Нарешті Україна приєдналася до держав, які визнають верховенство освіти в національному і міжнародному розвитку. Вслід за «старшим братом» і в нас з’явилася Національна доктрина розвитку освіти, щоправда, поки що у вигляді проекту.
Починаючи читати проект цього документа, я мав сподівання, що він відповідає поняттю «національна доктрина». Тобто в ньому має бути визначена сутність майбутньої системи освіти в загальносуспільному (загальнонаціональному) контексті з урахуванням можливих і неминучих суспільних змін як усередині нації, так і в глобальному масштабі. Будь-які програми, плани, етапи реалізації доктрини мають бути вже додатком до неї, а не її сутністю, логічно випливати з її положень і тверджень.
Насамперед доктрина мала б проголосити нову філософію освіти, якою її бачать сучасні реформатори і яка забезпечить досягнення мегацілей і вирішення мегазавдань, встановлених цим документом. Доктрина має обгрунтувати необхідність саме такого, яке пропонується, реформування освіти. І, нарешті, доктрина має визначити, хоча б схематично, якою має стати система освіти в результаті вирішення поставлених завдань і який позитивний вплив вона справить на розвиток нації.
На жаль, у документі немає серйозного аналізу вад, властивих сучасній системі освіти. А жаль, бо це, по-перше, надало б більшої логіки документові у викладі заходів, які необхідно здійснити впродовж чверті століття, і, по-друге, допомогло б читачам документа і реалізаторам реформ (а це мають бути одні й ті самі люди, бо розвиток освіти — всенародна справа, як стверджує доктрина) визначитись із позицією стосовно конкретного втілення її положень.
Як саме доктрина проектує нашу систему освіти на наступне чвертьстоліття?
Перше. Мета національного розвитку була сформульована в одному з виступів Президента України Л.Кучми в листопаді 2000 року, і поки що жодна політична сила не спростувала її. Цитую: «Довгострокова стратегія... повинна забезпечити міцні підвалини утвердження України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю держави, її інтеграцію в цивілізаційний процес не друговартісним придатком, а країною з конкурентоспроможною економікою, яка може вирішувати найскладніші завдання свого розвитку».
У вступній частині проекту доктрини названі пріоритети нової світової динаміки: демократія, культура миру, толерантність і ринкові відносини, і, отже, тим самим визначені і пріоритети для національного (вибачте, державного) розвитку України.
Я недарма розмежував два терміни — «національний» і «державний», оскільки вони, хоч і взаємопов’язані між собою, але не тотожні. Теорія визначає державу як механізм забезпечення цілісності й розвитку нації, і хоч би якою вона була могутньою, всіх аспектів життя нації, у тому числі сфери освіти, не охоплює. Відповідно і державна політика не є політикою національною, оскільки, наприклад, у демократичних країнах значний внесок у розвиток нації робить громадянське суспільство. З приходом до влади нових політичних сил державна політика неминуче змінюється, а отже, якщо ототожнити державу і націю, то все суспільство буде лихоманити після кожних виборів від переорієнтації на нові пріоритети, що їх встановлюватиме нова державна влада. Цього не станеться (або цю лихоманку можна істотно пом’якшити), якщо розділити національні і державні інтереси, тобто інтереси всього суспільства і чинної державної влади. Тому або необхідно змінити назву доктрини, визначивши її як «державну», або відмовитися від терміна «державна політика», віддавши пріоритет національній політиці.
Що від цього зміниться? По-перше, держава стає не єдиною, а однією з діючих осіб у формуванні й реалізації політики, в тому числі у галузі освіти. Втрачаючи абсолютний авторитет у прийнятті рішень, держава натомість перекладає частину свого тягаря на плечі суспільства, віддаючи йому, тобто, його представникам в особі громадських організацій, професійних об’єднань, колективів, сім’ї та й просто окремих осіб, можливість брати участь у прийнятті рішень і, що найважливіше, в їх реалізації.
У доктрині кілька разів згадується про роль громадянського суспільства в розвитку освіти. Щоправда, крім декларацій, у цьому документі немає нічого конкретного щодо майбутнього партнерства держави і громади в розвитку освіти, за винятком, можливо, фінансування, яке має здійснюватися також із різних позабюджетних джерел.
