Приватні навчальні заклади діють у всіх демократичних країнах. Для України вони ще й ознака прогресивного розвитку суспільства. Приватних шкіл мало, однак і «продукція» в них не масова. І як воно живеться приватним школам у Києві? Чи створено законодавчо встановлені умови для їх існування?
Олександрійська гімназія — один із «найстарших» навчальних закладів країни. Вона почала працювати буквально відразу ж після ухвалення 1991 року Закону України «Про освіту», який відкрив шлях для створення в нашій державі приватних шкіл. Сьогодні Олександ-рійська гімназія — один із найкращих і найпрестижніших середніх навчальних закладів не лише столиці, а й усієї України, що підтверджується адресами учнів — вони приїжджають з усієї країни та з-за кордону. У чому її принципова відмінність від «побратимів»? По-перше, для педколективу Олександрійської гімназії якість знань її підопічних (зафіксовані офіційно — стандартним робом: перемоги на олімпіадах, кількість п’ятірок у табелі тощо) не є головною і єдиною метою. Тут орієнтуються на те, що називається всебічним і вільним розвитком особистості. Дитина в гімназії має повне право бути сама собою, її не намагаються загнати в рамки стереотипів. Вона може цілком спокійно ставити хитромудрі запитання вчителям і керівникам гімназії, сперечатися з педагогами і навіть виходити переможцем зі словесних баталій. В Олександрійській немає навіть натяку на досі поширений у багатьох вітчизняних школах авторитарний стиль спілкування з учнями. У гімназії вчитель — дорослий друг, котрий ніколи не дозволить собі образити дитину, підвищити на неї голос. Олександрійській притаманна атмосфера надзвичайної доброзичливості. І це не просто слова. Усі учні, котрі прийшли сюди з інших, навіть вельми престижних шкіл, переконані: «Тут — краще». До речі, не менш високі характеристики дають Олександрійській викладачі й учні приватних шкіл Англії, США й Німеччини, які побували в гімназії. Вони з подивом відзначали, що вона не тільки ані трішки не поступається найкращим навчальним закладам їхніх країн, а навіть може дати їм фору, а за рівнем і якістю «засвоєних» знань — то вже точно.
Порівняно з іншими нашими школами Олександрійська гімназія зовсім невеличка — не більше 200 учнів. На паралелі — один, два класи, у кожному — дванадцять-чотирнадцять гімназистів і гімназисток. Учителі й адміністрація знають поіменно всіх дітей і їхніх батьків, а також бабусь і дідусів. До речі, останні дуже задоволені, що їхні діти й онуки навчаються саме тут, і вважають, що гімназія цілком виправдує свою назву «Олександрійська». Оскільки є справжнім осередком культури, високої духовності й демократичності.
Отже, дітям і їхнім батькам гімназія подобається, учителям також нарікати годі: зарплату (вищу, ніж у державних школах) платять регулярно, є всі соціальні гарантії — і належну двомісячну відпустку надають, і лікарняний оплачують. Недавно був випадок. Співробітниця прохво-ріла вісім місяців. Гімназія за весь цей час оплачувала їй лікарняний.
— Соціальна захищеність наших співробітників лише верхівка айсберга під назвою «самофінансування», — розповідає заступник директора Олександрійської гімназії Ірина Донченко. — Наша школа надвигідна державі за всіма статтями. Поміркуйте самі: будь-яка районна школа на всі свої витрати отримує кошти з державної скарбниці, а ми навпаки — систематично даємо бюджету гроші. І чималі! По-перше, ми виплачуємо державі гроші за повністю зайнятий нами будинок по вул. Аніщенка, 7. По-друге, оплачуємо на 100% усі комунальні послуги. По-третє, провели повний капітальний ремонт від даху до підвалу, від дверей і підлоги до світильників і водопровідних труб. По- четверте, сплачуємо чималі податки, як будь-яке підприємство, плюс прибутковий податок, відрахування в Пенсійний фонд тощо. І, зрештою, усі наші учні й учителі повинні були б навчатися й викладати в держсистемі, а ми витрати на це для держави заощадили. Я вже не кажу про те, що парти, ком-п’ютери, підручники, телевізори й картини на стінах — також купили ми. На сплачувані нами кошти можна утримувати два дитячих садки. Ось що таке стабільно працююча приватна школа!
— Отже суцільна ідилія й тільки? — запитую Ірину Володимирівну.
— Була б ідилія, — відпо-відає вона, — якби не одне «але». Буквально з перших днів існування гімназії її колективу, образно кажучи, намагалися ставити палиці в колеса. Кілька років не давали нормально працювати. У 1991—92 роках нам не раз говорили:
— Ви приватники. Робіть школу в себе вдома, немає чого займати державні площі.
