В Україні 803 вищих навчальних заклади I-IV рівнів акредитації. Чи може Україна дозволити собі таку кількість вишів? У нинішніх економічних умовах питання раціонального використання державних ресурсів вкрай актуальне. Проте ще важливіше стратегічне завдання – забезпечення високої якості освіти як головного ресурсу для розвитку держави. Сьогодні ніхто не візьме на себе сміливість заявити, що всі три сотні ВНЗ III-IV рівнів акредитації гарантують високу якість освіти. Тому питання зменшення кількості державних вишів є вкрай актуальним.
Попереднє керівництво Міністерства освіти і науки намагалося вирішити проблему шляхом злиття ВНЗ. Щоправда, крім хвиль невдоволення серед викладачів і студентів, жодних реальних результатів такі об'єднання не дали - ні в плані економії державних коштів, ні в плані покращення навчального процесу.
Інший шлях - перегляд ліцензій. Але в його нинішньому вигляді цей процес навряд чи принесе бажані зміни. Претензії до чинних процедур ліцензування й акредитації давно відомі: непрозорість процедури, надмірний обсяг документів, які необхідно подавати, часто - необґрунтованість критеріїв оцінювання, людський фактор. У плані дій Міністерства освіти і науки України на перші 100 днів першим пунктом змін у контексті вищої освіти зазначене саме спрощення процедур ліцензування. На сьогодні Урядом уже погоджено зміни до постанови про ліцензування. Підготовлено й інші документи для підвищення ефективності процесів ліцензування та акредитації, насамперед - завдяки залученню зовнішніх експертів.
Водночас переглянути десятки тисяч ліцензій - неможливо суто з управлінської точки зору. До того ж постане логічне питання - з кого починати? За яким критерієм обирати тих, чиї ліцензії підлягають перегляду? Це не означає, що на зазначеному напрямі не треба працювати. Ще й як треба! Принагідно не забуваючи про часові рамки та інші обмеження на цьому шляху.
Ще один механізм, доступний наразі міністерству, - поступове зменшення державного фінансування для ВНЗ, які не можуть гарантувати необхідну якість освіти, через зменшення обсягів державного замовлення та передачу цих місць сильнішим університетам. Цей механізм так само не ідеальний, особливо зважаючи на чітко усвідомлену потребу грунтовного реформування самої ідеї державного замовлення. Але кардинальну реформу не можна робити за три місяці до початку вступної кампанії. Сьогодні потрібно сповна використати для суспільного блага ті механізми, які вже доступні.
Головним таким механізмом є прийнятий у листопаді 2012 р. Закон України "Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів". Масована критика роздачі місць державного замовлення на основі особистого рішення міністра, а не на підставі чітких та зрозумілих критеріїв, спонукала до прийняття цього закону. Він дуже далекий від ідеалу і констатує лише рамкові положення. Під нього було розроблено низку підзаконних актів - процедуру формування середньострокового прогнозу потреби у фахівцях, методику визначення вартості навчання на одну особу, порядок формування державного замовлення і розподілу його між вищими навчальними закладами на конкурсних засадах.
Фіксування вимоги конкурсного характеру розподілу було чи не головним досягненням цього закону. Торік ці конкурси зазвичай мали бутафорський характер, а місця продовжували розподіляти за особистими преференціями. Завдання для нового керівництва Міністерства - сповна використати чинні правові механізми задля підвищення прозорості та ефективності розподілу місць. Тому ми вже почали працювати над формуванням комісії, яка, власне, розглядатиме заявки від ВНЗ. При цьому буде створено окремі секції для розподілу місць різних напрямів підготовки, адже зрозуміло, що експерти з ІТ не зможуть кваліфіковано оцінити підготовку фахівців з міжнародного права і навпаки. При цьому членами таких комісій мають бути не чиновники, а представники асоціацій роботодавців, експерти, науковці тощо.
Важливо, що оцінювання відбуватиметься за тими показниками, які справді дають можливість оцінити рівень навчання, - це, зокрема, дані про міжнародні публікації, рейтинг цитування тощо. Безперечно, слід враховувати й інші чинники, насамперед потребу у фахівцях у певних регіонах. Скорочення жодним чином не зачепить потужні регіональні виші, йдеться лише про необхідність поступового зменшення фінансування вочевидь неефективних вишів.
Звісно, ми розуміємо, що перелічені заходи не приведуть до кардинальних миттєвих змін. Проте це лише початок на шляху до нової вищої освіти в Україні.