Підвищення річних орендних ставок і тарифів на комунальні послуги не оминуло й приватні школи. З 1 лютого 2007 року орендну плату для таких шкіл підвищили у 5—14 разів! Приватна освіта в Україні — на межі банкрутства.
«Суспільства як такого не існує: є просто чоловіки і жінки і є сім’ї», — вважала Маргарет Тетчер. І є проблеми дитини в цих сім’ях. Наприклад, де і як їй навчатися. Відповідно до Закону України «Про освіту» і Конвенції з прав дитини, яку Україна підписала ще 1991 року, кожен маленький громадянин нашої країни має право на безплатну початкову освіту. Це означає, що держава виділяє гроші на освіту кожної дитини, яка досягла певного віку. Треба лише вибрати для неї школу.
Уявіть собі таку картину: дитина навчається в класі із шістнадцятьма дітьми, при цьому заняття з математики, української й англійської мови проводяться для підгруп із восьми осіб. У школі чотириразове харчування, організоване за принципом шведського столу; домашнє завдання дитина виконує у денний час; упродовж дня після обов’язкової шкільної програми — п’ять видів гуртків на вибір, і всі вони в одному й тому самому приміщенні, отож батькам, які працюють по дванадцять годин на добу, не треба турбуватися, хто відведе-забере дитину з театральної студії, секції айкідо, шахової школи тощо.
Для сорока чотирьох приватних загальноосвітніх шкіл Києва робота в режимі повного дня (з 8.00 по 20.00) — норма. Як і високий рівень освіти, особистісно орієнтованої, з унікальними авторськими програмами, перевіреним, вишколеним персоналом, медоглядом, психологом та іншими плюсами.
Казка? Ні, поки що реальність.
Чому поки що? Тому що сьогодні, у зв’язку з підвищенням орендної плати і комунальних тарифів для приватних шкіл, раціональне утримання приміщень і повноцінне проведення навчально-виховного процесу стає неможливим, тобто опиняється під загрозою саме існування української приватної освіти. З-поміж варіантів виходу з нинішнього становища перший напрошується сам собою: підвищити ціну на послугу. Але зарплата батьків, на жаль, не зростає так швидко, як ціни.
До того ж за освіту понад чотирьох тисяч столичних школярів-приватників батьки платять тричі: вперше у вигляді обов’язкових податків, із яких проводяться відрахування на освіту, вдруге — на утримання приватної школи й оплату навчання, а втретє — коли школа сама сплачує податки.
Учні недержавних шкіл протизаконно позбавлені компенсації з боку держави на отримання обов’язкової середньої освіти і медичного обслуговування. Всі види допомоги й соціального захисту, які надаються дітям-киянам, не поширюються на учнів приватних шкіл (стипендії, премії, грамоти, харчування, вакцинація, відпочинок). Навіть підручники (наприклад, гордість столиці «Київський підручник»), випущені з грифом «безкоштовно», приватним школам продають за комерційною ціною, а не за собівартістю.
Ставлення до приватників у представників різних державних установ абсолютно відрізняється від ставлення до звичайних школярів. Поліклініки деяких районів Києва категорично відмовляються проводити щорічний диспансерний огляд дітей на базі навчального закладу, як це передбачено законом і як це зазвичай відбувається в державних дитячих садках та школах. «Або платіть, або не приводьте дітей до нас!» Ніхто не замислюється над тим, що батьки як платники податків уже оплатили обов’язкове для всіх дітей країни медичне обслуговування.
Незважаючи на збільшення кількості недержавних шкіл в Україні, їх відсоток у нас досі мізерно малий. Для порівняння: якщо у США приватні навчальні заклади становлять 10—13% від загальної кількості шкіл, то в нас їх усього 1%; якщо у Франції 48% школярів навчаються у приватних ліцеях, то в Україні поки що лише 1,2% дітей відвідують приватні школи.
Сьогодні рівень дискримінації навчальних закладів недержавної форми власності сягнув найвищої точки.
Щоб уникнути банкрутства приватних шкіл, Асоціація приватних шкіл м.Києва пропонує держструктурам зробити такі кроки:
— встановити орендні ставки в розмірі 0,5%;
— продовжити термін дії оренди не на один рік, а до кінця дії ліцензії;
— знизити комунальні тарифи до одного рівня з державними освітніми установами.
У суперечливій ситуації можна скористатися досвідом інших країн. У Польщі завдяки органам місцевого самоврядування приватні школи одержують приміщення або на умовах безплатної оренди, або за пільговими ставками (у США вони становлять долар на рік), фінансується закупівля техніки для комп’ютерних класів, видаються стипендії для обдарованих дітей. У Росії законом «Про освіту» передбачено відшкодування витрат громадян на освіту в платних приватних загальноосвітніх закладах, які успішно пройшли державну акредитацію і реалізовують освітні програми відповідно до держстандарту.
Якщо громадянин України не може знайти на батьківщині лікарню потрібного рівня, але має вдосталь грошей, — він їде лікуватися за кордон. Так само він поїде туди відпочивати і віддасть на навчання своїх дітей. Ті, котрі навчатимуться добре, отримають там престижну роботу. Монополія держави у сфері освіти призведе не лише до відпливу капіталів, а й до відпливу «мізків».