Перед першим вересня всі говорять про укриття та вибір батьків — офлайн чи онлайн. Але майже нічого не кажуть про вчителів. Ні, не про те, як вони вестимуть уроки, — тут офіційних рекомендацій і тренінгів не бракує. А про самого вчителя, про те, з яким настроєм він іде зараз до школи, де йому знайти у собі ресурс для роботи, мало хто згадує. Вчителювання завжди було стресовою професією, а тепер це помножилося на війну. Шкільні психологи є, та вони займаються здебільшого дітьми і батьками, а не вчителями.
Як бути? Можна терпіти, а можна спробувати щось зробити. Ми ж знаємо, що тільки-но в країні виникає проблема, до якої в держави руки не доходять, цю амбразуру закривають волонтери.
Вчителька Катерина Молодик із Черкас організувала у своєму рідному місті групи підтримки для вчителів. Запросила туди волонтерів-психологів, а найкращою рекламою стало сарафанне радіо.
Катерина дуже добре знає, що таке вигорання, — кілька років тому відчула це на собі.
—Тоді я почала співпрацювати з психотерапевтом і побачила, що така допомога дає результати. Звичайній людині без психологічної освіти, якою є вчитель, важливо, аби фахівці їй пояснили, як упоратися з емоціями. Вона не може йти до дітей і спілкуватися з батьками без усвідомлення себе, без якихось інструментів, які допомагають їй відновлюватися. От звідси в нас стільки кейсів про те, що вчителі зриваються на дітях. Згадайте повідомлення в новинах, які з′являються час від часу: вчителька штовхнула учня, накричала, — це скандал, негативна сенсація. А, швидше за все, це сталося тому, що людина вже на межі. У вчителя напруга йде більша, ніж у представників багатьох інших професій. Саме тому, наприклад, відпустка у вчителів — 56 днів.
— Тобто вчительські зриви — це іноді замасковане волання допомоги?
— Абсолютно! До психолога не дуже охоче йдуть, бо є стереотипне уявлення, як усе працює. Плюс є такий страх: я зараз піду до психолога, а що він про мене подумає? А якщо потім комусь розкаже? А як на мене будуть реагувати люди? Краще нікуди не піду, само пройде. А воно не проходить.
— Ви почали свій проєкт під час війни. Чому?
— Спілкуючись із колегами, я побачила, що чимало їх просто губляться у своїх почуттях. У багатьох чоловіки, сини, друзі на передовій, вони не знають як їх підтримати і як дати раду своїм тривогам та страхам.
Між тим робота вчителів зараз— онлайн чи офлайн — це освітній фронт. На них тепер лежить велика відповідальність не тільки за знання, а ще й «фізична» — за життя учнів, за спокій батьків. А для цього потрібен ресурс. Березень-травень педагоги протягнули на адреналіні, тепер це не спрацює.
Уявіть собі , що вчитель перебуває в укритті з дітьми, їх там десятки, вони потребують уваги, а його накриває панічна атака. Тому що він же жива людина. Потрібно навчити його допомагати собі.
Ось для цього я й почала відкривати групи підтримки. Я сказала психологам-волонтерами: «Нам потрібні великі групи, на 20–25 людей! Більше й більше людей!» А вони відповіли: знаєш, у цих групах підтримки максимум, що ти можеш собі дозволити, — це 12 осіб, щоби кожному приділити увагу, щоб людина пішла з чимось, щоби втілився її запит конкретно в цей момент. І я така: «Дванадцять? Як же ж це? Ми ж, учителі, звикли працювати з великим класом». На першому тренінгу було десятеро вчителів, — я запросила колег, знайомих. І це було ідеально, бо ми кожному змогли приділити увагу, пропрацювали всі запити.
— Як відреагували вчителі на вашу ідею? Багато зголосилося охочих?
— Вони запитували: для кого це, для дітей? Бо звикли допомагати насамперед учням. Спочатку люди приходили на тренінги скуті. Але коли відчували, що тут безпечно й комфортно, що їм ніщо не загрожує і що все це організовано для них,— відкривалися, потім обмінювалися з психологами номерами телефонів, приходили на наступні групи підтримки і тренінги, були дуже вдячні, ділилися про це в соціальних мережах, у своїх колективах.
Це був такий постійний обмін враженнями і вдячністю. Набір у наступні групи пішов активніше, спрацювало сарафанне радіо.
— Я бачила відгуки вчителів на вашій сторінці у Фейсбуці. Одна вчителька написала, що це важливо, коли у твої крила хтось додає пір’я. Крила вчителям потрібні. Які настрої в них перед першим вересня?
— Я би сказала, що вчителі поділилися на групи. Одна з груп, до якої належу я, намагається жити тут і зараз, робити все, що від нас залежить, на своєму місці. Впливати на те, на що ми можемо вплинути, — максимально якісно виконувати свою роботу.
Є друга група вчителів, які зациклюються на тривозі, на страхові, на думках про укриття і обстріли. На жаль, це складно. І все це з’їдає їх зсередини. Уявіть, у якому стані вони прийдуть першого вересня до дітей: чи зможуть взаємодіяти з ними? Ні, не зможуть. Для цього й потрібні психологічні групи підтримки.
— Я думаю, що війна внесе багато змін у ставлення до вчителів. Що суспільство переосмислить і зрозуміє роль учителя. Раніше було чимало недовіри, взаємних звинувачень і образ. Зараз усе змінюється. Вчителі, які вели уроки під обстрілами і ледь не в лісі без Інтернету, але не залишали своїх учнів, — це герої. Учителі, які пішли добровольцями до лав ЗСУ, які не піддалися на шантаж окупантів і не погодилися викладати за російськими програмами, — це герої. Тому перед першим вересня хочу побажати всім учителям дужих крил.
А чи працюють зараз ваші групи підтримки?
— Зараз ми взяли паузу, і я займаюся організацією повноцінного проєкту, шукаю людей, котрі готові підтримати його на постійній основі .
Наші зустрічі були благодійними. Тобто учасники тренінгів донатили невеликі суми, але це було необов′язково. Коштами, які зібрали на тренінгах, ми підтримали ініціативу «Вчитель іде в ЗСУ», яка допомагає вчителям, котрі захищають нашу Батьківщину на фронті. Також ми підтримували всі локальні черкаські збори для наших бригад і для наших воїнів-черкащан. Я звітувала перед благодійниками після кожного заходу — куди пішли їхні донати. Доєдналися до збору на машини, придбали амуніцію, інші важливі речі. Сподіваємося продовжити наш проєкт на користь українських учителів.
Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.