— Коли в 1960 році я приїхав сюди після закінчення Кіровоградського педінституту викладати англійську мову, це була школа-інтернат для сиріт. Обірвані діти зустріли не дуже привітно: «Не треба нам ніякої англійської!». Добре, що підручник мав тільки я, тому все писав на дошці, а їх примушував переписувати, і хоч так вони замовкали й давали можливість якось вести уроки. Оці мої «курси молодого бійця» завершилися на воді. У кінці навчального року викликав директор: «Ви гарно попрацювати, то й відпочинете добре». І на місяць послав мене одного разом із тридцятьма найзапеклішими бешкетниками у Крим. Через свою недосвідченість я взяв квитки не на прямий поїзд до Сімферополя, і цілий день довелося пробути у Дніпропетровську. Хлопці запропонували піти на пляж, і ми через усе місто попрямували до Дніпра. Там як кинулись мої діти у річку, розпливлись навкруги, а я, бідний, бігаю туди-сюди, втратив над ними контроль. Толя Шейко, сурмач, каже мені: «Не переживайте, сядьте отут під деревом і чекайте. О 5-й вечора я просурмлю — і всі будуть тут». Так воно й сталося. А вже в Криму (ми жили у селищі Привітному в наметах) я щодня долав із хлопцями пішки трикілометрову відстань до моря. Вони плавали добре і якось позаскакували просто у штормові хвилі. Я — за ними, а вони: «Олександре Георгійовичу, вертайтесь, а то ще втопитесь...» Той відпочинок я запам’ятав назавжди, бо, по-перше, вижив, а, по-друге, із найважчих підлітків сформував колектив: ми там на різних змаганнях займали усі перші місця.
Коли я працював уже старшим вихователем, у 1968 році пішли балачки, що із нашої школи робитимуть тюрму. Ніхто не знав, що за спецшкола тут буде, але всі боялись: бо і високий цегляний паркан почали будувати, і штрафну кімнату (карцер) відкрили. Реорганізація школи тривала цілий рік. Мене призначили заступником директора. Прислали перших дітей — дванадцятирічних пострижених «під нуль» хлопців. Їх — четверо, а наш колектив — чоловік сто. «Думаєте, налякали оцим парканом? Ми в цій спецшколі і дня не будемо!», — заявили нам одразу. Після обіду вивели їх замітати подвір’я. Чую — хтось кричить: «Втеча!». Двоє перестрибнули через паркан. Як зараз бачу: біжить директор школи, за ним десяток педагогів... Охоронці зловили втікачів, посадили вперше до штрафної кімнати. А ми вже потім чергували тут день і ніч. Дітей ставало все більше. У 1975 році директор пішов на пенсію, а його місце запропонували мені. Я погодився, але потім чотири години ходив по степу і каявся, що це зробив. Та мене підтримав колектив: я ж виріс на їхніх очах. Тепер уже міг втілювати усі свої ідеї і перевернув тут усе з ніг на голову. — Як же ви це робили? — Я розумів: без дитячого колективу тут нічого не здійсниш. Відверто скажу: діяв трохи за Макаренком. Обрали у класах командирів, їхніх заступників, щоб через них впливати на дітей. Найголовніше: налагодили дисципліну. Бо до цього грубощі серед учнів були неймовірні, молоді вчителі не хотіли йти на роботу. Та й вихователі стали лагіднішими з дітьми. Я вже міг півдня спокійно працювати без жодного вчителя і вихователя. — Ви так розказуєте, наче все відбулось як за графіком, зовсім просто і легко. А складнощі? — Ой, їх було дуже багато. Пам’ятаю, троє втекли у двадцятиградусний мороз. Ми всю ніч шукали їх скрізь, а знайшли аж під ранок у скирті. Можете собі уявити оте напруження... Ще випадок. За хлопцем із Сибіру женуться наші чергові з режиму, а він добігає до річки, озирнувся і гукає: «Вертайтесь, сибіряки не здаються!» І в холодну воду. Переплив, помахав рукою... Піймали іншого хлопчину, приводять до мене. «Чому, що сталось?» — питаю. Він розплакався і каже: «Рік у школі — жодного листа. Другий рік — теж. Решта їдуть на канікули, а я тут лишаюсь. І я вирішив втекти додому, подививтись на свій двір — як там мої собачка й котик?.. З’їздив, подивися. Тепер робіть зі мною, що хочете...» А на третій рік перебування цього хлопчини у нашій школі дзвонять мені з прохідної: «Приїхала мати Мережка, п’яна — ледве на ногах тримається, що