Виконувачем обов’язків ректора Вінницького педагогічного університету (ВПУ) недавно призначено колишнього заступника губернатора області Олександра Шестопалюка. Після чого гримнуло НП... Перші «жайворонки», котрі примчали на лекції, виявили на стінах корпусів і гуртожитків не зовсім вишуканий стінопис у вигляді іменникових присудків: «Шестопалюк — не ректор», «Університет — не годівниця», «Студенти — не бидло». Тож замість лекцій довелося студентам шкребти стіни під керівництвом незвично мовчазних прибиральниць. Адміністрація заспокоїла «реставраторів», мовляв, попри те, що сталося, ніякої війни у стінах вузу не буде. З чого студенти зробили висновок: буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться...
«Люкси» замість гуртожитків
Пересуди в університеті почалися відразу ж після представлення нового керівника. Декого образило те, що не поцікавилися їхньою думкою. Хтось, звісно, плекав ректорський жезл у власному портфелі. Негарно, на думку інших, обійшлося нове керівництво зі старим ректором, «провівши» його тихо й у нікуди. Тим часом Ничипір Шунда очолював вуз
26 (!) років і, відповідно до чинного законодавства, мав право на почесну посаду радника ректора з усіма супутніми цьому статусу «радощами життя»: збереженням ректорської зарплати, кабінетом, клопотанням про нагороду...
Та найбільше дорікань викликав освітній ценз нового керівника університету. Який, мовляв, ректор із «фізкультурника», котрий закінчив вечірню школу і два вузи заочно, не має стажу викладання і лише «остепенився» кандидатською?
— У свої 53 я вже не здивую науковий світ надновими відкриттями, — відверто заявив Шестопалюк на своєму представленні. — Але необхідний мінімум у мене буде: незабаром захищаю докторську дисертацію. Ректор же, вважаю, мусить бути передусім менеджером...
І відразу ж заходився господарювати. Щоправда, на думку деяких викладачів, на шкоду головному призначенню вузу.
— Коли керівник каже, що потрібно думати про те, як би примножити копійку, то, слід гадати, для покриття потреб насамперед навчального процесу, — вважає, зокрема, доктор географічних наук, професор, завкафедрою фізичної географії Григорій Денисик. — Але... бібліотека нинішнього навчального року придбала лічені одиниці книг. Наприкінці навчального року на факультетах залишалися якісь гроші, виділені на навчальні потреби, то й їх забрали. Казали, облицювальну плитку куплять...
— Такі нововведення можуть спричинити ослаблення позицій закладу, — побоюється професор. — У нас щороку були нормальні конкурси. А цього року вперше довелося оголошувати додатковий набір відразу на трьох факультетах. Реклама будь-якого вузу — це його студенти. А вони у нас у кожному селі області. От і рекламують, як закрили університетську їдальню, а студенти на парах сидять у рукавичках. У всіх вузах кожна кафедра має свою електронну пошту — у нас навіть телефонів немає. Ось вам імідж вузу, його престиж...
Можливо, професор дещо згустив фарби. Кризу у сфері вищої освіти відчуло багато вузів. Демографічна ситуація в Україні відома, тоді як вищих навчальних закладів за останні роки створено незліченну кількість. Студентів на всіх просто не вистачає. І нове керівництво ВПУ, до речі, заздалегідь потурбувалося про цю проблему, відкривши днями майбутнім абітурієнтам двері інституту довузівської підготовки та профорієнтації, по закінченні якого у школярів буде більше шансів стати студентами. Насамперед, звісно, педуніверситету. З тієї ж метою для учнів із сільської місцевості відкрито курси «вирівнювання».
Звісно, цей крок був продиктований не лише турботою про день завтрашній, а й думками про заробляння на хліб насущний сьогодні. Контрактне навчання в педуніверситеті найдешевше у Вінниці: від максимальних 1960 грн. на рік на факультеті іноземних мов до 800 грн. — у заочників. Порівняйте з 3,5—5 тис. грн. у сусідньому медуніверситеті і відчуєте різницю. Тим часом заняття зі школярами по вихідних менш обтяжливі, хоча й обійдуться тим у 80 грн. на місяць. Суму при 8—9-місячному «вирівнюванні» підрахувати нескладно.
