Законопроект про мови в країні; в чому її проблеми, якими їх вважати — реальними чи надуманими? Уникаючи вступати в суперечку, ми хочемо представити деякі результати проведеного нами комплексного дослідження. Сподіваємося, що стаття дасть і тій, і іншій стороні аргументи, які грунтуються не на емоціях, а на встановлених фактах. Підкреслимо, що ми прагнули уникати участі в ідеологічній полеміці між прибічниками «українізації» та їхніми противниками, а також участі в політичних дебатах з приводу нового мовного закону. Наша позиція зумовлена виключно результатами досліджень, які фіксують основні тенденції розвитку мовної ситуації в наший країні.
Дана стаття базується на результатах дослідження мовної ситуації в Україні, яке складалося з двох компонентів: аналізу законодавства та соціологічного дослідження. Для реалізації другого компонента 2009 року було проведено опитування 1200 жителів України, 1547 випускників шкіл, експертні інтерв’ю з суддями, вчителями, медіаменеджерами (з допомогою Київського міжнародного інституту соціології), а також опитування 1200 жителів України, присвячене мовним проблемам в освіті (з допомогою Центру соціальних і політичних досліджень СОЦІС). Крім того, використано статистичні дані. Дослідницький проект здійснювався в рамках гранта Фонду «Русский мир». За результатами проекту випущено дві книжки: «Русский язык в Украине. Законодательство» та «Русский язык в Украине. Социология и статистика»..
Почнімо з найприроднішого запитання: яка насправді мовна ситуація в нашій країні і як вона змінювалася за роки незалежності? У процесі аналізу цієї теми — і в наукових статтях, і в політичних дискусіях — як одне з основних джерел даних і аргументів зазвичай наводяться результати перепису 2001 року. Зауважимо, що в ньому вимірювання мовної ситуації було здійснено методично некоректно. Дані будь-якого перепису і трактування його матеріалів не тільки відображають реальність, а й є способом конструювання цієї реальності. В даному разі це виразилося в тому, що мовна ситуація в переписі вимірювалася єдиним запитанням про те, яка мова є рідною для респондента. 67,5% українців назвали своєю рідною мовою українську, 29,6% — російську, інші мови — 2,6%. Очевидно, що такий «простий» спосіб мовної ідентифікації повністю відповідає російській приказці «простота — хуже воровства». Процитуємо професора Миколу Шульгу, який звертає увагу на граничну неоднозначність самого поняття «рідна мова»: «Заповнюючи опитувальний листок перепису, люди мали на увазі, як ми переконалися, абсолютно різні речі. На запитання «Як ви вважаєте, що таке рідна мова?» більш як третина (34%) опитаних відповіли, що «це мова, якою я думаю і можу вільно спілкуватися». Майже стільки ж (32%) заявили, що це «мова національності, до якої я належу». Ще 24% респондентів вважають, що рідна мова — «це мова, якою розмовляли мої батьки». На думку 8% опитаних, рідною мовою є та, «якою я розмовляю найчастіше». Очевидно, запитання про рідну мову вимірює абсолютно різні речі в різних людей, а отже — не вимірює нічого. Для прикладу, в нашому дослідженні, якщо російську назвали «рідною» 29,6% українців, то «зручною» (якою найлегше розмовляти) — 42,5%. Тут доречно навести дані Київського міжнародного інституту соціології, який, починаючи з 1991 року, з допомогою спеціально розробленої методики відстежує динаміку вибору мови, якій віддають перевагу респонденти під час проведення масових опитувань.
Отже, впродовж 17 років незалежності частка українців, які вибирають українську мову, жодного разу не перевищила 50%, а частка тих, хто вибирає російську, завжди була вища ніж 50%. Про що говорять ці дані? Як мінімум про те, що поширеність української та російської мов приблизно однакова і посилання на дані перепису 2001 року при формуванні державної мовної політики не зовсім коректні. Звертає на себе увагу той факт, що структура мовних уподобань громадян України за всі ці роки практично не змінювалася (попри зусилля влади, спрямовані на витіснення російської мови). Іншими словами — механізми, які забезпечують стабільність і відтворення мовного балансу, виявилися значно потужнішими, ніж зусилля політиків змінити цей баланс.
Якщо фактичне використання мов змінилося мало, то цього не можна сказати про ситуацію в правовій сфері. В результаті проваджуваної державою мовної політики змінилися можливості використання мов практично в усіх сферах суспільного життя. Особливо помітно це у сфері освіти. Всі роки незалежності частка учнів україномовних шкіл неухильно зростала, частка російськомовних, відповідно, скорочувалася (див. графік).
