Складається враження, що останнім часом у вітчизняної вищої школи з’явилася своєрідна мода: мало не всі вузи прагнуть іменуватися як мінімум університетами. З одного боку, «університетизація» має незаперечні плюси — насамперед розширює доступ молоді до вищої освіти. Проте виникає цілком логічне запитання: якого рівня ця освіта? Чи не набула вона масового характеру, коли у гонитві за валом відступає далеко на задній план питання її справжньої елітарності? Своїми думками з цього приводу кореспондент «ДТ» попросила поділитися заступника держсекретаря Міністерства освіти і науки України Михайла СТЕПКА.
— Кожна країна, що прагне бути цивілізованою, робить усе задля того, аби дати можливість якомога більшій кількості людей отримати освіту того чи іншого рівня, — переконаний Михайло Филимонович. — Тому наше стратегічне завдання — розширення доступу до якісної освіти. Воно реалізується, зокрема, і через подальше розгалуження мережі вузів, через універсалізацію їхньої діяльності.
Звісно, ми передусім маємо дбати про якість освіти. І це питання останнім часом викликає неабияке занепокоєння. Річ тут не в тому, як називається вуз — інститут чи університет. Наші альма-матер завжди працювали за системою аналогічних закладів Гумбольдта, які мають, насамперед, потужне наукове підгрунтя своєї діяльності. Ми чудово розуміємо, що за масовістю не можна втрачати фундаментальності, універсалізму і якості вищої освіти.
Щодо елітарності. Ми виділили національні університети. Є у нас і класичні. Саме останні запрацювали нещодавно, скажімо, в Луцьку, Івано-Франківську та Миколаєві. Мета — «підтягнути» регіони, створити на місцях цілісну систему пошуку талантів, їх супроводження.
Здійснюємо диверсифікацію типів освітніх програм, орієнтуємо нині університети на те, що магістри — це найталановитіші студенти, люди, від початку навчання зорієнтовані на інноваційну діяльність, продуктивну наукову роботу. Тому таких магістрів може бути максимум 10—15% від загальної кількості випускників. Вони й становитимуть нашу справжню еліту.
Мушу визнати відверто: елемент втрати якості вузівського навчання, на жаль, є. Причин багато. Передусім — майже подвоєння кількості вступників. З одного боку, це добре: більший відсоток населення матиме вищий рівень освіти. Отже, і більше можливостей знайти престижну роботу. Але водночас розгортаються реформи в середній загальноосвітній школі, є певні проблеми з забезпеченням її кваліфікованими вчителями тощо. Тому більшість ректорів небезпідставно відзначають зниження середнього освітнього рівня абітурієнтів. Особисто я вважаю: не всі, хто заплатив і пройшов так звану співбесіду, мають навчатися у вузах. Адже далі йде наступний етап профанації. Якщо людина не пройшла серйозного конкурсного відбору, не продемонструвала здатності навчатися за програмами досить високого рівня, їй, погодьтеся, не місце у вищій школі. Проте нині меркантильні міркування вузівського викладача як правило беруть гору над іншими: студент погано знає, але він платить, тож поставлю йому «трійку». А про цілком імовірну загрозу девальвації українського диплома багато хто не думає.
Нині шукаємо вихід із ситуації, що склалася. Спільно з фондом «Відродження» працюємо над створенням Центру незалежного тестування. Можливо, як і в Росії, доречно запровадити єдиний випускний іспит для школярів. Мені сподобалася цьогорічна практика НТУУ «КПІ» — там встановили квоту для слухачів курсів довузівської підготовки. Набрала людина певну кількість балів — вступає на престижний факультет. Недобір — може здобути менш фундаменталізовану освіту.
— І все ж таки, напевно, не лише мені цікаво дізнатися: яким було співвідношення інститути—університети десять, п’ять років тому і яким воно є зараз?
— Я не надавав би такого великого значення і цифрам, і назві вузу. Приміром, на Заході такого поняття, як «інститут», практично немає. Інститут там — структурний підрозділ, і у новому Законі України «Про вищу освіту» вузам університетського й академічного типу дозволено об’єднувати кілька споріднених факультетів, називаючи таку структуру інститутом.
До 1990 р. у нашій країні було сім класичних університетів — у Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку та Чернівцях. Потім створили Таврійський університет у Криму, університет на Івано-Франківщині, на Волині та нещодавно у Миколаєві. Якщо ми поглянемо, чим відрізняється, скажімо, педуніверситет від класичного університету, то різниці великої не побачимо. Спектр спеціальностей такий самий, просто перший більше зорієнтований на підготовку педагогів, та й за кількістю вчених-педагогів великої різниці немає. Тому підкреслю знову: те, що сьогодні майже всі колишні інститути називаються університетами, — не просто зміна вивіски. Усі вони відповідають визначенню «університет» — багатопрофільний міждисциплінарний навчальний заклад, навчання в якому базується на науковій роботі.
— Водночас неодноразово доводилося чути: головна причина «університетизації» вищої освіти України в тому, що у викладачів університету вища зарплата, пенсії тощо.