Бачачи такі перспективи, колектив мав ректора носити на руках. Але відчути в собі таке бажання встигли не всі, оскільки в процесі формування новим начальником своєї команди скороченням піддалися відразу 58 чоловік. Насамперед в.о. ректора потурбувався про кадровий потенціал госпчастини, через яку проходять основні фінансові потоки вузу.
Колишній проректор з адміністративно-господарської частини Валерій Казмирчук вважає, що потрапив «на олівець», поцікавившись на представленні в.о. ректора датою виборів. І під звільнення — коли висловив сумніви в залученні ректором ремонтної фірми, котра виставила, на його думку, завищений коефіцієнт оцінки робіт.
— Мій колишній заступник одержав догану лише за те, що привітався зі мною, — констатує колишній проректор. — Оскільки привселюдно було оголошено: із Казмирчуком не вітатися і не розмовляти... Чому? Я відкрито сказав: аморально робити євроремонт кабінету ректора за 170 тисяч гривень, коли не готова аудиторія для студентів. Аморально надавати бокси в гуртожитку для малосімейних дітям деяких викладачів, які мають по дві квартири. А нинішнього ж року 20% студентів було відмовлено в поселенні. Коли декани здійняли галас, довелося ущільнювати кімнати із порушенням усіх норм гігієни. І я вважаю аморальними ратування ректора за переобладнання цих кімнат у готельні «люкси» із відповідною оплатою проживання. Наші студенти явно не відносяться до «золотої молоді». Більшість із труднощами оплачує навчання, так із них ще й треба утридорога дерти за гуртожитки? Також аморальним є закриття студентської їдальні — задля того, щоб її здати в строк, я ночами не спав.
Закриття університетської їдальні із початком навчального року — окрема історія.
Триста посадкових місць при 9000 студентів і 1500 викладацько-технічного персоналу так-сяк вирішували питання харчування. Зараз їдальню замінили два кафетерії на 30 чоловік кожен. З євроремонтом і відповідними цінами.
— Хіба це не знущання над студентами? — обурюється голова студентського профкому Іван Собчук. — Закрити їдальню, щоб відкрити два приватні кафетерії. З цього приводу я звертався до ректора, але досі не отримав від нього відповіді.
У суді вирішив шукати правди, вважаючи незаконним своє звільнення, колишній головний енергетик університету Віталій Юрачик. Втім, звільнення — м’яко сказано. Його посаду, пов’язану з безпекою праці й електрообладнання, взагалі скорочено. На думку Юрачика, в опалі він опинився, висловивши невдоволення рядового техперсоналу, із якого зняли надбавки за додаткові півставки.
Хто трійки в ректорському дипломі згадає...
З приводу певною мірою аврального призначення Олександра Шестопалюка говорить багато хто.
Так, ще на початку року з’явилися чутки про можливе злиття технічного, сільськогосподарського і педагогічного університетів в один «потужний національний університет європейського типу». Головним у тріумвіраті передбачався політех, ректор якого, власне, і звернувся з такою пропозицією до міністра освіти й науки Василя Кременя.
Що примітно — об’єднавча ініціатива стривожила насамперед деяких можновладців. Давно і по-братськи поділені «волевиявляльні акції» університетів могли раптом стати «контрольним пакетом» в одних руках. Чутки були підігріті ще й розмовами про «донецьких», які нібито поклали око на адмінкорпус педуніверситету. І ректора-пенсіонера поспішили замінити губернаторським заступником, здатним не лише відстояти «своє», а й примножити. Наприклад, за рахунок інституту післядипломної освіти вчителів у самісінькому центрі з його багатотисячною армією курсантів-вчителів, котрий рахується за іншою групою впливу. До речі, у Міносвіти вже лежить звернення Шестопалюка про перетворення інституту на окремий підрозділ педагогічного університету.
