Свята й будні, родина, робота й тисячі повсякденних дрібниць... Провести між ними межу інколи виявляється неможливо. Саме так сталося в житті людей — працівників благодійного фонду «Приятелі дітей», якому нинішнього року виповнюється десять літ.
А розпочиналася його діяльність із міжнародного усиновлення. Канадська подружня пара Руслана Вжеснєвська (українка з походження) й Ендрю Котрел, що вже мала трьох власних дітей, вирішила всиновити четверту — семимісячну дівчинку-сироту Оленку з України. Дівчинка дуже хворіла, потрібно було серйозне лікування, і новим батькам довелося побувати не в одній лікарні. Лікарі казали їм: «Ця дитина виграла в лотерею. Дівчинці просто пощастило потрапити в сім’ю, котра так піклується про неї».
Про те, що таких дітей в Україні чимало і що їм необхідна допомога, Руслана розповіла своїм друзям та знайомим. Разом вони зібрали кілька валіз з одягом, взуттям, іграшками для сиріт із дитячих будинків, і навесні 1993 року відбувся перший благодійний маршрут. Пізніше ідея втілилася в проекті «Приятелі дітей» при Канадському Фонді дітям Чорнобиля, розрахованому на три роки. У Києві його представником стала фармацевт за освітою Дануся Бурдик.
Ставлення до гуманітарної допомоги в самих дитбудинках було різне — в одних приймали з розумінням і подякою, в інших не пускали навіть на поріг. Нерідко після того, як інтернат одержував гуманітарну допомогу, йому урізували фінансування. Траплялося, представники фонду виявляли, що привезену раніше гуманітарну допомогу на складі з’їли миші. Директор боявся: «Раптом із перевіркою приїде комісія? Що я їм покажу?»
Поступово у фонді зібралася база даних, у якій на сьогодні значиться понад 200 сирітських установ України. Якщо перший гуманітарний маршрут охопив 28 дитячих будинків, то в останні роки «Приятелі дітей» відвідують не менше 150 на рік. У різних містах Канади збір гуманітарної допомоги для дітей-сиріт переріс у справжній рух. До благодійних маршрутів долучилися й американські українці. Добровольці передавали антибіотики, шприци, полівітаміни, засоби гігієни, книжки, зошити, одяг, іграшки, взуття й дитяче харчування, надавали консультації медичному персоналу дитбудинків стосовно застосування ліків.
Але для спілкування з дітьми у волонтерів (їх сьогодні по всій Україні близько 100 чоловік), котрі приїжджали в інтернати, як правило, не залишалося часу. Хоч саме тепло і дружнє співчуття такі необхідні сиротам. Виникла ідея зібрати вихованців дитячих будинків у таборах. Для першого вибрали село Ворохту в Карпатах, де побували діти з п’яти інтернатів. Не так уже й багато. Але протягом двох тижнів волонтери, серед котрих педагоги, вихователі, психологи та медики, могли вільно спілкуватися з дітьми.
1996 року планова програма проекту закінчилася. Але на той час навколо канадських «Приятелів дітей» сформувалася група українців. Вони вирішили: такий фонд для подальшої спільної роботи необхідно створити і в Україні. Поштовхом до цього послужила й зустріч із Катериною Чумаченко, яка ще 1995-го, як член «Міжнародного жіночого клубу», співпрацювала з волонтерами і брала участь у гуманітарному маршруті в Суми. Катерина організувала зустріч із Віктором Ющенком. Він був тоді главою Нацбанку. Коли волонтери розповіли йому про проект, то першою реакцією Віктора Андрійовича було: «Чому нашим дітям допомагають лише іноземці? Невже в Україні їхня доля нікого не хвилює? Потрібно терміново щось змінювати».
Розпочалися пошуки спонсорів. За перший табір уже змогли заплатити грошима, зібраними в Україні. А в серпні 1996 року Міністерство юстиції зареєструвало всеукраїнський благодійний фонд «Товариство «Приятелі дітей», засновниками якого стали Укрінбанк, банк «Аваль», Брокбізнесбанк і Градобанк, а президентом — Марина Криса.
1997 року з ініціативи українки Віри Петруші з Детройта було створено благодійну організацію «Приятелі дітей» USA (Ukrainian Children’s Aid&Relief Effort., Inc.). Так з’явилися вже три організації, об’єднані спільною метою — допомогти українським дітям.
