Пізнавати, навчати, просвіщати Харківському університету — 200 років

Стверджувальну грамоту на створення в Харкові першого в Україні університету імператор Олександр I підписав 17 (5) листопада 1804 року. І вже 29 (17) січня 1805 року тут почали читати перші лекції. Утім, імператор лише поставив монарховий підпис на документі, а справжніми творцями університету були самі харків’яни — дворяни, поміщики, купці, різночинці. Саме вони, прозорливі патріоти Слобожанщини, на багато років уперед визначили вектор розвитку міста як найбільшого наукового, вузівського та промислового центру.

Імені Каразина

Уже сам факт створення університету в Харкові містив певну інтригу.

Із одного боку, до початку XIX століття це було невелике губернське місто, де мешкало лише 5363 «душі чоловічої статі», тобто значно менше, ніж на той час у Києві, Одесі чи Катеринославі й навіть менше, ніж у сусідніх Валках або Охтирці. Харків був відомий в основному своїми чотирма ярмарками й... міською невпорядкованістю. Проте до цього часу тут уже майже 70 років існував знаменитий середній «всестановий» навчальний заклад — Харківський колегіум. Тут жив і «мандрував» геніальний філософ Григорій Сковорода, котрий мав серед місцевого дворянства й поміщиків численних освічених шанувальників. І взагалі Слобожанщина мала в своєму розпорядженні порівняно велику кількість початкових шкіл.

Іншими словами, місто було готове сприйняти зухвалу ідею про відкриття університету, яку першим висловив відомий громадський діяч, патріот, справді пасіонарна особистість Василь Назарович Каразин (1773—1842). За його закликом через підписку зібрали в результаті 658 тисяч рублів — вельми значна на той час сума. Навіть Олександр I відзначив «поревнование Слободского-Украинского дворянства и гражданства», котрі «от собственных своих стяжаний принесли государству достойное пожертвование».

У переддень 100-річного ювілею університету академік Дмитро Багалей писав: «Заснування Харківського університету найтіснішим чином пов’язане з особистістю Василя Назаровича Каразина. Він є істинним винуватцем його існування: йому належить перша думка про це; він спонукав харківське дворянство на пожертвування; він мав подолати безліч труднощів, аби домогтися найвищого дозволу на заснування університету в Харкові; він же, нарешті, разом з іншими особами чимало попрацював і у важкій справі початкового устрою університету».

Указом Президента України ім’я Василя Каразина присвоєно Харківському університету 1999 року.

Перший ректор Іван Рижський із першими співробітниками з ентузіазмом узялися за справу. Відповідно до стандартів класичного європейського університету вони почали організовувати роботу 25 кафедр на чотирьох факультетах: словесних наук, моральних і політичних наук, фізичних і математичних наук, лікарських і медичних наук. До занять приступили перші 57 студентів різних станів.

До тих далеких років відносяться Правила для студентів (нижче наводимо їх мовою оригіналу), деякі з них досить злободенні й нині:

«Каждый принятый в наш университет… пусть не забывает ни на минуту, что он находится здесь ради учебы.

От старательности и прилежания студентов и посещения лекций будет в основном зависеть воздаваемая им похвала и одобрение.

В интересах каждого студента, чтобы науки, которые он изучает, развивались... Поэтому в конспектах …должно отсутствовать все то, что не может быть объяснено и доказано, и то, что уже издано в книгах, а должны быть сведения о свежих научных открытиях».

Симптоматично, що давню проблему благоустрою міста було вирішено саме з ініціативи університету. У перші роки його існування доводилося влаштовувати так звані «брудні канікули», отож через сезонне бездоріжжя студенти не могли відвідувати заняття. Після наполегливих звернень до влади вулиці Харкова почали вимощувати камінням. За активної участі викладачів тут було засновано першу газету «Еженедельник», створено громадську бібліотеку, міський художній музей. В університетській друкарні зосередилося друкування наукових і літературних творів. Університетські клініки подавали населенню медичну допомогу. Професори брали активну участь у вивченні природних багатств краю — запасів донецького вугілля, мінеральних джерел, цілющих рослин, археологічних цінностей.