з нею робити? Я згарячу сказав, що ніяких побачень, відправити її додому. Та доки слухавку клав, подумав: ця ж дитина не бачила матір два з половиною роки... У неї на руках немовля восьмимісячне, а хлопчина, дев’ятикласник, кинувся до неї, притулився... І на мене поглядає — йому ж і соромно за матір, і від радості тане. Добре, що я це побачення дозволив, бо через три місяці мати Віталія Мережка згоріла від горілки. У цих діток або немає батьків, або є дуже погані, які позабували їх, навіть теплого слівця не напишуть. Я працюю директором цієї школи 26-й рік, і з кожним роком життєві історії наших учнів усе страшніші — суцільне позбавлення батьківських прав через наркоманію та алкоголізм. Та незважаючи на це все найдорожче для дітей — їхні батьки. І ні в якому разі не можна сказати про них щось негативне. Я говорю дітям: ваші батьки — хворі, а хвороба — то велика біда... — Такий ошатний хлів і чистеньких вгодованих поросят, яких ми побачили на шкільній свинофермі, зустрінеш тільки у доброго господаря... — У нас є і кролі, й кури. Біля самої школи величенька присадибна ділянка — чотири гектари: там виноградник, сад хороший, усі городні культури вирощуємо. На 25 гектарах землі посіяли ячмінь, пшеницю, сорго (віники робимо і продаємо). Ще взяли 50 гектарів соняшнику. Усе це нам треба з дітьми (а їх у нас не більше п’ятдесяти) обсапати і довести до ладу. — А учні не протестують, що вони не раби, щоб так трудитись? — Ну, по-перше, більше чотирьох годин у день вони не працюють. І не на когось, а на себе. А, по-друге, після того, як зберемо врожай, на «Святі праці» за наказом директора школи найсумліннішим трудівникам вручають призи: годинники, ланцюжки з хрестиками, м’ячі, альбоми тощо (перед тим, як закупити ці подарунки, вчителі непомітно розпитують, хто що хоче). Три роки підряд ми вирощували навіть шовкопрядів. Привезли нам дві сірникові коробочки, а їхній вміст «розселився» потім на стелажах у спортзалі, майстернях, коридорах. Діти по шість разів на день їздили з мішками рвати у насадженнях листя шовковиці. Ну, то справа дуже марудна. — Якщо до цих сільськогосподарських навичок додати ще й робітничі, які здобуваються біля верстатів у шкільних майстернях, та мистецькі (гурток інкрустації соломкою), то випускники Балазівської школи соціальної реабілітації повертаються додому справжніми майстрами. Уже вмітимуть заробити на хліб... — Це дійсно так. Але тут одразу виникає болюча проблема: куди потім цих дітей відправити? У багатьох матері — алкоголічки, які за три роки жодного разу не провідали своїх синів. І зараз невідомо де блукають. У когось батьки перебувають в колоніях. Ви знаєте, наші діти — це такий шматок горя... А про них кажуть: бандити... Я з усіх сил стараюсь, щоб десь якось прилаштувати кожного після школи. За 30 років ми випустили в життя три з половиною тисячі дітей з важкими долями, з них 30% потрапили потім у спецучилища й колонії, а решта стали нормальними людьми. Я зберігаю листи і тих, і других. — Ви сказали, що у вашій школі зараз не більше 50 учнів. А на скількох дітей вона розрахована? — На 140—160 місць. — І це при тому, що у кожному місті зараз зустрінеш безпритульних дітей, котрі живуть просто на вулиці і невідомо чим займаються... Що б ви зробили, аби якось змінити таку нелогічну нелюдяну ситуацію, коли б мали таку можливість? — Мені здається, що вирішити це не так уже й складно. На місці глав держадміністрацій (районних чи міських) я б дав завдання відділам народної освіти та іншим службам, які відповідають за дітей, узяти на облік усі неблагополучні сім’ї, щоб мати вірне уявлення. Потім розібратись з кожною сім’єю зокрема: якщо там немає кому турбуватися про дітей, одних направити до інтернатів для сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а других — до таких спецшкіл, як наша. Не чекати, доки голодна кинута напризволяще дитина вкраде чи ще щось утне. І потрапить до нас тільки за вироком суду. Ось мені прислали кількох дітей за заявами батьків, які не можуть дати з ними раду. Деякі вперше побачили в нас постіль. Півроку прожили, а потім прокуратура зобов’язала мене повернути їх додому. Вони плакали, не хотіли звідси їхати. До нас якось привезли кілька десятків важких підлітків з Кіровограда — на екскурсію, щоб налякати, де вони можуть опинитись, якщо поводитимуться так і далі. А вони подивились і сказали: ми хочемо тут залишитись... Нам теж треба