Частка учнів україномовних шкіл підвищилася з 45% до 82,7%, частка російськомовних знизилася з 54% до 17,7%. Остання цифра істотно менша за частку тих, хто назвав російську мову рідною (29,6%), але порівнянна з часткою етнічних росіян (цифри щодо «рідної» мови взято з перепису 2001 року, хоча про якість цих даних уже йшлося вище). Це дозволяє офіційним представникам України демонструвати її як приклад справедливої мовної політики. Проте навіть якщо взяти за основу етнічний критерій, то картина не стає справедливішою. Розглянемо ситуацію в регіональному розрізі.
Видно, що процес скорочення кількості російськомовних шкіл усі ці роки йшов більш-менш рівномірно по всій Україні, як Західній, так і Східній. Між 2004 і 2008 роками частка російськомовних шкіл продовжувала зменшуватися. Якщо розглянути ситуацію по областях, то виявиться, що є дев’ять регіонів (усі — південний Схід), де частка російськомовних шкіл усе ще досить висока (як мінімум — 16%), ще дві області (Миколаївська і Сумська), де вона перебуває між чотирма і дев’ятьма відсотками, тоді як у всіх інших частка російських шкіл нікчемна і в кілька разів менша, ніж частка етнічних росіян (не кажучи вже про частку російськомовних). У 16 західних і центральних областях України працюють 26 російських шкіл, що становить 0,2% від їх загального числа в регіоні. У Рівному ще 1996 року було закрито всі російські школи, замість яких було утворено кілька класів з російською мовою навчання. Таким чином, більш-менш «рівноважні» показники досягаються за рахунок регіонів Сходу і Півдня. У більшості ж регіонів, зокрема в столичному Києві, російську мову витіснено з системи середньої освіти майже повністю. Так, у тримільйонному Києві, котрий як мінімум наполовину російськомовний, у 2006/07 навчальному році діяло всього сім російськомовних шкіл. Для порівняння: в Латвії, все населення якої становить 2,4 млн., діють 150 шкіл із російською мовою навчання. Тим часом результати досліджень показують, що переважна більшість (понад 2/3) жителів України дотримуються думки, що бажаючим має бути забезпечена можливість здобування середньої освіти російською мовою (див. табл. 3). Причому цю думку поділяє і половина тих, хто у спілкуванні віддає перевагу українській (при 40% тих, хто дотримується протилежної точки зору).
Окремо слід сказати про вивчення російської мови та літератури. Понад 60% опитаних вважають, що російська мова і російська література мають в обов’язковому порядку вивчатися (в україномовних школах; про російськомовні питання, природно, не стоїть) як окремі предмети, ще 33% вважають, що їх потрібно вивчати як факультативні предмети для бажаючих, і всього 3% заявили, що немає потреби в їх окремому вивченні.
Чи можемо говорити про дискримінацію російськомовних громадян України? Кажучи об’єктивно — так, державна дискримінація існує, оскільки державна політика порушує права і свободи російськомовних громадян у тих сферах, в яких держава регламентує вживання мов. Так, ця політика спрямована на ліквідацію російських шкіл (чого практично вже досягнуто в Західній і Центральній Україні), на значне зниження частки російської мови в теле- і радіоефірі; робляться спроби обмежити ввезення російськомовної літератури в Україну тощо. З іншого боку, в суб’єктивному плані, дискримінація переживається як несправедливість, вчинена стосовно особи.
За даними дослідження, переважна більшість (84,6%) опитаних заявили, що їм не доводилося стикатися з порушенням їхніх прав і інтересів, пов’язаних з мовою спілкування за останні п’ять років, і тільки 13,4% сказали, що їм доводилося досить часто (5,3 %) або рідко (8,1%) стикатися з подібним. Наголосимо, що переважна більшість (76,4%) тих, кому доводилося стикатися з порушенням їхніх прав і інтересів, пов’язаних з мовою спілкування, — російськомовні, і майже 70% — жителі Південно-Східної України.
Як бачимо, дискримінованим вважає себе лише відносно невеликий відсоток громадян. Пояснити це можна сукупністю кількох чинників. З одного боку, тим, що «суворість законів пом’якшується необов’язковістю їх виконання», і цей чинник, який діяв іще в царській Росії, продовжує діяти і сьогодні на пострадянському просторі. (Наприклад, законодавство практично забороняє використання російської мови в судовій сфері, проте фактично судові процеси, як показали наші дослідження, практично завжди й повсюдно проходять мовою, зручною для учасників процесу.) З іншого боку, значна частина російськомовних українців або приймає, або навіть схвалює українізацію: «...Мы же все-таки живем на Украине, и дети должны знать материал на родном языке» (з інтерв’ю).