«Університет, — пише Ізмаїл Срезнєвський, — залучив у місто освічене товариство. Цього було досить, аби залучити й промисловість, і багатство, і все те, що піднімає місто». Вплив університету поширювався далеко за межі Харкова і всього Слобожанського краю. Відповідно до статуту 1804 року, він стояв на чолі навчального округу, куди ввійшли кілька губерній і областей.

«Мы наш, мы новый мир построим»

До початку революції в Харкові вже проживали майже 400 тисяч чоловік, а університет став найбільшим науково-навчальним закладом. На його чотирьох факультетах— історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному й медичному — навчалося вже понад 4 тисячі студентів. За цей час було засновано наукові школи в різних галузях природничих і гуманітарних наук. Працювали науково-дослідні лабораторії, кабінети, клініки, фундаментальна бібліотека, астрономічна обсерваторія, Ботанічний сад, кілька музеїв, архів та інші підрозділи.

1917 року в Харкові відбувся Перший усеукраїнський з’їзд Рад, який проголосив Радянську владу. Народний комісаріат освіти України скасував традиційні органи управління університету та запровадив замість них посаду комісара, котрим став студент ветеринарного інституту якийсь Малич-Двояронок. Комісар спілкувався з колективом переважно з допомогою оголошень про прийняті ним рішення й будь-яке зволікання з їхнім виконанням розглядав як протидію Радянській владі. Природно, це викликало обурення багатьох працівників університету та стало однією з причин того, що в червні 1919 року вони зустрічали генерала Денікіна як визволителя.

Група професорів із різноманітних вузів Харкова написала навіть «Відозву російських учених до Європи». Керівників більшовицького руху було охарактеризовано тут як утопістів і фанатиків, котрі обманюють довірливий народ фальшивими обіцянками. Учені обурювалися, що більшовики скасували принцип загального виборчого права та громадянські свободи, передаючи необмежену владу Надзвичайної Комісії — органам класової розправи. Переконані в тому, що більшовизм спричиняє загибель держави, вони зверталися до колег із проханням роз’яснити це європейському суспільству.

Проте наприкінці 1919 року в Харків остаточно повернулася Радянська влада. Розпочалася перебудова університету, що закінчилася 1920-го його... закриттям. Тут було створено Вищі педагогічні курси, потім Академію теоретичних знань, потім Інститут народної освіти. Після ще цілої низки перетворень, лише 1933 року відновили університет. Попри втрати, яких він зазнав у результаті катаклізмів революції, громадянської війни і сталінських репресій, розпочалося нове сходження до вершин знань. До початку Великої вітчизняної війни тут на семи основних факультетах навчалися 4288 студентів — стільки ж, скільки перед революцією.

«Идет война священная»

24 жовтня 1941 року Харків залишили відступаючі радянські війська — на довгі три роки.

Напередодні зими місто залишилося без електрики, водогону, опалення, продовольства. Не працювали ані підприємства, ані медичні установи, ані навчальні заклади. Історики запевняють: те, що переживав під час окупації Харків, можна порівняти з тим, що переживав Ленінград у період цілковитої блокади. Смерть від голоду, холоду чи фашистської кулі була звичайною справою. Викладачі університету, як і інші харків’яни, ходили до сіл обмінювати на продукти речі та збирати на полях залишки врожаю. Населення ледь животіло й кожен виживав, як міг. Багато співробітників і студентів університету стали жертвами нацистського геноциду, здійсненого стосовно єврейського населення Харкова.

Загарбники агресивно грабували університет — усе цінне, починаючи з матеріалів і приладів і закінчуючи географічними атласами, відправлялося до Німеччини. Інше забирали німецькі солдати й офіцери, погрожуючи розстрілом працівникам університету, котрі намагалися цьому перешкодити. Приміром, загинув професор Семілєтов. 1942 року з дозволу окупаційної влади спробу відновити діяльність університету здійснили українські націоналістичні кола міста, об’єднавшись у так званий Громадський комітет. І хоча фашисти зрештою погодилися на це на умовах самофінансування, з ідеї нічого не вийшло — до університету не прийшли студенти.

У цей час тисячі харківських студентів університету воювали на фронті, а чимало з тих, котрі залишилися, були в складі партизанських загонів і підпільних організацій. Серед них — посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу студентка фізико-математичного факультету Ляля Убийвовк. Утім, були серед університетських викладачів і люди, котрі прийняли «новий порядок» і згодом бігли з Харкова разом із фашистами.

