UA / RU
Підтримати ZN.ua

Про почуття патріотизму: спокійно, врівноважено, без театральних жестів

Автор: Марина Ніколайчук

«Виїжджай — у тебе двоє дітей, кому потрібні ваші голодні роти під час війни?» — наполегливо радила мені подруга після початку повномасштабного вторгнення. Ці слова різали по живому: чому я маю їхати зі своєї землі? Невже знадоблюся деінде більше, аніж тут? Але що мене тримає? Які насправді мої почуття до України? Ким я є?..

Ця війна підважила поняття національної ідентичності. Безліч людей відчули себе українцями в той момент, коли в них спробували відібрати їхнє українство. Відчуття власної країни наповнилося щирістю й дієвістю. Роздуми про патріотизм власний і колективний привели мене до семінару під промовистою назвою «Як любити цю країну без кокаїну, нафталіну та інших допоміжних речовин».

Читайте також: Війна очима цивільних: як людські долі переплітаються в національну пам’ять

Що таке відчуття патріотизму і як плекати його у дітях, розповідає авторка семінару, освітянка Валентина Мержиєвська.

Фото, надане інтерв'юйованим

— Пані Валентино, перш за все хочеться дізнатися, як виникла така красномовна назва?

— Насправді фраза «Я люблю цю країну навіть без кокаїну» — це рядок із вірша Сергія Жадана. А вислів «пропахнути нафталіном» означає щось застаріле, неактуальне, нецікаве. Назва означає, що патріотизм має бути живим, а виховання його має бути яскравим і сучасним, із залученням, із проживанням.

— Питання патріотизму надактуальне і водночас небезпечне, тому що поляризує й розділяє нас на патріотів «справжніх» і «несправжніх». Чому розмови про патріотизм так електризують?

— З одного боку, цим почуттям легко зманіпулювати, коли в однієї людини є намір примусити іншу до певної дії чи просто навіть емоції — мовляв, «ти ж патріот!». З іншого — воно пов’язується з обов’язком: «Якщо ти це відчуваєш, то тепер ти мусиш» (мобілізуватися, перейти на українську, не виїжджати за кордон тощо).

Люди, які з почуття патріотизму стали на захист країни, проживають свідоме наближення до смерті. Всі воїни в усі часи відчували особливий емоційний стан, певне піднесення — поєднання відчуття свого призначення і цінності моменту. А ті, хто самі воїнами не є, наслідують цей пафос без внутрішнього наповнення. І коли говорять про нього, ця невідповідність відчувається. Як бути? Наважитися на переосмислення і діалог. Обираючи такий tone of voice, який не викликатиме відторгнення, не провокуватиме провину й не накручуватиме емоційно.

Читайте також: «Армія відновлення» України тримається на патріотизмі безробітних

— Наказом МОН затверджено заходи щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання в системі освіти України до 2025 року. Інакше кажучи, освітян українських шкіл зобов’язали забезпечувати патріотичне виховання. Але жодній людині з мого кола спілкування ідея таких уроків у школах не подобається…

— Я подивилася семінар для вчителів про те, як займатися патріотичним вихованням, і, чесно кажучи, він мене більше засмутив, ніж надихнув: забагато пафосу й драматизму. Що, як на мене, більше заважає, ніж допомагає. Відчувається, дорослі самі до пуття не розуміють, що ж таке цей патріотизм. А діти дуже чутливі до імітації. Втім, із цим можна й варто працювати. Візьмімо, приміром, патріотичні куточки в дитсадках і школах. Якщо «прив’язати» зміст цих куточків до життя сучасних дітей, вони спрацьовуватимуть. Якщо вірити прогнозам, до 2050 року 78% нас із вами буде мешкати в містах, тож чи варто ставити в центр експозиції сільську хатку під соняхами? Вона не асоціюватиметься у дітей-містян з їхнім житлом. Як і представлені зазвичай рольові моделі — селяни й козаки. В нас є ще інтелігенція, науковці, підприємці. Варто ввести їх у декорації куточка і показати, що українці не лише землю орють, а ще й винаходять, знімаються в Голівуді і засновують стартапи. Отже, ми просто маємо знати, куди рухатися. І власне бачення патріотичного виховання я адресую передусім дорослим, тому що навчити чогось дітей, підлітків можна лише тоді, коли ти сам для себе в цьому розібрався.

— Чесно було б поцікавитися, чи є запит на патріотизм у самих дітей. Їм такі куточки й такі уроки взагалі потрібні?

— Так, запит є, а під час війни — актуалізований. Малі, як і дорослі, теж проживають почуття до Батьківщини і прагнуть відрефлексувати, висловитися, «вилити емоції». З 12–13-річками і старшими можна говорити без натяків. Адже вони вже точно знають, що просто зараз іде війна. Можна проговорити з ними, що після нашої перемоги Росія як сусідня держава зі своїми загарбницькими намірами нікуди не подінеться. Тож варто бути готовими до всього. Поміркуйте разом із підлітками над їхніми уподобаннями та майбутніми професіями. Добре, якщо їхні навички знадобляться і в мирному житті, і під час імовірного нападу. Підведіть дітей до ідеї про багатошаровість війни: крім солдатів, які дають відсіч безпосередньо зброєю, є й ті, хто розробляє військові технології, забезпечує постачання, харчування, інформаційний спротив тощо. Кожен може спробувати обрати собі справу до душі у будь-яких умовах.

Коли я раджу говорити зі школярами мовою фактів, я маю на увазі прямоту і однозначність висловлювання. Не можна накручувати емоційно чи підбурювати до люті, ненависті, помсти. Мозок дітей активно розвивається, і префронтальна кора, яка забезпечує адекватну оцінку ризиків, у них іще не сформувалася. Тому підштовхнути молоду людину до дій, за які вона ще не здатна понести відповідальності, легко. Але чи має дорослий на це право?..

Наше завдання — відповідати на запитання й запити дітей і підказувати конкретні дії, в яких дитячий патріотизм може бути втілений.

Фото, надане інтерв'юйованим

— Зараз дошкільнята і школярі по всій країні збирають військовим посилки — малюють малюнки, ліплять чи плетуть ангеляток, печуть печиво, навіть збирають гроші…

— Це на часі, це доречно, це саме те, що потрібно. Так діти відчувають, що роблять щось для перемоги, і в такий спосіб дякують воїнам. Очевидно, що після перемоги нам знадобляться інші ритуали, через які ми говоритимемо про цю війну і вшановуватимемо наших воїнів. А от організовувати зустрічі з ветеранами й волонтерами можна і зараз, і в майбутньому. При цьому важливо, щоб подача інформації була у формі, яка сприйметься дітьми. Щоб людина не сказала у фіналі чогось травматичного. Тому ветеранів перед такими виступами слід готувати, проговорюючи тези розмови і заключні пасажі.

— Як бути з патріотизмом у молодшому віці?

— Дітям — умовно кажучи, до 10–12 років — свідомі речі не дуже потрібні. Про відчуття своєї країни вони ще не думають — якнайкраще підійде занурення і «закохування» в культуру. Малят дуже добре водити на ремісничі майстер-класи, приміром із гончарства, співати разом якісь автентичні пісні, святкувати народні свята, читати їм українських письменників, мандрувати Україною тощо. Тобто всебічно створювати позитивні асоціації, тоді Україна залишиться в їхній свідомості теплими спогадами, що живитимуть патріотизм усе життя. Звісно, для старших дітей це теж чудово працює.