Друге. Весь текст «Доктрини» пролонгується на молоде покоління, якому створюватимуться колись рівні можливості в здобутті якісної освіти (для старшого покоління з певного віку ці можливості будуть, вочевидь, нерівними), яке навчатимуть основних принципів поведінки в системі соціальних відносин, і особливо на ринку праці. Образливо, звичайно, усвідомлювати свою приналежність до іншого покоління. Адже українська система освіти лише має «створити умови» для «формування покоління, здатного навчатися впродовж життя». Отже, знову живемо «ради завтрашних дней», як співалося в радянській пісні.
Гортаю текст, шукаючи, яким чином забезпечуватимуться «рівні можливості» хоча б для молоді. Звичайно, на першому місці, як записано в нашій Конституції, безоплатність, а для загальної середньої освіти — ще й обов’язковість її здобуття.
Звідки у держави гроші, які вона витрачатиме на навчання? Очевидно, з податків і прибутків від діяльності економічного сектора державної власності. Чи в однаковому становищі будуть ті, хто платить великі і хто платить малі податки? Дослідження в галузі економіки освіти свідчать, що в усіх країнах, де освіта фінансується з державних або суспільних бюджетів, простежується велика нерівність у використанні суспільних витрат на освіту групами населення з різним соціально-економічним статусом. Навіть у високорозвинених країнах на 20% найменш забезпеченого населення припадає 7—8 % суспільних витрат на освіту, а на 20% найбільш забезпеченого — близько 40%. У країнах, що розвиваються, ця диспропорція значно більша: в середньому у державах Латинської Америки понад 60% всього населення користується лише 22% суспільних витрат на освіту. Валовий національний продукт на душу населення в Україні нижчий, ніж, наприклад, у Чилі, а стратифікація населення за соціально-економічним рівнем ще разючіша. На жаль, ніхто не проводив економічних досліджень розподілу видатків держави на освіту серед різних соціальних груп. Цікаво, якими були б результати цих досліджень?
Отже, положення безоплатності середньої освіти потребує додаткових пояснень, оскільки насправді рівні можливості неминуче обернуться нерівноправністю: діти багатих реалізовуватимуть однакові з дітьми бідних права на освіту зі значно вищою ефективністю, а отже, за логікою документа, щоб досягти рівності, необхідно буде або встановлювати нерівність доступу до освіти, залежно від соціально-економічного статусу, або витрачати додаткові великі суспільні кошти.
Ще менш зрозуміла ситуація з вищою освітою. Метод «план по валу — вал по плану» відбився і в доктрині, і у виступі міністра освіти і науки України в «Дзеркалі тижня» на початку червня нинішнього року. Держава (а точніше, платники податків) платить за підготовку фахівців з дітей і високозабезпечених батьків, і незаможних, причому платить однаково. Рівність? Так. Рівноправність? Категорично — ні.
Щодо рівності й рівноправності мій американський колега Річард Наннілі, професор Університету Міннесота, навів таку аналогію. За обіднім столом сидять батько і 10-річний син, і мати запитує в них: «Вам обом давати рівні чи рівноправні порції?». Зрозуміло, що за умови рівності батькові дістанеться менше, ніж він потребує, а син не впорається з тим, що отримає. Отже, терміни «рівні можливості» й «рівність» потребують додаткового уточнення, особливо якщо йдеться про освіту. Безперечно, заходи, передбачені проектом доктрини, такі як адресна допомога незаможним сім’ям, безвідсоткові кредити на навчання тощо, спрямовані на розв’язання цієї проблеми, і необхідно, на мою думку, провести чесні й неупереджені розрахунки, розробити моделі фінансування, які б насправді забезпечували рівноправність, компенсували соціально-економічне розшарування.
Розмову про рівність хочу завершити однією цитатою. «Ліквідація бідності не потребує рівності у суспільстві… Вся історія цієї країни свідчить, що неможливо зробити бідну людину багатою, роблячи багату бідною. Можна лише зробити бідних багатшими, роблячи багатшими всіх, у тому числі й багатих». Ці слова належать Кейту Джозефу, міністру освіти в уряді Маргарет Тетчер. До них можна лише додати, що бідняка неможливо зробити багатим, його можна навчити, як ним стати.