Втім, скільки реального грунту під цими чутками, ніхто з обізнаних із настільки делікатним питанням не захотів говорити на диктофон. На відміну від самого ректора.
— Сідайте. Як вам кабінет? Гадаю, чули вже.
— Еге ж...
— Ну ось такий я: ніколи не сидітиму в кабінеті з обдертими стінами. У багатьох голів сільрад сьогодні кабінети кращі, аніж був у мого попередника. Напіврозвалені меблі 30-х років, таргани бігають, а в залі засідань ученої ради ще й пацюки. Ремонт у таких умовах — це, даруйте, не злочин, а обов’язкова умова для університету з 90-річною історією, куди приходять учені, гості.
Я людина, котра любить творити. Де я, там будівництво, ремонт. Із квітня місяця, коли мене призначили в.о. ректора, вдалося відремонтувати 39 об’єктів на суму майже в мільйон гривень. Кардинально змінився зовнішній вигляд центральної частини вузу, уже без побоювання можна користуватися водогоном. Обгородили територію університету, котра раніше нагадувала привокзальну площу з бродячими собаками і п’яницями. Тільки з каналізаційних люків біля навчальних корпусів витягли 32 бомжів.
— А от колишній ректор, кажуть, образився на вас...
— Знаю. Я робив йому кроки назустріч до останнього дня. Не проблема виділити кабінет, зарплату, автомобіль. Треба лише узгодити. Я запросив його, коли приїжджав заступник міністра, а він демонстративно не прийшов. Зате тільки-но я у відрядженні, колишній ректор уже на території університету, піджидає людей і обзиває їх зрадниками. Тепер, після всіх цих анонімок, питання з ним я для себе закрив.
— А що ж крамольного пишуть на в.о. ректора? Може, ви студенток кривдите...
— Скарги одні й ті ж: паркан, скорочення, їдальня, гуртожиток, ремонт кабінету... Комусь щось нібито недодав. Щоб ви знали, я першим же ділом придбав навчальних комп’ютерів на 100 тис. грн. І 200 тис. виділив бібліотеці. Але якщо раніше вона «визначала» потреби в підручниках, то тепер це право повернуто керівникам кафедр, факультетів і проректору з навчальної частини. Комусь, хто налагодив явно дивні канали закупівель, це не сподобалося. От і пишуть.
Ставлять під сумнів кожен крок мого життя. Освіта, вчений ступінь, стаж... Не полінувалися знайти мою студентську справу і порахувати трійки. До речі, у дипломі аноніма, наскільки я знаю, їх більше.
Якщо у тебе є якісь заперечення, то покажи свою принципову позицію, вийди і сміливо заяви про це в колективі. Я завжди готовий відповідати на конкретні, серйозні зауваження. Але що можуть сказати люди, котрі за багато років роботи в університеті розвалили силу-силенну напрямів. Я не вписався в їхні плани, і вони опиратимуться всьому новому просто через заздрість. Їх у колективі усі знають. Нам відомий кожний їхній крок, що і де вони пишуть, що роблять. Але опускатися до боротьби з ними я не буду. Я виконуватиму свої обов’язки і, безумовно, формуватиму ставлення в колективі до анонімників.
— Може, тоді відповісте й по інших пунктах, які закидають новому ректору?
— Та будь ласка. Почну з нібито масових скорочень.
Скоротили, наприклад, завгоспа з філософською освітою. Звільнено викладача, котрий з’явився на лекції в нетверезому стані. І доплати я дійсно познімав: у гуртожитку проводку потрібно терміново полагодити, а електрика, котрий працює на півтори ставки, після обіду вже не знайти. За що тоді доплата? Коли я не знайшов відповіді на це запитання, розпорядився зняти всі доплати, поки не буде доведено додаткову роботу кожної такої людини. І проблеми більше немає. Багатьом, наприклад сантехнікам, доплату вже повернуто.
