Ти повинен зробити добро зі зла,
тому що його більше ні з чого зробити. Р.П.Воррен
Епіграф до повісті "Пікнік на узбіччі" братів Стругацьких
Опинитися на управлінській верхівці - це майже те саме, що (як те сталося колись із героями фільму Андрія Тарковського "Сталкер") опинитися на порозі приміщення, в якому здійснюються промовлені бажання. Так само привабливо. І так само небезпечно.
У чому й переконався один із приятелів Сталкера, котрий замовив видужання для хворого брата, а отримав брата покійником і купу золота у своїй кімнаті… Інші ж охочі, хто, ризикуючи життям, важко добирався до того дива, врешті-решт, ставши на його порозі, так і не посміли нічого озвучувати. Бо дорогою до нього збагнули просту істину: ніхто з них не знає, чого справді хоче сам і що з того хотіння зчитає "машина щастя", яка й призначена трансформувати забаганки в якісь дії під замовлені результати. То, щоб не отримувати своїх "покійників" і свої "купи золота", поки що краще помовчати.
Наша міністерка освіти, на противагу тим слабакам зі "Сталкера", людина хоробра. Можливо, тому, що дорога до "кімнати щастя" в неї була дуже куценька, тож розмірковувати над різними житейськими колізіями людина не мала часу. А можливо, тому, що ще по-дитячому наївна і щиро переконана: сказане нею - це таки істина, і воно буде сприйняте, потрактоване і втілене управлінським апаратом зовсім не так, як казане її попередниками. Бо ті не вміли казати так, як треба. А вона - зуміє.
Міністерка ще не знає, що "машина", яка прописує начальственним бажанням алгоритми реалізації, працює за законами підміни духу - буквою, загального - окремим і підпорядковує всі дійства потребам суто причетних до їх розгортання "кадрів". А заяви про відстоювання інтересів учня в тому процесі - це часто лише вміле прикриття для всіх, кому на того учня начхати. Не знає вона, що гру в зіпсований телефон винайдено саме в управлінських надрах. Як і принцип дії зворотного зв'язку, за яким "низи" завжди показують "верхам" те, що ті хочуть бачити, але роблять те, що зробити вдається. Тому коефіцієнт спотворення картини реального стану справ ув освітній галузі - зашкалює.
Наприклад: із "кімнати щастя" надходить розпорядження: на виконання вимог Закону України "Про освіту" ("В Україні створюються рівні умови доступу до освіти"; ст.3,п.2), забезпечити нарешті через формування освітніх округів усім дітям певного регіону однакові можливості для здобуття повноцінної освіти; округ - це об'єднання різних структур, якими на території певної громади твориться цілісний культурно-освітній простір для того, щоб увесь його потенціал працював на кожну дитину регіону; входять до того простору також опорні школи та їхні філії.
Розумне розпорядження? Безумовно. Але тільки в першому пункті "Положення про освітній округ та опорний заклад освіти", в якому дається визначення округу. У всіх інших пунктах ідеться вже суто про опорні школи та їхні філії. Наче саме вони і є округ, а все решта - поза ним. Виходить, створити округ - це поділити наявні в мережі освітні заклади на головні і підлеглі - опорні і філії, а тоді - взятися за зміцнення матеріально-технічної бази опорних. Зміцнюєш опорні - значить, зміцнюєш весь округ. Утеплюєш опорні - значить, тепло робиться і в неутеплених філіях. Комп'ютеризуєш опорні - значить, краще живеться і філіям, у яких на 80–100 учнів залишається три морально і фізично застарілих, але ще сяк-так діючих комп'ютери. То дарма, що на весь округ - жодного повноцінного кабінету фізики чи хімії, майстерні чи музичного класу, що повноцінні гуртки (аж два-три, бо на більше немає фінансування) і спортивна школа - лише в райцентрі. Якщо вони перебувають на території, проголошеній округом, - отже, вони є у всіх. Насамперед у тих, у кого їх немає.
Таким чином, у результаті "опоризації" ми отримали не "рівні умови доступу до освіти", а повну їх протилежність - дискримінацію учнів за місцем проживання і присвоєним школі статусом. Але хто про це говорить? Де? Та навпаки - "знизу" "нагору" летять переможні реляції: ось як ми добре забезпечили кожному учневі нашого округу "рівні умови доступу до освіти"! Ось як у нас поліпшилися показники в розрахунку на окрему душечку окремого "середнього учня"!