За даними Центру Разумкова, абсолютна більшість (86%) російськомовних громадян сприймають Україну як свою Батьківщину, а переважна більшість (72%) — повністю або швидше є її патріотами. Тому російськомовне населення приймає вимогу володіти українською мовою як справедливу і, відповідно, часто не розглядає ситуації, що обмежують або взагалі скасовують право вибору мови здобування освіти, мови офіційного спілкування тощо як дискримінаційні.
Взагалі є підстави говорити про високий рівень толерантності українського народу (як російсько-, так і україномовних громадян), що різко контрастує з непримиренністю, нетерпимістю українських політиків та представників гуманітарної інтелігенції).
Основою суспільного компромісу в мовному питанні, як він вимальовується на підставі відповідей респондентів, є відмова влади від насильницького нав’язування громадянам тієї чи іншої моделі мовної поведінки. Так, 50,6% опитаних висловилися за те, щоб у кожному населеному пункті було достатньо шкіл як з російською, так і з українською мовою викладання, щоб батьки самі могли вибирати, в школу з якою мовою викладання їм віддавати дитину (прибічниками повної українізації освітнього процесу є 17,8%). Або інший приклад: 75% опитаних вважають, що частина сеансів зарубіжних фільмів в кожному кінотеатрі має йти з українським дубляжем, частина — з російським, щоб глядач сам вибирав (за повну українізацію кінопрокату виступають 14%).
Показово, що, на думку більшої частини українців, держава повинна забезпечити російськомовним громадянам можливість здобувати освіту, дивитися загальнонаціональні канали, читати газети і журнали, спілкуватися з чиновниками російською мовою. Розходяться в думці лише щодо того, чи повинна ця можливість надаватися на території всієї України чи тільки в тих областях, де населення цього бажає. Зокрема 45,3% опитаних вважають, що право на здобування освіти російською мовою має надаватися на всій території України, 38,3% — тільки в тих областях, де більшість населення цього бажають, і тільки 9,8% — проти такого права. Так само 51% опитаних вважають, що можливість дивитися загальнонаціональні телеканали російською мовою має бути забезпечена на всій території України, 35% — тільки в тих областях, де цього бажає більшість населення. Проти висловилися 9% опитаних. Нарешті, 43% вважають за необхідне забезпечити російськомовним громадянам можливість спілкуватися російською мовою з чиновниками, в окремих областях — 34%, «проти» — 17%.
Вище йшлося про толерантність українців у ставленні до російськомовних. Але ми вправі сказати, що справедливим є і протилежне: російськомовна група аж ніяк не є якимось монолітом, непримиренно налаштованим проти українізації. Навпаки. Проведене дослідження продемонструвало неоднорідність російськомовної групи. У ній справді можна чітко виділити сегмент тих, хто украй негативно оцінює мовну політику, спрямовану на розширення сфери застосування української мови насамперед за рахунок витіснення російської, віддає перевагу російській мові при перегляді телепрограм і фільмів, читанні газет, виборі мови навчання для своїх дітей. З іншого боку, є досить помітний сегмент російськомовних громадян, які лояльніше ставляться до політики українізації і не проти того, щоб їхні діти вчилися в школі з українською мовою навчання. До сегмента російськомовних, котрі лояльно (або, якщо завгодно, конформістськи) ставляться до українізації, входять переважно ті, хто а) є російськомовним моноетнічним українцем; б) орієнтується на етнокультурну національну ідентичність і через це сприймає свою російськомовність радше як недолік. При цьому даний сегмент громадян у переважній більшості виступає проти політики жорсткої українізації, що передбачає повне витіснення російської мови. Вони проти того, щоб їм самим забороняли використовувати ту мову, якою їм найзручніше розмовляти, — російську, але не бачать проблеми в тому (а в ряді випадків цього бажають), щоб їхні діти українізувалися.
У чому ж полягають проблеми російської мови?