Третє. Якщо ми говоримо про перспективи освіти на найближчі 25 років, то мусимо перш за все зазначити, що освіта стала окремою самостійною виробничою галуззю, і до розробки стратегій її розвитку слід підходити з урахуванням величезного недержавного сектора освітніх послуг. Будь-яка система освіти складається з формальної компоненти — навчальних інституцій, закладів, установ, тобто «офіційної» частини, а також неформальної, куди належать засоби масової інформації, сім’я, громадські організації тощо. Коли ми говоримо про національну освітню доктрину, то цілком логічно очікувати принаймні врахування цієї неформальної компоненти, не кажучи вже про визначення перспектив її розвитку.
У США протягом останніх 15 років проводились дослідження з метою визначення залежності рівня успішності учнів, розвитку їхніх індивідуальних можливостей і підготовки до майбутньої кар’єри від забезпечення шкіл матеріальними, фінансовими й людськими ресурсами. Висновки досліджень були шокуючими — ніякі додаткові фінансові вливання чи організаційні поліпшення у школі не позначалися на якості випускників. Водночас найбільші відмінності між учнями простежувалися у залежності від соціально-економічного статусу сімей. На другому місці за силою впливу було найближче оточення молоді (те, що ми називаємо «вулиця», а американці — «neighborhood», або «околиця»). Вплив школи на формування особистості, як засвідчили дослідження, виявився дуже незначним.
З огляду на це, слід було б очікувати, що доктрина враховуватиме суспільну ситуацію, передбачаючи певні заходи соціального характеру, а не виключно навчального. Якість освіти, ефективність діяльності закладів освіти значною мірою залежать від роботи з батьками — не лише просвітницької, а й соціальної, якщо хочете, політичної. У тексті є окремі згадки про відповідальність батьків за освіту дітей, і — все. Отже, знову ж таки, можна зробити висновок, що доктрина спрямована на розвиток майже виключно формальної, офіційної, керованої державою компоненти освіти.
Четверте. Туманно викладено перспективи реформування управління освітою — розширення доступу громадськості до прийняття управлінських рішень. Можна зрозуміти так, що цілком прийнятно залишити й надалі все, як є, намагаючись керувати всіма ланками разом і кожною зокрема. Але ж можна й інакше — як прагнення розробити спільно з усіма учасниками освітньої діяльності «правила гри» і організовувати роботу на загальне благо. Перший варіант — те, до чого ми всі звикли і що дуже важко змінити, перебуваючи всередині замкненої управлінської системи. Другий варіант — цивілізований шлях розробки і реалізації скоординованих політик, які передбачають відкритість системи. Здається, що в доктрині вибрано другий варіант — відкритої і демократичної державно-громадської моделі управління. Але чому тоді в одному абзаці йдеться про «врахування тенденцій у децентралізації управління» (враховувати можна не лише для використання, а й для ефективного протистояння), тоді як у другому вже мають враховуватись «тенденції централізації, деконцентрації та децентралізації»? Закон єдності й боротьби протилежностей у дії?
Високий рівень свободи навчальних закладів необхідний, якщо йдеться про неминучість створення й розвитку «ринку освітніх послуг» і прагнення до належної якості навчання. Лише конкуренція здатна стимулювати навчальні заклади до поліпшення своєї діяльності, підвищення ефективності (в тому числі й економічної) і урізноманітнення освітніх послуг.
П’яте. З тексту Доктрини не зрозуміло, від чого залежатиме величина бюджетного фінансування — від кількості студентів/учнів, вартості навчання одного середнього студента, кількості викладачів, чи все ж таки насамперед від ефективності діяльності кожного конкретного закладу? Чи не виявиться майбутня система освіти «чорною дірою», в якій зникатимуть бюджетні кошти без істотних результатів для кожного окремого студента/учня і для суспільства загалом? Як при запропонованих у доктрині схемах фінансування й нормування діяльності навчальних закладів може досягатись висока якість освіти, якщо ці схеми фактично виключають будь-яку конкуренцію серед державних навчальних закладів?