Харків, перетворившись за роки окупації на руїни, було звільнено від фашистських загарбників 23 серпня 1943 року. На той час чисельність населення скоротилася з майже мільйона чоловік до 190 тисяч. Але вже 1 вересня 1943 року в університеті зібралися співробітники, котрі залишилися в живих — загалом близько 100 чоловік, — і приступили до розбирання завалів і впорядкування вцілілих споруд. Роботи був непочатий край: у руїнах лежали корпуси інституту геології й фізичного відділення фізико-математичного факультету, був пошкоджений новий корпус хімічного факультету, знищено п’ять студентських гуртожитків, згорів і студентський клуб, і університетський архів.

Від фашистської навали дуже постраждало все місто — практично повністю було знищено 500 промислових підприємств, залізничний вузол, електростанції, житлові будинки, кращі будинки міста, зруйновано й розкрадено вузи, НДІ, лікарні, бібліотеки й музеї. Зарубіжні делегації, котрі відвідали Харків після визволення, передрікали: для його відновлення знадобиться не менш як півстоліття. Проте 1 жовтня 1943 року в університеті розпочалися заняття — на перший курс без вступних іспитів зараховувалися абітурієнти із середньою освітою, на старші курси — студенти довоєнних років. Життя тривало.

Пізнавати, навчати, просвіщати

Почесне право бути ректором Харківського національного університету ім. В.Каразина в рік його 200-річного ювілею випало доктору соціологічних наук Вілю Бакірову. Наукові інтереси вченого лежать в сфері соціокультурного розвитку в сучасному світі, трансформації політичних інститутів і політичної свідомості, університетської освіти й виховання.

— Віле Савбановичу, як видно навіть із короткого екскурсу в драматичну історію Харківського університету, класичний університет є навдивовижу життєстійким винаходом європейської цивілізації. Переживши кілька війн, революцій і «перебудов», неодноразово побувавши на грані закриття, він вижив і продовжує розвиватися. Нині в Харківському національному університеті навчаються майже 13 тисяч студентів за 60 спеціальностями. Що ж це таке — «класичний університет»?

— Пригадаємо витоки — перший на території Європи університет «Аудиторіум» відкрив 425 року візантійський імператор Феодосій II. Засновані в XI—XII століттях університети Болоньї, Парижа, Оксфорда й Кембриджа продовжили традицію навчання студентів усіх відомих на той час наук — до їхнього складу входили юридичний, медичний, богословський факультети й факультет мистецтв. Формування університету класичного типу завершилося наприкінці Середньовіччя, коли до освітньої функції додалося завдання здобуття нового знання. Уже в цей час церква й держава наділили університети такими важливими привілеями, як виборність влади, право самостійно визначати склад викладачів, присвоювати академічні ступені, мати свої судові органи й навіть власні в’язниці.

Класичні університети цінують і бережуть вироблені протягом століть традиції вільнодумства, автономії й академічних свобод. Їм притаманний інтенсивний міждисциплінарний діалог природознавства й соціогуманітарних наук, єдність вченості й духовності, історична пам’ять та інновації, атмосфера розкутості й творчого пошуку, у якій успішно розвивається фундаментальна наука. Вільно, не озираючись на існуючі забобони та стереотипи мислення, обговорюються сценарії майбутнього. Тут формується дух толерантності й самоцінності людини, генерується інтелектуальна енергія нації, пом’якшуються соціальні, майнові, конфесійні розбіжності. Це і є секрет життєстійкості класичного університету.

— Кожен із класичних університетів України має своє неповторне обличчя. Які риси характерні саме для Харківського національного університету імені Каразина?

— Сьогодні це єдиний у країні університет, що здійснює підготовку фахівців із усіх напрямів, характерних для класичного університету. Після здобуття Україною незалежності нам вдалося повернутися до класичної схеми освіти й на додаток до вже існуючих факультетів відкрити факультет фундаментальної медицини й відновити філософський і юридичний факультети.

Сам список лауреатів Нобелівських премій, чиї імена пов’язані з університетом, засвідчує гармонійне поєднання в нас природничонаукових і соціогуманітарних дисциплін. Ілля Мечников, випускник і почесний доктор Харківського університету — лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицині. Лев Ландау, котрий підготував під час роботи в Харківському університеті перший варіант знаменитого «Курсу теоретичної фізики», — лауреат Нобелівської премії з фізики. Колишній студент Харківського університету Саймон Кузнєц, автор знаменитого «Закону Кузнєца», — лауреат Нобелівської премії з економіки.

