Професійно-технічна освіта нині в досить непростому перехідному стані.
Стабільне державне фінансування попередніх десятиліть, попри затримки й дефіцит бюджету, було надійнішим, ніж перехід на фінансування з місцевих бюджетів. І річ не тільки в тому, що тут може забракнути коштів (процес децентралізації пом'якшує проблему), а й у тому, що треба шукати нові механізми порозуміння, співробітництва, управління. Не завжди це вдається, а отже, можуть втрачатися досвід, кадри, обладнання. Водночас виробничники наголошують на зростанні дефіциту кваліфікованих робітничих кадрів.
Центральноукраїнське ВПТУ№4, що в нашому місті, входить до десятки найкращих навчальних закладів цієї системи. Тут нещодавно відзначили незвичний, як для таких закладів, ювілей - 150-річчя від дня створення училища.
Український театр і перший пам'ятник Шевченкові
Засновник училища - відомий у нашому краї українофіл, тодішній викладач Єлисаветградського кавалерійського училища Микола Федоровський. Це був перший на той час приватний, але безплатний навчальний заклад для дітей з народу. Тут фактично давали початкову освіту й навчали столярного, токарного, шорного, чоботарського й палітурного ремесла, а ще - різьблення. Дівчата опановували вишивання, гаптування, ремесло швачки. Учні старших класів вивчали також шовківництво й бджільництво. Вони ж заклали навчальний фруктовий сад "Альгамбра", де учні садили дерева, доглядали за ними, щепили.
Сам засновник училища Микола Федоровський викладав садівництво й шовківництво, постійно підтримував заклад фінансово. Певну частину коштів вдавалося зібрати під час численних концертів, вистав, продажу виробів учнів училища. Заклад фінансово підтримували місцеві підприємці, зокрема брати Ельворті, Євген Тамм (батько майбутнього нобелівського лауреата Ігоря Тамма). За змістом навчання, майстерністю викладачів та правилами внутрішнього розпорядку це було одне з найкращих ремісничих училищ не лише в Україні, а й усій Російській імперії. Через кілька років після відкриття училищем почало опікуватися місцеве Товариство поширення грамотності і ремесел, яке об'єднувало тодішню активну громадськість міста.
При училищі було організовано хор, де співали не лише учні, а й усі охочі. Якийсь час ним керувала сестра відомого драматурга Івана Карпенка-Карого - майбутня зірка української сцени Марія Садовська-Барілотті. Тут співали її брати Микола (Садовський) і Панас (Саксаганський), небіж Тараса Шевченка Йосип - курсант Єлисаветградського кавалерійського училища. Вважається, що саме для цього хору Петро Ніщинський написав свої знамениті "Вечорниці" і саме їх постановка стала підвалиною, на якій згодом постав перший український професійний реалістичний театр, що буквально за кілька років заявив про себе на сцені стаціонарного Зимового театру славнозвісною "Наталкою-Полтавкою".
Учні училища, учасники хору й аматорського гуртка брали участь у насипанні - з ініціативи Миколи Федоровського - символічної могили до десятиріччя смерті Шевченка. Вона вважається першим в Україні пам'ятником Кобзареві, і, обсаджена деревами й квітами, простояла поблизу тодішнього приміщення училища (нині Будинок дитячої технічної творчості, мікрорайон Ковалівка) до кінця 50-х рр. минулого століття.
Усе це й усю подальшу історію розвитку навчального закладу відображено у фотоальбомі "На зламі століть: від ремісничо-грамотного до вищого професійного", виданому до ювілею. На початку цього року ВПТУ №4 присвоєно ім'я Миколи Федоровського.
Першопрохідці дуальної освіти
Звісно, нині в училищі вже не вчать чоботарювати чи шорної справи. Тут готують кваліфікованих робітників, які мають попит на ринку праці: верстатників широкого профілю - операторів верстатів з програмним керуванням; електрогазозварників; електромонтерів; автослюсарів. Училище, як і вся система професійно-технічної освіти, переживає непростий перехідний період. У нашій області тільки Кропивницький здатен фінансувати заклади профтехосвіти, усі інші міста обласного підпорядкування - Олександрія, Знам'янка, Світловодськ, - які, за задумом уряду, мали би забезпечувати такі заклади, виявилися неспроможними це робити і їх узяв під своє крило обласний бюджет.