— Це не так. Співвідношення зарплат різне в національних і в звичайних університетах та інститутах. Тарифна сітка однакова для всіх вузів. Але оскільки університети, як правило, отримують ІV рівень акредитації (до речі, інститути також мають на нього право), то, за законом, викладачам там можуть доплачувати 15%. Це не посадові оклади, а гроші з коштів, зароблених діяльністю з надання платних освітніх послуг.
Нещодавно ухвалено рішення про надання національним університетам права доплачувати своїм викладачам до 100% від зарплати. Є деякі університети, викладачам яких відразу (указами про створення вузу) призначено вищу зарплату. Серед них, зокрема, КНУ ім.Т.Шевченка. Гадаю, це цілком виправдано. Хоча є й чимало незадоволених таким станом речей. Мовляв, їхній професор, порівняно з нашим, у привілейованому становищі. Але, погодьтеся, професор із Глухівського чи Вінницького університету має право взяти участь у конкурсі, стати викладачем КНУ і, відповідно, заробляти більші гроші. Це абсолютно нормальна, цивілізована практика. І якщо держава в змозі для підтримки елітного рівня університету, збереження кадрового потенціалу платити його викладачам вищу зарплату, то вона робить велику справу. Я б хотів, щоб таких університетів стало більше.
— А якщо котрийсь із «вінценосних» університетів почне пасти задніх?
— Тоді у встановленому порядку позбавимо його статусу національного і дамо тому, хто досягне цього високого рівня. До речі, принцип визначення національних вузів уже стає притчею во язицех. На жаль, цей процес відбору не має чітких критеріїв, є лише якісні, феноменологічні оцінки. Ті отримують високий статус за рівень освіти, наукових досліджень, ті — за історичний внесок, національний характер тощо. Є й нові університети, які надзвичайно швидко наростили показники діяльності й тепер відіграють важливу роль як першопрохідці в новітніх галузях. Вони також стали національними.
— Щоб інститут став університетом, у вузі мають з’явитися нові спеціальності. Хто і як контролює якість освітніх послуг, які надають нові факультети, їх відповідність державним вимогам, професійний рівень викладачів, котрі там працюють?
— Це надзвичайно болюче питання. Сьогоденні реалії дуже сумні: при нинішніх зарплатах кращі викладачі тікають туди, де платять більше. Причому йдуть молоді, здібні, перспективні. МОН може контролювати лише відсоток. Скажімо, вуз ІV рівня акредитації повинен мати 70% викладачів з науковими ступенями та званнями. Але, зрозуміло, і професори, і доктори наук, і доценти бувають різні, і кількісний показник ще не свідчить про високу якість підготовки.
Ліцензії на нові фахи видає спеціальна комісія — державно-громадський орган при міністерстві. У неї є банк експертів, куди входять провідні викладачі кращих вузів. Вони безпосередньо в навчальних закладах оцінюють знання студентів, рівень викладання, методичного, технічного забезпечення навчального процесу. Потім їхні висновки розглядає експертна рада й вирішує, чи може вуз готувати тих або інших фахівців. Зрозуміло, у ліцензійній справі є чимало труднощів. Головне — ми поки що не досягли повної об’єктивності експертів, досі спрацьовує принцип «ти мені — я тобі», є випадки тиску й т.п.
Проконтролювати об’єктивність виставлення оцінки викладачем також непросто. Це — справа ректора, ректорських контрольних робіт і Держінспекції. Її працівники мають план перевірок, їздять по країні й виконують так звані контрольні замірювання. Начебто все цивілізовано. Але в усіх цих діях — і інспекції, і експертів, котрі вирішують питання ліцензування, повторюю, немає повної об’єктивності.
— Чи надходили до МОН скарги з приводу того, що в «новоспеченому» університеті далеко не всі факультети справжнього університетського рівня?
— Так. Були звернення окремих громадян. Мовляв, ліцензія є, а заняття не проводяться або проводяться на низькому рівні, гроші заплачено незрозуміло за що і т.п. У такому разі МОН направляє до вузу групу фахівців, котрі перевіряють, що там відбувається насправді. Так, на останньому засіданні Державної акредитаційної комісії 15 жовтня ц.р. позбавили ліцензії один броварський інститут, де елементарно дурили людей. Звісно, держава має захищати споживачів освітніх послуг, але, на превеликий жаль, не вистачає на все грошей. Щоб у проблемний вуз поїхала комісія, погодьтеся, треба бодай оплатити відрядження. Сам ректор, зрозуміло, витрачати кошти на нього не буде, а у держави з грішми сутужно. Можливо, виходом із ситуації стане впровадження системи незалежних тестів та контрольних замірювань. Вони виконуються й зараз, але їх ефективність поки що не на належному рівні.
Надходили до нас скарги й з приводу новостворених позабазових підрозділів вузів (як державних, так і приватних), де не організовано нормального навчального процесу. Маю сказати, нещодавно МОН надіслало в усі облдержадміністрації листа з завданням створити на місцях власні комісії й перевірити всі позабазові вузівські структури у їхньому регіоні.