Протягом семи останніх років «Приятелі дітей» організовували літні навчально-освітні табори в Карпатах. 2002-го там змогли відпочити понад 500 дітей-сиріт із 37 шкіл-інтернатів. На думку Марини Криси, після літнього табору діти почуваються інакше, більше вірять у власні сили: «Адже до інтернатів, як правило, потрапляють діти, котрі пережили дуже складні ситуації. Аби вони впевнено увійшли в життя, з ними мають працювати психологи. Деякі директори дитячих будинків зрозуміли, як це важливо, — приміром, у Бердянську й Севастополі. У Кіровограді діти ходять у звичайну школу. Це перша сходинка для того, щоб вивести їх у суспільство. Обмежені рамками інтернату, вони «варяться у власному соку», не одержуючи навиків повсякденного домашнього життя. Заходиш у палати — ні тапочок, ні іграшок, усі ліжка застелені, голі стіни. Зубні щітки й пасту видає вихователь. Переодягатися дітей водять колективно. Хіба зможе дитина, котра виросла в таких умовах, створити потім нормальну сім’ю, виховати власну дитину?
У Молочанську Запорізької області керівництво інтернату на останньому поверсі зробило щось на кшталт квартири. На один день туди по черзі селять дітей, аби прищепити їм навики звичайного повсякденного життя. Коли замислюєшся над цим, стає страшно й сумно. Але це справді необхідно дітям.
Тому в літніх таборах ми працюємо з дітьми для того, аби вони психологічно були готові ввійти в життя. Навчаємо їх української історії й культури, навчаємо шанувати себе».
Саме тому з’явилися проекти «Абітурієнт» і «Стипендіат» — допомога дітям-сиротам у здобутті вищої освіти у вузах України. В 2003 році двоє дітей за підтримки фонду навчаються на підготовчому відділенні НУ «Києво-Могилянська академія», восьмеро — вже стали студентами. У проекті — 62 студенти українських вузів, із них 46 щомісяця одержують стипендії, медичне обслуговування, одяг, взуття та продукти харчування. Координатор проекту Алла Галич, сама випускниця КМУ, не з чуток знає, як нелегко ведеться студентам, особливо якщо це — діти-сироти й підтримки їм чекати нізвідки.
Назва проекту «Допомога дітям-сиротам інвалідам» говорить сама за себе. Для 13 вихованців Цюрупинського дитячого будинку 2002 року було проведено консультації лікарів, операції та протезування в провідних медичних установах Києва. «Фактично ми беремо на себе функції батьків. Дітей потрібно привезти до лікарні, погодувати, випрати білизну, просто поговорити й погуляти з ними. Щоб дитина не почувалася самотньою. Це навіть не назвеш роботою. Це, швидше, — місія», — розповіла координатор проекту Світлана Удодова.
У співробітниць фонду величезна кількість фотографій, дивитися на які без сліз неможливо. Не витримавши, я запитала, що відчувають ці жінки після відвідин дитбудинків і що для них узагалі означає ця робота.
«Це справді дуже важко, — зізналася Марина Криса. — Коли ми приїжджаємо з гуманітарною допомогою, найбільше мене вражають очі дітей. У них — очікування, надія. Це настільки глибоко проникає в душу, залишається в пам’яті. Ці діти відкриті. Якщо ставитися до них уважніше, з повагою, на рівних, вони виростуть добрими й хорошими людьми. У багатьох інтернатах є хлопчики та дівчатка, котрих я хоч зараз забрала б до себе. Це найтяжчий момент. Коли дитина підійде до тебе, зазирне в очі, притулиться, захоче поговорити... Ця робота приковує, відійти від неї вже не можеш. Відчуваєш, що відповідальна за них — діти чекають тебе.
Мій син часто каже мені: «Мамо, ти повинна провести якусь межу — де робота, а де життя». Але зробити це неможливо. У будь-який час доби телефонують люди — кому потрібна допомога, кому — порада. Можливо, справді слід відпочивати й переключатися на щось інше, але ми так і живемо».
Сфера діяльності фонду постійно розширюється, щоразу з’являється щось нове. Нині співробітники готуються до акції, присвяченої 10-літтю «Приятелів дітей»: «Якби бажаючих допомогти дітям-сиротам з’являлося більше, це справді могло б змінити ситуацію на краще. Саме тому ми проводимо акцію. Підтримати нас погодилися відомі українські виконавці О.Пономарьов, І.Білик, М.Бурмака, О.Білозір, В.Павлик і група «Океан Ельзи». Відомі художники, у тому числі А.Кущ, М.Гуйда, В.Сидоренко, О.Чебикін, І.Марчук, Р.Жук та О.Пінчук, подарували для благодійного аукціону свої роботи. А приміщення надав хазяїн ресторану «Липський особняк». Ми шукаємо спонсорів. Хотілося б, щоб нинішнього року профінансувати діяльність фонду допомогли українські бізнесмени. А планів так багато: літній табір, освітні проекти, медична і реабілітаційна допомога дітям-інвалідам».