Своєрідність Харківського університету ще й у тому, що він виник у регіоні, де зустрічаються дві культури — українська й російська. Історичні факти спростовують вигадки деяких «діячів» про другосортність Слобожанщини як українського регіону. Насправді саме взаємодія та взаємне збагачення стало чинником бурхливого розвитку тут різноманітних слов’янських культур, зокрема української.

Міркуйте самі — перший ректор університету Іван Рижський успішно працював в галузі російської словесності, за його книжками «Введение в круг словесности» й «Опыт риторики» навчалися студенти всіх університетів Росії. Ректором нашого університету в 1841—1848 роках був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, котрий виховав цілу плеяду українських літераторів. Професор Ізмаїл Срезнєвський уперше опублікував у «Українському збірнику» «Наталку Полтавку» й інші твори. Він доводив, що українці — це окремий слов’янський народ, а українська мова не є діалектом ані російської, ані польської мов. Професор Марін Дрінов склав першу болгарську орфографію та став згодом першим болгарським міністром освіти й духовних справ. Варто нагадати читачам, що й першу в Російській імперії лекцію українською мовою прочитано саме в Харківському університеті.

— У наші дні класичні університети зіштовхнулися з серйозними викликами часу. Чи збережуть вони в нових умовах свої традиції? Чи зуміють знайти адекватну відповідь змінам у світі?

— Я гадаю, із такими серйозними проблемами, як сьогодні, університети не зіштовхувалися за всю історію свого існування.

Чи зможуть університети по-новому осмислити свою роль у новому світі без кордонів? Чи стане традиційне посередництво університетів у збереженні, передачі й поширенні знань необов’язковим через вільний доступ мільйонів людей до практично необмежених інформаційних ресурсів? Чи залишаться незмінними форми університетської освіти — лекції, семінари, колоквіуми? Класичним університетам потрібно вирішувати складне завдання: за широкого впровадження в освіту комп’ютерних комунікаційних технологій, різноманітних форм самонавчання й мобільності студентів зберегти високу якість їхньої підготовки й особистісний контакт із викладачами.

Кардинальних змін зазнає й ринок праці — якщо сьогодні економіка відчуває потребу в фахівцях одного профілю, то вже завтра її змінює потреба в зовсім інших професіоналах. Причому спеціалізація стає дедалі вужчою. Важко, майже неможливо спрогнозувати, які саме фахові знання й уміння виявляться затребуваними вже через три-п’ять років, а либонь саме стільки триває навчання в університетах.

Відновлення й розширення напрямів підготовки спеціалістів, розвиток системи безперервної освіти лише пом’якшують напружену ситуацію взаємовідносин університетів і ринку праці, але не вирішують її повністю. Функції навчання й перепідготовки перехоплюють нині різноманітні короткострокові курси, тренінги, майстер-класи. Як результат разом із «fast-food» повсюдно поширюється «fast-education». Чи вдасться класичним університетам уникнути перетворення на бізнес-структури, котрі конкурують на «ринку освітніх послуг»?

— Напевно, не менш драматичних змін зазнає й університетська наука...

— Уже минулого століття головним замовником наукових досліджень стали держави, які вкладали велетенські ресурси у військово-космічну сферу, ядерну фізику. Нині вони вкладають їх у біотехнології й генну інженерію. Класичні університети, що звикли вести фундаментальні дослідження широким фронтом, а тепер дедалі більше залежать від фінансових ресурсів недержавного сектора, почуваються незатишно. Вони змушені шукати нові форми поєднання фундаментальних досліджень, без яких від класичного університету залишається одна назва, із прикладними розробками, що мають комерційну перспективу.

Крім цих викликів загального характеру, вища школа в нашій країні зіштовхується й із внутрішніми специфічними проблемами. Йдеться про бурхливу «університетизацію» вищої освіти, найчастіше без жодних на те підстав. Аби вуз міг по праву вважатися Університетом із великої букви, він повинен володіти цілою низкою якостей: мати міцний авторитет у міжнародному академічному співтоваристві, пишатися плеядою корифеїв і основоположників, мати в своєму розпорядженні інфраструктуру у вигляді власних наукових інститутів, повноцінної наукової бібліотеки, музеїв, обсерваторії, ботанічного саду тощо.