Прикро, але факт: нині досить поширене хабарництво серед викладачів. Дехто з них створює дуже хитромудрі умови для того, аби навіть зі знаючої людини витягти гроші. Ми зараз боремося з цим явищем. Окремі державні вузи беруть гроші за перескладання іспитів-заліків, що таким чином фактично перетворилося на один із різновидів хабара. Тому ми закликаємо всіх студентів не боятися правди, чесних стосунків із викладачами. Студенти мають право сказати: цей викладач нас не задовольняє, і ректор зобов’язаний адекватно відреагувати.
Хочу акцентувати увагу ось на чому. Ми втрачаємо зв’язки з роботодавцями. Вони спільно з вузами як споживачі мають оцінювати якість знань студентів, висувати свої вимоги до змісту навчання. Зараз студент втрачає стимул всебічно опановувати свій фах, бо цілком імовірна перспектива невлаштування за ним.
— Пропоную розглянути конкретну ситуацію. Луганський машинобудівний інститут став Східноукраїнським національним університетом. У 1993 р. вуз мав 20 спеціальностей, сьогодні — 107. Серед «новачків» — журналістика. Погодьтеся, аби належним чином підготувати такого фахівця, потрібна наявність розгалуженої мережі різнопланових ЗМІ, у яких завтрашні журналісти зможуть регулярно проходити практику, шліфуючи свою майстерність. Не хочу в жодному разі образити славне місто Луганськ, але дуже сумніваюся, що там є відповідні умови для професійного становлення майбутніх «акул пера». Тож чи варто взагалі було відкривати в місцевому вузі таку кафедру? Адже вона не зможе надати студентові освіту ані львівського, ані київського рівня — апріорі готуватиме, як мінімум, напівпрофесіоналів.
— Я не можу з вами повністю погодитись. Так, проблеми росту є, але, як відомо, наукові школи народжуються й умирають. Колись і в КНУ журналістика була «новачком». Та й, будьмо відверті: як з київського, так і з львівського університетів виходять і справжні «акули пера», і, даруйте на слові, горе-професіонали.
Луганщина — один із найпотужніших регіонів України, який конкурує нині із загальновизнаним Донецьким академічним центром. А ви знаєте, скільки газет виходить у Луганську? Справді, там раніше в газетах працювали не фахівці, адже львівських і київських випускників бракувало на весь медіа-простір України. Ось луганчани й вирішили готувати майбутніх журналістів самі. І, повірте, у Луганську є пишуча публіка, котра й без журналістської освіти вміє продукувати матеріали високого рівня.
Сьогодні Східноукраїнський національний — один із найбільших університетів України. Я впевнений, він має право на підготовку тих-таки журналістів і навчатиме їх не гірше, ніж львівський або київський університет.
— «На жаль, університетську систему останнім часом уразила ерозія: з одного боку, намітилася глибока утилітаризація класичних університетів, а з другого — виникло багато приватних навчальних закладів під назвою «університет», хоча вони фактично мало що спільного з ним мають». Наведена цитата — зі статті В.Литвина «Українська культура й освіта в контексті суспільних трансформацій» («Урядовий кур’єр», №175, 2002 р.). Як міністерство планує реагувати на такі закиди?
— Те, що робиться в нашій вищій школі та в університетській освіті зокрема, повністю ідентичне тому, що робиться в Європі. Європейські експерти перевіряли, чи відповідає український рівень обумовленому Лісабонською угодою про визнання кваліфікацій. Їхній висновок — так, відповідає. І Україна нині є однією з 39 країн, які підписали цю угоду. Зараз працюємо над приєднанням до Болонської конвенції, що встановлює єдині «правила гри» на європейському освітньому, зокрема вузівському, просторі. Мета — визнання українських дипломів у будь-якій країні Старого Світу. Отже, наші випускники матимуть величезні можливості для працевлаштування, а вузи — для залучення іноземних студентів.
Не можна підміняти критеріїв високої якості системи освіти гонитвою за довгим карбованцем, що, на жаль, трапляється. І, зрозуміло, мають рацію ті, хто відзначає, що збільшення обсягів прийому на перші курси переважно за плату не супроводжується адекватним нарощуванням кадрового і матеріально-технічного забезпечення навчального процесу. З другого боку, держава неспроможна поки що повністю задовольняти фінансові потреби вузів. Отож без контрактників ніяк не обійтися. Згоден, Європа не розуміє, як в Україні може бути приватних вузів більше, ніж у всьому Старому Світі. Проте вже розпочався процес своєрідної фільтрації приватників. З’явилися Асоціація та Конфедерація приватних навчальних закладів, що конкурують між собою, самоочищаються й допомагають нам виявляти «паршивих овець». Але ж серед приватних є справді чудові, сучасного рівня вузи. Приватники мають низку переваг. Приміром, їм по кишені запрошувати справді висококваліфікованих викладачів.
Одне слово, проблем не бракує, але ми бачимо шляхи їх розв’язання. Головне — не скотитися на узбіччя магістрального напряму розвитку української вищої школи.