…І вже міністерка на основі тих реляцій заявляє, що "опорні школи. Це дійсно є інструмент того, як ми можемо в регіонах покращити доступ до якісної освіти. Опорна школа, якщо дуже просто, - це велика школа, в якій обладнане освітнє середовище, є кабінети, лабораторії, навчальні матеріали, фахові вчителі, які викладають кожен свій предмет".
А щоб додатково обґрунтувати свої симпатії до опоризації, пані Новосад береться маніпулювати показниками, за якими - взагалі ніякої реальності. Ось вона каже, що випускники малокомплектних шкіл (тих, у яких 30–50 учнів) на ЗНО показують на 20–30% гірші результати, ніж випускники, "які навчаються у повнокомплектних класах і у великих школах". Це справді дивно. Адже малокомплектні школи не мають старшої ланки, відтак їхні "випускники" взагалі нічого не можуть "показати" на ЗНО.
Взагалі, протиставлення понять "велика школа" - "мала школа" - це теж чистої води маніпуляція. Бо жодне з них не адекватне уявленню "краща школа". Я легко можу показати на результатах цьогорічного ЗНО, як "великі школи" програють "малим". Як цілий ряд міських шкіл за своїми показниками опиняються позаду містечкових чи й сільських. Це у відповідних звітах УЦОЯО легко може виявити кожен охочий. І міністерка теж…Було б бажання.
Справді великою і справді опорною може вважатися лише та школа, яка стане "серцем", а не "шлунком" освітнього округу, яка працюватиме на кожну складову цього округу, а не поглинатиме їх як ресурс для самопорятунку. Опорність - це функція, а не статус, це обов'язки, а не права. Пріоритетність фінансування саме для того й передбачена, щоб така школа могла краще виконувати свої обов'язки перед кожною дитиною замкненого на неї округу чи якоїсь його частини. Вона має так скоординувати діяльність усіх складових освітнього округу, щоб усі їхні переваги стали ще потужнішими, а недоліки - ліквідувалися. Це дуже непроста робота для всіх - батьків, громадськості, органів самоврядування, підрозділів культури, медицини, освіти. Це якісно інший рівень існування культурно-освітнього простору, який може дати якісно інший освітній результат, а не лише кращий показник на ЗНО. І я не знаю, чи багато в Україні освітніх округів, які саме на такий результат орієнтуються.
Якщо ж опорна школа виступає "шлунком" освітнього округу, який поглинає все, що тільки дозволяють поглинути, то скажімо чесно: державі і самоврядуванню сьогодні не йдеться про створення для кожної дитини рівних умов доступу до освіти. Держава та самоврядування і створили "опорні школи" як механізм ліквідації нинішньої справді неефективної мережі освітніх закладів, а не засіб координації освітніх потуг. Ліквідації за принципом, за яким глібовський Охрім латав свою свиту: тут утяв - там доточив. Свитою в нас - фінансування освіти: тут зменшили видатки - там наростили, тут закрили школу - там учителям кинули якусь копійчину. Головне, щоб дебет і кредит сходилися, та ще й репутація була хорошою…
Звичайно, не міністр визначає суть освітньої політики держави. І не освітня галузь задає тон у загальніших пріоритетах. Навпаки: вона - лише знаряддя реалізації цих пріоритетів. Але знаряддя надзвичайно потужне, якщо до влади в країні приходить політична сила, якій болить доля цієї країни. І якщо та політична сила каже: "Шановне панство, ми дуже нікудишні. А жити хочемо так, як ті, хто таки чогось вартий. Ні, це добре, що ми вже хочемо. Залишається зовсім мало: зробімо себе вартісними, здатними продукувати інше життя. У всьому. Щохвилини, а не лише перед відеокамерою. Безумовно, чільну роль у нашому з вами переродженні має відігравати освіта. Не будь-яка - найкраща. Орієнтована на розбудову потенціалу кожної людини…"
У нас поки що інші політичні сили з іншими інтересами… Отож із мого району, який має 788 кв км. багатющої на різні ресурси території і аж 30 тисяч населення, періодично виїжджають спочатку на заробітки, а тоді й на постійне проживання то в Польщу, то в Росію ті, кого називають економічно активними. А з Сінгапуру (площа - 622 кв км. без будь-яких ресурсів, 5,2 мільйона населення) чомусь не їдуть… Видно, їм далеко добиратися до Польщі, тому мусять якось самі собі давати раду. А раз самі і собі, то "машина щастя" в них працює без спотворень. Принаймні я не помітив там розбіжності між визначеними цілями і досягнутими результатами. І я точно знаю: ресурсів для таких результатів там не було…