Все життя його тягло в небо, в космос; у юності він мріяв про авіацію, не склалося; став учителем у селі, яке не на кожній карті й знайдеш. Проте вчителів такого рівня і тоді, в Союзі, було менше, ніж космонавтів. 1983-го це визнали, він дістав звання народного вчителя СРСР. У 2002-му Сахнівська школа Корсунь-Шевченківського району Черкащини набула офіційного статусу «Авторська школа О.А.Захаренка». Сталося це за три місяці до смерті Олександра Антоновича. У 2007-му Міністерство освіти і науки України запровадило медаль ім.Олександра Захаренка.
Авторська школа
Існує поняття «авторське кіно» чи, скажімо, «авторська ювелірна прикраса», «авторська кераміка» — йдеться, власне, про твори мистецтва у тих сферах культури, в яких натхненна творчість зовсім не є обов’язковою, де все, чи майже все, підпорядковане стандартам маскульту й ширвжитку. Авторська школа Захаренка — з особливого ряду, вона — витвір педагогічного мистецтва.
Сахнівка в часи Союзу вважалася меккою для вчителів однієї шостої планети. Приїжджали і завжди бували вражені, розворушувало: побачене перевершувало все раніше чуте й читане про «школу над Россю». Багато хто навіть і уявити не міг, що таке можливе. «І це все — самі? Своїми руками?.. Просто фантастика якась!»
Олександр Захаренко матеріалізував те, що утверджував на словах: «Школа — це постійний, самостійний рух уперед, ідея, яка має неодмінно захопити відразу трьох: учителя, учня, батьків. Якщо такої ідеї немає, то школа перетворюється на звичайну контору Держкомосвіти, де приходять і йдуть за дзвоником...» На практиці педагогічна симфонія — гармонійне поєднання інтересів учителя, дитини та її домашніх — виражалася в тому, що кожного дня протягом трьох десятків років у життя втілювалася певна справа, яка була цікава всім, яка об’єднувала. Захаренко повернув життя в селі так, що все раптом зосередилося навколо школи. Дітоцентризм — така ідея. Він умів розмовляти. За жодних умов він ні на кого не підвищував голосу. Його недарма називали директором села. Говорив — чули, пустих слів не було. Затаскане й часто брехливе гасло «Все найкраще — дітям!» у Сахнівці дивовижним чином було реалізоване вповні. Так були збудовані два чудові басейни, в яких усі — від першокласників до вчителів — могли плавати цілий рік, сучасний спортзал (у якому й балетна студія була), неординарний музей, обсерваторія, фонтан — ляснеш у долоні — струмені бризнуть, дендропарк... Усе працювало на виховання особистості. От, скажімо, «живі обеліски», які потім розійшлися по багатьох селах. Це — розарій: 216 кущів; під кожним земля від порога, який переступив солдат, ідучи на війну, і вода під час садіння — із рідної криниці, і рушник — у День Перемоги. На табличці — ім’я. Коли влаштовувався обеліск, були живі і вдови, і батьки, і багато тих, хто пам’ятав загиблих. Таке зворушує, об’єднує... Школа славилася й серед дітей. Був випадок, коли з далекого глухого села прийшов у Сахнівку промоклий і замерзлий хлопчик, прийшов як у центр культури (його потім Ломоносовим прозвали), в телескоп на зірки дивитися! Хлопчика обігріли, а потім він усю ніч просидів під куполом обсерваторії, роздивляючись туманності, спостерігаючи обертання супутників навколо Юпітера... Час минав, якоїсь миті і обсерваторія дітям наскучила. Проте рух — як ми пам’ятаємо — має бути постійним, дитячі очі мають сяяти інтересом! Інакше життя іншим заповниться (ну та ми по вулиці бачимо)... І в таку мить в означеному місці з’являлося нове оголошення, розбурхуючи село: «Увага, увага!..» Ідеї були всі з потреб життя, тому й мали відгук.
Крила планера
Як, якої миті починається доля?
Народився він 1937 року в Кам’янці, що над Тясмином... А вирішилося все, мабуть, у 1964-му, коли Олександр Антонович, відслуживши в армії, твердо надумав повернутися до Сахнівської школи, в якій після закінчення інституту рік пропрацював учителем фізики. Спочатку він не був задоволений обраною професією: «Я й нині згадую недобрим словом тих людей, які мені порадили педагогічний замість авіаційного», — писав він із армії 1963-го. В рідній Кам’янці батько вже підшукав йому місце на заводі; будувалися плани. Про перспективи в Кам’янці Олександр Антонович писав дружині: «Це захоплює... але... Планера там немає, а в Сахнівці є! А коли до нього прилаштувати мотор, можна навіть і в Кам’янку літати щодня». І головне: «Я з кожним днем переконуюся, що без дітей я жити не можу (маю на увазі школу)...» Фраза про можливість польотів у Кам’янку не зовсім жарт. Ще до армії він знайшов на якихось складах справжнісінький планер БРО-17 (на сленгу авіаторів «Брошка», конструкція Бронюса Ошкініса), доставив його в Сахнівку, разом зі школярами відремонтував і кілька разів злітав. Планер запускався на довгих гумових джгутах за принципом пульки з рогатки. Однак можна було поставити й мотор. Тільки от хто ж дозволить таку самодіяльність?! Легко уявити, як воно було: «Ви що, хочете над секретними об’єктами літати? З якою метою?» Планер розібрали. Та свою роль він відіграв, час сприяв: Олександр Антонович сходу захопив дітвору мрією про небо, виготовленням моделей повітряних куль, літаків, ракет. Через роки на території школи з’являться два справжні літаки — військовий і пасажирський...