якось жити... — Я пограбував гараж і 280 підвалів. За одну зиму. Це тільки ті крадіжки, про які подані заяви. А ще чимало людей до міліції не звертались. Ну, звісно ж, робив усе це не сам, — тихо, сумно і втомлено «простягнув» мені свою кримінальну «візитку» тринадцятирічний Сергій Моргун з Вінниці, котрий на час нашого знайомства пробув у школі соціальної реабілітації всього лише півтора місяці. — Що ж ви у тих підвалах знаходили? — Велосипеди, закрутки різні. Все, що на очі потрапляло. Потім продавали. Коли трохи вдягнулись, витрачали на себе гроші в кафе. — І це — все, чи були ще якісь справи? — Були. Ми п’яних людей били і забирали у них гаманці. — Ми — це вас скільки? — Ну, збиралося десь 15 хлопців. — І всі — на одну людину? — Так. — Коли ви цю людину били, тобі було жаль її чи ні? — Це, знаєте... Якщо чоловік скаже: «Хлопці не бийте», то ми били якось ніжніше. Намагалися, щоб не дуже... А того, хто опирався, не жаліли. Ну, я по обличчю ногами не бив. Так, підніжки ставив чи ще щось... — А інші цілили ногами в лице? — Так, старші хлопці. — Ти не думав у такі хвилини: «А що, якби так мене?». — Коли виникали якісь конфлікти, збиралося багато хлопців і траплялося й таке, що били мене одного. А якщо компанія проти компанії... Їх більше — били нас. І навпаки. Я не ображався: бо сьогодні вдарять мене, а завтра вдарю я. Таке життя. — Хіба життя полягає в тому, що сьогодні б’єш ти, а завтра тебе? Невже в ньому немає чогось важливішого? — Є, та якщо не намагатись заробити собі на життя... — Але ж заробляти можна й інакше, своєю працею? — Де я міг працювати, коли мені було тоді 11 років? Мама — безробітна, щодня пила, винесла з дому навіть мої іграшки. Бабусі вже 84 роки, вона теж пила і уваги не мене не звертала. Я був голодний, мені треба було якось прогодувати себе, вдягнутись. — У школу ходив? — Ходив. Потім зв’язався з бандою і перестав. — А як у банду потрапив? — Спочатку познайомився з одним із них. Потім пішли на дискотеку, там стояли усі інші. І почав з ними гуляти. — Вони тебе кудись посилали? — Там не було такого, ми на діло усі разом ішли. У кого краща ідея. — Ви ці ідеї розглядали? — Так. Хтось пропонував: «Ходімо до «Рубіна» (є таке кафе). Ми сиділи неподалік від входу і чекали, доки звідти вийде хтось п’яний... — І скільки було «твоїх» п’яних, у побитті яких брав участь? — Десяток набереться. — Отож, ви побили когось, забрали гроші, щось купили собі, смачно поїли. І задоволені, не шкодували ні за чим? — Ну, бувало, що казали: «Шкода мужика. Може, він сім’ї зарплату ніс...» Та що поробиш, нам теж треба якось жити... — Якби твоя мама не пиячила і ти не був голодним, чи пішов би красти? — Ні. Коли б у сім’ї все було добре, я б ніколи цього не робив. — На останній крадіжці попався тільки ти? — Нас судили п’ятьох, але решту хлопців ми не викрили. Ні, не ватажків. Просто ми хотіли, щоб засуджених було якомога менше. — Як ти гадаєш, ті, що лишились на волі, і далі продовжуватимуть грабувати? — Так. Але ми їм будемо за приклад, бо на помилках других теж вчаться. — І, може, вони таки зупиняться? — Не зупиняться, але намагатимуться трохи думати. — Думати — про що? — Щоб не потрапити на лаву підсудних. І, може, заробляти гроші по-людськи. — А що значить «заробляти по-людськи» особливо для тебе? — Чесно. Щоб жити, як людина. Я хочу стати або автослюсарем, або автомеханіком. — Допомагатимеш мамі, коли будеш дорослим? — Звичайно. Найперше я спробую щось зробити, аби вона не пила. Але це буде нелегко. Мій дядько хотів віддати її на лікування. Та йому сказали: якщо вона п’є по-чорному, це не допоможе. Мабуть, треба її якось відговорювати, умовляти... |