугого керівництва, яке привело до занепаду, розкрадання, вимирання наші села. Ті села, які завжди були основою нашого народу. В польські часи зберігали мову та віру, в російській імперії берегли культуру та історію, в радянських лещатах, коли міста перейшли на російську, лише завдяки селам вціліли мова та всі інші корені народу. І ось тепер, видно, комусь потрібно підрубати основу основ — українське село…