Живе коріння
Батько Олександра — Антон Іванович — протягом багатьох років створював у Кам’янці книгу «Люби і знай свій рід і край!» Це своєрідна сага, написана сільським інтелігентом, яка охоплює період із 1770-го до 1983 року. Містить вона відомості про 250 представників роду. Це кам’янські «Сто років самотності». (І навіть не сто — двісті!) Антон Іванович зібрав розповіді й перекази про події давні та часи ще пам’ятні, описав перші десятиліття ХХ століття, побут, пам’ятні місця, пов’язані з Пушкіним і Чайковським. Безсумнівно, в цій книзі коріння «Криниці пам’яті», зведеної у Сахнівці, що стала чи не першим у країні пам’ятником загиблим від голодомору; на дерев’яних стінах 1100 імен. Очевидно, із батьківської книги «виросла» й «Енциклопедія шкільного роду», яка містить відомості про випускників сахнівської школи з 1937-го року. Епіграф до неї: «Люби і знай...» А на стінах шкільних коридорів сотні фотографій...
Як не став випускником КДУ, героєм праці та союзним міністром
Відомі випадки, коли майбутніх видатних музикантів не приймали до консерваторії, художників — до академії, артистів — в училище. 1959-го Захаренка не взяли на фізмат Київського університету. Через рік він вступить до Черкаського педінституту, в якому вже у ХХI столітті на кафедрі теорії й історії педагогіки буде створена школа-лабораторія, яка впроваджує в сучасність його ідеї. Нинішній Черкаський університет дорожить пам’яттю про свого видатного випускника, видає його праці та книжки про нього. Тут пам’ятають різні періоди його життя.
Ректор ЧНУ ім. Б.Хмельницького, доктор педагогічних наук Анатолій Кузьминський: «У 1978 році до обкому КПУ, де я працював у відділі науки і навчальних закладів, надійшла з Москви рознарядка на нагородження. На звання Героя Соціалістичної Праці треба було подати одного педагога. Довго шукати кандидата не треба було. Швидко підготували документи на Олександра Антоновича і з легким серцем їх відправили. Та за кілька днів до нагородження, як сніг на голову: кандидатура Захаренка відхилена, потрібна жінка-педагог. Тоді, не секрет, траплялося, нагороджували не за реальні досягнення, а за рознарядкою: то партійних, то колгоспників... Певне, дотримувався і «гендерний принцип». Ми знайшли досвідченого шанованого педагога. Їй вручили Зірку, Олександрові Антоновичу — орден Леніна. У Кремлі нагороджена знічено підійшла до Захаренка: «Вибачте, Олександре Антоновичу, ваша заслужена нагорода дісталася мені». А він зовсім щиро замахав руками: «Та що ви, що ви! Саме ви заслужили це високе звання, я вас сердечно, від усієї душі вітаю!» І в цьому був увесь Захаренко — делікатна, скромний людина, істинний інтелігент. Про його скромність і мудрість, свідчить і той факт, що якось він відмовився від посади міністра освіти в уряді Союзу. Про таку зіркову кар’єру, можливо, хтось і мріяв — від сільської школи — до московського олімпу, але відмовився він твердо: кабінетна робота на будь-якому рівні його не спокушала. Це притому, що багато в чому він був безвідмовний. Будучи депутатом усіх рівнів, він з однаковим сумлінням вникав у проблеми і тракторної бригади, й установ «союзного масштабу»; його рвали на шматки. Кілька інфарктів; людина згоріла.
Батьки і діти
У рік, коли О.Захаренко народився, над Антоном Макаренком згустилися хмари (донос зі звинуваченням у критиці Сталіна!) Автор «Педагогічної поеми» зумів звільнитися з НКВС УРСР, де з 1935-го працював у відділі трудових колоній, і, «сховавшись» у Москві, поринув у письменництво. Того ж 1937-го вийшла його «Книга для батьків». Автор писав: «Якщо в комунах Горького і Дзержинського були безпритульні, то останніми роками довелося більше збирати дітей «сімейних»...» Власне, сімейними дітьми опікувався й Захаренко. У Макаренка конфлікт батьків і дітей у першому розділі змальовано так. Єдиний син пограбував батьків і готовий був їх убити. Його батько (обличчя від шраму однощоке) здає сина в колонію: «Я партизан. Мене от... шабля шкуровська... голову мою... розрубала!» Та симпатії Макаренка на боці сина: «...син підняв проти батька вільну, горду голову, — недарма ж батько рубався зі шкуровцями!» Тобто батько завоював свободу, а сам не зміг їй відповідати?! Нам важко проникнути в логіку тієї епохи; важко сприймаються тенденційність і отрута класової ненависті. Однак і вони не перекреслюють таланту Макаренка. Хоч би як там було, його методи давали стовідсотковий результат перевиховання, «його діти» — саме те покоління, яке розв’язало головний Європейський конфлікт 1945-го. Через тридцять років після Антона Макаренка в одному окремо взятому селі інший педагог на ім’я Олександр Антонович (за дивного збігу в імені звучить луна імені попередника) зумів розв’язати проблему батьків і дітей.
От розмова.
— Мамо, ви куди?
— У школі стелі білити.
— Навіщо? Ми вже давно...
Це дивуються діти, які приїхали в гості, закінчивши університет.
— Та як же?! — у своєю чергою дивується мати. — Треба, треба допомогти...
* * *
Прийшли інші часи. Нове століття чекає свого вчителя.
У Сахнівці готується до відкриття музейна кімната, присвячена Олександрові Антоновичу Захаренку, стеля в ній — чорна як глупа ніч. У день відкриття палець екскурсовода натисне кнопку, і над підведеними обличчями відвідувачів раптом спалахнуть сузір’я: він любив космос.