Політики пишуть про проблеми мови: одні — про проблеми російської мови, інші — про проблеми української. Правильніше, звісно, вести мову не про проблеми мови (у мови проблем немає і бути не може), а про проблеми тих, хто цією мовою користується. Але із цим застереженням можна сказати, що великою мірою мають рацію і ті й інші політики: проблеми справді є, але стосовно різних мов вони різні. Проблеми україномовних полягають насамперед у тому, що українська мова фактично займає слабкі позиції у ряді сфер суспільного життя, і передусім, мабуть, у сфері культури. Фактично українська мова досі сильно поступається російській у книговиданні і (що значно важливіше) в «книгочитанні». І річ не в тому, що україномовних книжок видають мало (їх досить багато), а в тому, що їх не надто охоче читають. Наприклад, за офіційними даними, в 2004 році в країні вийшло близько дев’яти тисяч видань українською мовою і чотирьох
тисяч російською; 2008 року обидві цифри виросли, але по-різному: число українських видань майже подвоїлося (16 тис.), а російських зросло тільки на третину (5,7 тис.). Однак за накладами перевага україномовних книжок не така значна: сумарний наклад становив відповідно 32 і 22 мільйони. Інакше кажучи, російськомовні книжки виходять більшими накладами, і свідчить це про те, що вони більш затребувані читачем («тільки російською» читають художню літературу 42% опитаних, «тільки українською» — 12%). Але ж треба пам’ятати і про те, що російськомовний читач задовольняє свій попит ще й за рахунок величезного потоку книжок із Росії. Проблеми російської мови — головним чином у юридичній сфері, в законодавстві, яке обмежує використання російської мови, і особливо — в освіті, що істотно обмежує доступ підростаючого покоління до високої російської та світової культури, хай як би ставилися до видатної української школи художнього перекладу.
Ми зафіксували такі важливі відмінності між мовними групами: російськомовні значно більш урбанізовані — в селах їх проживає тільки 13%, тоді як серед україномовних — кожен другий (53%). Звісно, це пов’язано з регіональними особливостями розселення русо- і українофонів: перші живуть в основному на Південному Сході, де більше міського населення, другі — в Центрі і на Заході. Значні відмінності в рівні освіти: серед російськомовних майже кожен третій (31%) має вищу освіту, серед україномовних таких менше — 20%.
Ситуація зі споживанням друкованих мас-медіа та книжок дуже добре демонструє різні можливості двох мовних спільнот. Вищий рівень освіти і проживання в урбанізованих регіонах зумовлює те, що російськомовна спільнота є більш платоспроможною, а отже — є привабливішим ринковим чинником для видавців.
Дослідження також продемонструвало: якщо російськомовні в переважній більшості читають книжки, переглядають фільми тощо російською мовою, то для частини україномовних мова споживання інформації не принципова або ж навіть зручнішою є російська мова. Такий, здавалося б, парадоксальний результат пов’язаний із тим, що, як показують відповіді україномовних, у дитинстві значна частина з них читала книжки, дивилася фільми тощо як українською, так і російською мовою. Що й закріпилося як патерн роботи з інформацією.
В цілому можна сказати, що мовна проблема в Україні є дуже політизованою та ідеологізованою, тобто прив’язана до певної політичної ідеї. Політики протилежних напрямів, які мають нав’язливу ідею або стурбовані мобілізацією електорату, формують і підтримують протистояння по осі «свій—чужий», при якому ставлення до російської мови набуває ролі маркера, зокрема, в плані регіонального розділення. Подібне політизування заважає пошукам цивілізованого та прийнятного для всіх компромісного розв’язання мовних проблем в Україні.
Політика форсованої українізації дала швидше зворотний результат. Дійсно, за останні роки в країні зросла (хоча й не дуже) кількість людей, котрі ототожнюють себе радше з російською, ніж з українською громадою. Це особливо впадає в око, якщо розглянути тільки групу етнічних українців; якщо між 1992 і 2005 роками серед тих, хто називав себе українцем за національністю, рідною мовою вважали російську всього лише від 14 до 17%, то останніми роками ця частка зросла до
20—25%.
Як видається, замість того, аби витрачати зусилля на спроби «українізувати» чи «русифікувати» когось, розумно прийняти реальність: в Україні існують і існуватимуть дві приблизно рівні за кількістю мовні спільноти. А справа політиків — створити їм комфортні умови для реалізації своїх мовних прав. Від того, наскільки успішно й задовільно будуть розв’язані проблеми двох найпоширеніших в Україні мов, залежить самовідчуття людей, котрі асоціюють себе з ними: почуватимуться вони рівноправними громадянами своєї країни чи її пасинками, громадянами другого сорту. А від цього залежатиме загальний духовний і політичний клімат у країні.