А в нас створення вузів, схожих на що завгодно, але не на університет, набуло характеру епідемії. Класичні університети можуть розчинитися в морі псевдоуніверситетських утворень і в результаті постраждає вся система освіти, бо саме вони є системотворними елементами інтелектуального життя країни в цілому й освіти зокрема. Вони — не просто виробники, хранителі й поширювачі знань. Їхня головна функція — готувати фахівців, котрі не лише вирішують конкретні завдання сьогодення, а й мають здатність системно аналізувати актуальні громадські проблеми, стратегічно підходити до майбутнього.

Розуміння цієї істини декларується й на вищому державному рівні. Але сьогодні замало декларацій, потрібна довгострокова державна політика підтримки класичних університетів і конкретні дії самих університетів.

— Про яку підтримку йдеться?

— Передусім про фінансову, але не тільки. Один характерний приклад. Останніми роками абітурієнти вибирають затребувані, престижні напрями — економіку, юриспруденцію, психологію, інформатику тощо — і, відповідно, ці напрями охоче розвивають багато вузів. Але є фахи, зокрема вузькопрофільні, що не користуються попитом, і набір на такі спеціальності вузи поступово скорочують аж до закриття. Справді, чи легко знайти роботу знавцеві грецької мови й латини, фахівцеві з історії Стародавнього Єгипту чи теорії функцій комплексного змінного?

Але без таких фахівців тьмяніє духовне середовище. Скорочується сам простір інтелектуальних пошуків. Держава має бути зацікавлена також у культивуванні популяції людей, котрі розвивають культурну й наукову традицію, котрі створюють у суспільстві мікроклімат, сприятливий для інноваційних творчих пошуків. І в цьому класичним університетам без державної підтримки не обійтися.

Однією з форм зміцнення їхнього статусу могло б стати відновлення університетських навчальних округів, які існували до Жовтневої революції й об’єднували на добровільних засадах вузи регіону. Нині багато вищих навчальних закладів готують фахівців із тих самих затребуваних напрямів. Класичні університети могли б у цій ситуації координувати підготовку навчальних матеріалів, розробку та впровадження передових методів навчання, проводити міжвузівський моніторинг якості освіти, забезпечувати взаємодію вищої й середньої школи, соціологічний і психологічний супровід навчального процесу на території всього округу.

— Напевно, варто було б публікувати об’єктивні показники роботи вузів країни, приміром, у вигляді рейтингів?

— Давно час це робити. За кордоном державні органи й об’єднання професіоналів відносять вуз до категорії «А», «В» або «С» на підставі кількісних показників, що легко перевіряються. І в нас громадськість, студенти, абітурієнти та їхні батьки мають право знати «хто є хто». Міністерство освіти та науки України має в своєму розпорядженні таку інформацію повною мірою.

Флагмани української освіти мають отримувати ресурси для випереджаючого розвитку. Такого підходу споконвічно дотримуються, приміром, і в США — там 70% всіх асигнувань надходить у 100 провідних університетів із 2500 існуючих. Цей досвід виявився успішний і в суспільствах Китаю, Бразилії, Індії, що швидко розвиваються. Росія також планує виділити 25 вузів-лідерів федерального рівня й 80 вузів-лідерів за окремими напрямами підготовки фахівців із тим, аби наділити їх серйозними преференціями в фінансуванні та самостійності.

— Який рядок у такому рейтингу міг би зайняти Харківський національний університет?

— Переконаний, один із перших. Як відомо, на початку 90-х років минулого століття різко скоротилися асигнування на науку й сьогодні з держбюджету фінансується менш як 50% університетських розробок. Але класичний університет тим і сильний, що в ньому зосереджено висококваліфіковані кадри з різних фахів, а його наука інтегрована в світову.

Наші вчені змогли перебудуватися, включитися в пошук позабюджетних джерел фінансування своїх робіт, а часто поміняти напрями досліджень, орієнтовані на ВПК, на галузі, пов’язані з розробкою нових матеріалів, наукомістких технологій, охороною здоров’я людини, захистом навколишнього середовища. Університет зберіг також нерозривний зв’язок між науковими дослідженнями й навчанням студентів. Студентська наука — це, коли хочете, — фірмовий знак нашого університету. Починаючи з молодших курсів, студенти беруть активну участь у дослідженнях, публікують статті, роблять доповіді на конференціях. Органічне поєднання науково-пізнавального й педагогічного процесів закріплює за Харківським університетом статус дослідницького.