У Кропивницькому таких училищ шість. Це забагато для міста. Тільки для того ж таки ВПТУ №4 потрібно близько 7 млн грн на рік (загальноосвітні предмети фінансуються Міністерством освіти). Досі ситуація була парадоксальна: усі ПТУ - державна власність, оперативне управління здійснювало обласне управління освіти, науки, молоді та спорту, а фінансування - з міського бюджету. Голова міста Андрій Райкович не раз звертав увагу на цей перекіс. Нині ситуація потроху стає на місце. За словами начальника обласного управління Володимира Таборанського, уже сформовано й подано пакети документів для переведення училищ і всього їхнього майна у комунальну власність. З початку року міській владі передано також управління закладами професійно-технічної освіти.
Але й при цьому їх, очевидно, не омине процес певної оптимізації. Як це, наприклад, уже відбулося в Олександрії, де чотири ПТУ тепер об'єднані в один професійний ліцей. Володимир Таборанський вважає, що це був успішний досвід: тепер тут замість чотирьох училищ зі слабкою матеріальною базою і малою наповнюваністю - один потужний повнокомплектний навчальний заклад, де значно підвищилась якість освіти.
Певним виходом може стати створення навчально-практичних центрів. Обладнання для них і підготовку приміщення фінансує держава, а далі вони існують як госпрозрахункові, укладаючи угоди з виробничими та підприємницькими структурами, центрами зайнятості (друга професійна освіта, перепідготовка). Такий центр у Кропивницькому вже створено при ПТУ №8, яке готує робітників будівельних професій. Кілька таких центрів діятимуть також в області.
Але найперспективніша форма розвитку професійно-технічної освіти, на думку Володимира Таборанського, - дуальна. Ця ідея для нашого краю не нова, її вже кілька років активно пропагує голова організації роботодавців Кіровоградської області, голова наглядових рад "Ельворті-груп" і "Гідросила-груп" Павло Штутман. Фактично продовжуючи традицію засновників найбільшого в місті машинобудівного заводу братів Ельворті, які допомагали ремісничо-грамотному училищу, він і в.о. директора ВПТУ №4 Оксана Яценко з 1 вересня минулого року запровадили дуальну форму навчання для двох груп верстатників широкого профілю.
Розроблено чіткий графік: місяць учні засвоюють теоретичні знання, далі - закріплюють їх на практиці, отримуючи конкретні завдання й відповідну оплату. За словами Оксани Яценко, це взаємовигідний процес, бо, приміром, училище має обладнання 1970-19 80-х рр., а на підприємстві воно сучасне. Тобто рівень і якість підготовки автоматично зростає, а виробник отримує компетентних, кваліфікованих робітників. Павло Штутман, який в одному з останніх інтерв'ю заявив, що нестача добре підготовлених робітників та інженерів - це проблема номер один для його підприємств, дуже відповідально ставиться до всього, що стосується дуальної освіти. Усе потрібне для учнів, майстрів, тут належно забезпечують, намагаються створювати таку атмосферу, щоб майбутні молоді робітники відчували - їх чекають, вони потрібні. Звісно, головний чинник - рівень заробітної плати й престиж робітничих професій. Але це вже більше залежить від стану економіки країни.
Та поки що далеко не всі роботодавці розуміють важливість запровадження дуальної освіти. Наприклад, міське тролейбусне управління, яке не так давно повернули з невдалої оренди в комунальну власність і яке активно розвивається, вкрай потребує електриків та електромонтерів. Їх готує те ж таки ВПТУ №4, але, за словами Оксани Яценко, тролейбусне управління не поспішає відгукуватися на пропозицію створити групу дуального навчання для учнів цієї професії. А тому, якщо міська влада ставитиме питання про значне скорочення кількості учнів, групи електромонтерів узагалі не набиратимуть. Хто виграє від цього?
Нещодавно в нашому місті побувало керівництво Міністерства освіти. Заступник міністра Юрій Рашкевич зустрівся з роботодавцями, йшлося якраз про ширше запровадження дуальної форми освіти. Павло Штутман переконаний, що її варто поширювати й на підготовку інженерних кадрів.
Відома статистика, що на Заході виробничі професії обирають для себе близько 40% випускників шкіл, у нас же - лише 14. Причин багато, але одна з них та, що система професійно-технічної освіти тривалий час залишалася закостенілою, не реформувалася. Нині вона на переломі. І мусить встояти.