І, власне, чому економічна діяльність закладів освіти має бути лише неприбутковою? Освіта створює додану суспільну вартість — підвищує продуктивність життєдіяльності кожного суб’єкта суспільства, забезпечує зростання добробуту окремих індивідів і в підсумку — усієї нації, створює ринково цінний продукт — кваліфіковану робочу силу, і раптом це виявляється неприбутковою діяльністю. Може, ми просто не знаємо, як оцінити прибуток від цієї діяльності? А як бути з науковою продукцією, яку створюють і створюватимуть надалі вчені, працюючи у закладах освіти? Нарешті, як бути з наданням додаткових освітніх послуг бажаючим? Відсилати їх до репетиторів чи віддавати на поталу Інтернету? Це ж які великі гроші у вигляді податків з цих видів послуг могли б піти на розвиток бодай тієї ж системи освіти! Ну і, знову ж таки, доктрина передбачає створення ринку освітніх послуг. Де ви бачили неприбутковий ринок?
І, нарешті, незрозуміло, в чому полягає нова політика фінансування освіти, якщо все залишається, як і було: кількісні та якісні показники, структура витрат і послуг, стандарти інфраструктурного забезпечення, диференційовані нормативи витрат на діяльність закладів освіти... Не хотів би я бути керівником «автономізованого» закладу освіти. Хоча чом би й ні — набагато простіше виконувати вказівки згори, а якщо виникають суперечності між потребами розвитку і нормативами, — подавати прохання нагору і чекати рішення.
Шосте. Особливо сумно стало мені, коли прочитав розділ про міжнародне співробітництво й інтеграцію у сфері освіти. Неначе й немає ніякої глобалізації, що змушує реформуватися навіть добре облаштовані системи освіти розвинених країн, і не потрібно дбати про авторитет вітчизняних учених у світовій науковій спільноті, і немає й не буде в Україні іноземних навчальних закладів. Загальний дух розділу свідчить про серйозний застій у міжнародних справах, а головне — про відсутність бачення можливих шляхів утвердження української освіти як рівноправного партнера в глобальній освітній мережі.
Ну, а положення про те, що «українська освіта... використовує можливості тих міжнародних інституцій й організацій (я повністю зберігаю стилістику і граматику документа. — Авт.), які за родом своєї діяльності покликані залучати педагогів...» і т.д., взагалі відверте до непристойності. Чи не досить бути захребетниками у міжнародних організацій? Я намагався знайти хоча б невеличку, символічну державну програму, яка була б спрямована на підготовку за кордоном кадрів для української освіти. Навіщо? Є Сполучені Штати, є дідусь Сорос, є ТЕМПУС-ТАЦІС, хай вони платять, а українська освіта ще добре подумає: а чи варто потім використовувати тих педагогів, які стажувалися за кордоном? Чи варто прирівнювати доктора філософії зі США до нашого хоча б кандидата наук? Чи можна взагалі пускати молоду людину за кордон, адже вона може там і залишитись?..
Насамкінець (сьоме) про мову документа. На мою думку, неприпустимо в одному документі дотримуватись дискурсу протилежних соціальних теорій і підходів. Ринковий дискурс відрізняється від дискурсу соціалістичної ідеології, як ділові кабінетні переговори відрізняються від багатолюдного мітингу на майдані. Модернізаційний дискурс не слід змішувати з дискурсом теорії залежності й вивільнення. І вже геть не годиться вживати в недоречному контексті терміни на кшталт: «меншовартісні риси характеру», «громадянський авторитет індивідуальності», «максимально нові й потужні канали інформаційного обміну»... Термін «інновація» рясніє, як колись при Леонідові Іллічу «эффективность и качество», причому інколи у значенні, яке нічого спільного з цим терміном не має. Ну а «мобільність світоглядних експектацій» взагалі не потребує коментарів.
Та, попри все, я позитивно ставлюсь до ухвалення цього стратегічного освітянського документа, навіть у такому вигляді. Життя настільки швидкоплинне, що не встигнуть доктрину прийняти, як потрібно буде її істотно міняти. Світовий банк багатий, гроші на підготовку нової доктрини у нього знайдуться. Тоді знову поговоримо...