— Як ви оцінюєте перебіг реформи вищої освіти в Україні?

— І мій власний досвід, і спілкування з колегами переконують, що реформування йде в правильному напрямі, хоча, звісно, реформи не можна вважати завершеними.

Перспективними виглядають, приміром, пропозиції про реорганізацію вузів І—II рівнів акредитації. Вони були створені в період індустріалізації для масової підготовки фахівців середньої ланки й сьогодні втратили колишнє значення. Надати цим навчальним закладам нового дихання й підвищити ефективність системи освіти в цілому могло б злиття частини з них із вузами III—IV рівнів акредитації. Більшої чіткості й логічності варто надати вже триваючому процесу укрупнення вузів шляхом їхнього об’єднання навколо провідних університетів — це не лише скоротить витрати на підготовку фахівців, а й підвищить якість навчання.

На часі запровадження фінансування підготовки спеціалістів за обгрунтованими нормативами, передбачивши відновлення матеріальної бази вузів. Погодьтеся, підготовка фізика-ядерника й викладача літератури вимагають різних витрат. Необхідно також поступово скорочувати розрив у фінансуванні наукових досліджень, в оплаті праці вчених вищої школи й Академії наук, що досягає сьогодні абсолютно неприпустимих величин і стримує реалізацію потенціалу вузівської науки.

— Не секрет, що сьогодні прийом до вузів став однією з найболючіших і тому найдискутованіших тем у суспільстві.

— Гадаю, варто модернізувати правила прийому до вузів. Передусім ідеться про іспити, які відразу й не завжди справедливо відсікають половину чи дві третини вступників. Адже як часто буває? Студент благополучно склав в університет екзамени, провчився один-два семестри та зрозумів, що займає чуже місце, а вступити вдруге на бюджетне місце вже не може — заборонено законом. У цей самий час здібний абітурієнт із глибинки, котрий був позбавлений можливості отримати додаткову підготовку, може недобрати бали й не пройти через сито конкурсу.

Я перейшов би до іншої системи, яка існує в багатьох країнах. Відповідно до неї кожен має право прийти на перший курс університету, внести певні невеликі гроші й навчатися. Формування постійного контингенту студентів відбувається в цьому разі за результатами перших двох сесій. Така форма прийому разом із системою переносу кредитів полегшить мобільність студентів, відверне багато життєвих драм і усуне грунт для корупції.

На мою думку, гостро стоїть питання про навчання майбутньої інтелектуальної еліти України, обдарованих дітей, котрі яскраво проявили себе ще в шкільні роки, беручи участь у національних і міжнародних олімпіадах. Чимало з них — до 30% щорічно! — залишають країну, вирушаючи на навчання до вузів Росії, Західної Європи, США. Так, для таких дітей зараз багато чого робиться в Україні, приміром, їх зараховують до вузів без іспитів, вони отримують підвищені стипендії. Але є тут ще один важливий аспект — такі студенти часто залишаються «недозавантаженими», їм буває просто нудно займатися в звичайних групах. гадаю, слід було б кращим із кращих дозволити одержувати за рахунок коштів бюджету паралельно освіту за кількома фахами.

— Віле Савбановичу, а які плани Харківського університету на ювілейний рік?

— Ювілей Харківського університету — подія загальнонаціонального значення. Саме свято розпочнеться 17 листопада 2004 року — у день підписання Установчої грамоти університету, а його апофеозом стане 29 січня — двохсотлітня річниця урочистого відкриття університету. Ми чекаємо на свято багатьох гостей, готуємося перетворити його на справжнє торжество Науки та Просвітництва. Водночас саме в ювілейний рік ми приступили до розробки стратегії розвитку університету на тривалу перспективу. Проект стратегії, уже схвалений ученою радою університету, винесений зараз на обговорення всього колективу. Не сумніваюся, що він збагатиться новими ідеями й підходами та стане основою для виконання в третьому сторіччі нашої історії триєдиної місії університету: ПІЗНАВАТИ, НАВЧАТИ, ПРОСВІЩАТИ.