— А ви самі й забороніть таку школу, — заперечували ми. — Тим паче що в нашій країні немає недержавних площ.
— То будуйте. Це ваші проблеми.
— Але ж є незайняті приміщення дитсадка. Чому ми не можемо там розташуватися?
— Не маєте права. Дитсадок державний.
«Залізна логіка», чи не так? Та як би там не було, а в дитсадку заводу «Арсенал» гімназія закріпилася. Більше того, оскільки звільнялося все більше приміщень (причина загальновідома: катастрофічне падіння народжуваності в Україні, особливо у вітчизняних мегаполісах), Олександрійська помалу зайняла весь будинок. Але про те, що довелося пережити керівництву й колективу гімназії в перші роки її існування, можна написати героїчну поему. Як в усі інстанції обрушився потік скарг на керівництво Олександрійської, як почалися нескінченні перевірки. Доходило до того, що в гімназію приїжджали податківці цілком іншого району, опечатували приміщення й перевертали усе догори дном, шукаючи... валюту й підробні печатки. Зо два роки тому перевіряючі прибули навіть із хлопцями з відділу фізичного захисту. Останні ж супроводжують податківців в особливих випадках, коли не виключена можливість нападу на перевіряючих. Учителі поцікавилися, чому в мирну школу інспектор приїхав із дужими хлопцями, озброєними кийками. У відповідь почули: «Надійшов сигнал, що школа — тільки прикриття, а займаєтеся ви тут зовсім не цим». Чом не сюжет для театру абсурду?..
Зрештою, всі контролери визнавали — ніяких порушень у діяльності гімназії немає, усі документи абсолютно легітимні, стовідсотково відповідають чинному законодавству.
— Перевірки якості знань, умов навчання, виконання держстандартів щодо навчальної діяльності, — веде далі Інеса Коломієць, голова ради гімназії, — річ для кожної школи звичайна. Їхню річну кількість суворо внормовано законодавством. Минулого навчального року нас перевіряли дуже суворо: були представники Печерського райвідділу освіти, Головного управління освіти м. Києва, Інституту вдосконалення вчителів, і, нарешті, Держінспекції при Міністерстві освіти й науки. Чотири перевірки протягом кількох місяців! Але ці перевірки потішили нас тим, що підтвердили високий рівень нашої діяльності. Нам виставили, так би мовити, високі бали, це підтверджено й офіційними документами.
— Олександрійська гімназія ніколи не залишалася одна зі своїми проблемами, — продовжує Інеса Миколаївна, — ми завжди, навіть у най-скрутніші хвилини, відчували підтримку учнів і батьків. Тому й вистояли. Заслужити любов не просто. Ми дуже дорожимо вірою в нас дітей, котрих навчаємо.
— Плануємо незабаром відкрити дошкільне відділення, — доповнює Ірина Донченко. — От-от закінчимо ремонтні роботи, і засяє вогнями Олександрійський садок, де ми самостійно готуватимемо поповнення для наших гімназичних лав. Умови створюємо відмінні, батьки й діти будуть задоволені.
Проблеми приватних шкіл в Україні схожі. З одного боку, вони життєво необхідні державі, яка ледве викроює кошти на освіту в умовах їх по-стійного дефіциту. З іншого боку — держава, в особі деяких своїх відповідальних працівників апарату, ніяк не знайде в собі сили відмовитися від допотопних стереотипів несприйняття приватної освіти. Приватним школам рівня Олександрійської гімназії, які вже добре зарекомендували себе, давно пора надати режим найбільшого сприяння: усіляко заохочувати їхніх керівників і педколективи до самовдосконалення, позаяк резерви приватних шкіл величезні, а їхню роль у навчанні й вихованні еліти суспільства важко переоцінити.
Кореспондент «ДТ» вирішив зустрітися з заступником керівника Печерської райадміністрації з гуманітарних питань Ангеліною Білокінь. Від неї почула, що претензій до Олександрійської гімназії в райадміністрації немає, перепідпорядкування дошкільних закладів заводу «Арсенал» району не може змінити стабільність роботи Олександрійської гімназії. Керівник Печерського району Анатолій Коваленко знаний підтримкою культурних і освітніх ініціатив. Тож сам Господь велів, щоб Олександрійська за підтримкою райадміністрації зберігала гідне місце серед шкіл району й міста.
Приємно було зустрітися з людьми, котрі перетворили спорожнілий, занедбаний будинок на справжній палац знань, котрі створили «з нуля» одну з найкращих шкіл міста. Ці люди заслуговують на шанобливе та уважне ставлення до себе. На таких тримається країна. Точніше — її майбутнє.