Тепер про гуртожитки, від утримання яких держава відмовилася ще 1992 року. Собівартість одного ліжко-місця — 134 гривні. Студент сплачує 20. Де взяти ще 114 гривень? Я і запропонував зробити десяток «люксових» номерів на пробу. Природно, дорожче. Зрозуміло, що за фінансових можливостей наших студентів ми не зможемо зробити таким хоча б один гуртожиток. Але й не робити нічого не можна. А моїх опонентів, схоже, не цікавить, за рахунок чого відремонтовано дахи, які роками протікали у гуртожитках, як вдалося нарешті підключити їх до централізованого опалення.
По їдальні. Сьогодні проблем із харчуванням немає — діють кафетерії, буфети, поруч офіцерська їдальня. Від студентів із цього приводу не було жодної заяви чи скарги. Шумлять ті, хто безплатно снідав, обідав і вечеряв у старих орендарів. Іноді, як мені розповідали, із «гарячими» приправами. Тож проблема не в мені. Протистояння чекало будь-кого, хоч би хто сюди прийшов.
— І взагалі, — підсумував розмову Олександр Шестопалюк, — я поки лише виконувач обов’язків ректора. І невідомо, чи стану ректором. За це ще повинен проголосувати колектив. І хотіти сподобатися всім — це наївно. Має бути якийсь відсоток критичної маси, припустимо 30%. Але якщо інші покажуть себе здоровою частиною, готовою до нововведень, я зроблю все, щоб наш вуз став найкращим в Україні...
«А ось так тепер у нас — у ботаніків...»
В останніх словах Олександр Васильович, здається, трохи злукавив. Стосовно 30%. Критична маса в університеті обчислюється сьогодні одиницями. Вже чи поки — яка різниця. Свідчення цього — листи від колективу до міністра освіти, Президента, у Кабмін... Мовляв, в університеті нормальна ситуація. У «кляузах» про якісь конфлікти між ректоратом і співробітниками «усі факти не відповідають дійсності: до керівництва університетом прийшли порівняно молоді люди, які докладають усіх зусиль до подальшого розвитку нашого навчального закладу».
І це зрозуміло. Людям потрібна робота, бажано без тріпанини нервів. Керівництву — їхня підтримка з тих же причин. Повний консенсус? Так, якби не одне але. Коли керівника ніхто не критикує, у нього з’являється переконаність у тому, що він ніколи не помиляється. І на пні зводить усіх незгодних, повіривши у те, що його немає за що критикувати. Людина ж не може не помилятися. Тому будь-яку нормальну людину має насторожувати, коли з нею усі згодні.
Тим часом у ВПУ усе йде саме до такого фіналу. Вся ця історія зводиться, за великим рахунком, до характерних для сили-силенної вузів суперечок про те, як доцільніше використати зароблені кошти. На підручники з комп’ютерами чи на мармурові східці й туалети з євроремонтом. Причому усі мають рацію по-своєму. І сперечалися б собі далі, якби не зміна коней на переправі. Коли на своїх помилках вчаться, а на чужих роблять кар’єру.
Суцільний «одобрям-с» — це, звісно, сумно. Але коли на полігони подібних «дискусій» перетворюються наші альма-матер, стає зовсім печально. На слуху останнім часом конфлікт у Запорізькому університеті, а у Вінницькому політеху протистояння опозиції з ректором напередодні його переобрання вихлюпнулося навіть в Інтернет.
…Анекдот. На науковому семінарі:
— Шановні колеги! У нещодавно відкритому підвиді циклопендри циклонічною основою для розмноження є маточка!
Опонент із залу:
— Ні, тичинки!
— Маточка, я сказав!!
— Тичинки!!!
Звук пострілу, падіння тіла зі стільця. Ведучий:
— Хто ще рипнеться на доповідача — закатаємо в асфальт!
Присутній на семінарі журналіст пошепки звертається до сусіда:
— Які жорстокі звичаї!
— А ось так тепер у нас — у ботаніків!
У стінах ВПУ не згодних із «доповідачем» залишилося вже тільки двоє...