UA / RU
Підтримати ZN.ua

Освіта: масовий обман

Люди старшого покоління, яких змушували вивчати біографію Леніна, пам’ятають, що Володя Ульянов зі всіх предметів мав п’ятірки, а з логіки — четвірку...

Автор: Василь Петрів

Люди старшого покоління, яких змушували вивчати біографію Леніна, пам’ятають, що Володя Ульянов зі всіх предметів мав п’ятірки, а з логіки — четвірку. Наслідки браку логічного мислення у майбутнього вождя світового пролетаріату загальновідомі, від його приходу до влади і до сьогоднішнього дня логіки нема ні в освіті, ні в суспільстві загалом.

Критерієм оцінки результатів наукової роботи колективів політиків та економістів була і залишається відповідність розроблених теорій не реальному життю, а тимчасовим планам можновладців. Адже жодні економічні експерименти не проводяться просто так. Існують десятки інститутів, які все обґрунтовують, науково доводять, захищають у вигляді дисертацій на дуже поважних радах. Неодноразово доводилося бути свідком, як подібні експерименти з тріском провалювалися, ховаючи під собою мільярди народних коштів. А чи чув хтось, щоб автора та оспівувачів спростованих життям теорій позбавили наукового ступеня та права займатися педагогічною діяльністю? Я не чув. Титул — це довічно. Користуючись такою безкарністю стрімко зростає армія титулованих шаманів, які обіцяють Україні незліченні скарби Полуботка, неіснуючі родовища нафти і газу, зливу дешевих товарів через вільні економічні зони, двигуни та інші чудеса техніки, за які Америка ніби-то готова заплатити мільярди, але чомусь не платить...

Оговтавшись, десятки тисяч ідеологів, правників та економістів тоталітарної системи напрочуд швидко зрозуміли, що «керівної і спрямовуючої сили», яка хоч як-небудь керувала ними, вже немає. Ніхто не вимагає ні перепідготовки в умовах ринкової економіки, ні підтвердження наукового ступеня. Отже, вирішили вони, зміст навчання — другорядне, головне — диплом, який миттєво перетворився на титул. І вже зовсім щасливими вони стали, усвідомивши, що тепер гроші за дипломи можна брати цілком легально, бо жодного контролю з боку держави за результатами роботи приватних вузів немає. Україна буквально вибухнула сотнями інститутів та університетів, які за два-три роки можуть видати диплом державного зразка про вищу освіту за кількома спеціальностями одразу. Можна заочно, можна дистанційно, можна «без виїзду до місця навчання». Головне, що треба для відкриття такого навчального закладу, — набрати нормативну кількість титулованих викладачів. Система науки і освіти перетворилася на свого роду самодостатню касту. А щоб швидкоплинні урядові чиновники не чіплялися, їх переконали, що мати кілька наукових ступенів престижно. Аж дивуєшся, коли це керівник, чия установа буквально розвалюється, встигає не тільки здобути другу вищу освіту, але й захистити докторську дисертацію.

Тут слід зупинитися, вибачитися перед колективами навчальних закладів України, подякувати їм за важку і чесну працю, яка є справою життя і результатом якої є мільйони підготовлених фахівців. Таких більшість, так і має бути. Але стверджувати, що в Україні диплом можна отримати чесно і безкоштовно в результаті наполегливого навчання, — це теж саме, як казати, що гроші можна заробити, а не тільки вкрасти.

Мені самому прикро, що наведене вище — не просто негативні явища, а ознака виродження життєво важливої для нації галузі. Чи можливо, що ціла галузь освіти починає створювати видимість роботи, замість того, щоб реально працювати? Можливо, бо таке вже було, наприклад, з торгівлею. Сьогоднішні діти, на щастя, не можуть зрозуміти, як може бути так, що гроші є, а купити нічого. А ми пам’ятаємо, як за кілька тижнів до свят намагалися дістати найнеобхідніші продукти, як вистоювали величезні черги за хлібом чи маслом, як отримували спеціальні талони, без яких неможливо було купити мила, прального порошку, горілки, цукру... А галузь торгівлі працювала. Ні на день не припиняли роботи технікуми радянської торгівлі, торгово-економічні інститути, ради по захисту дисертацій з відповідних дисциплін. Тепер, залишивши на займаних посадах цих «науковців», викладачів і навчених ними спеціалістів, ми чекаємо змін на краще. А вони ділять пільги, ліцензії, дозволи, як колись ділили між своїми «дефіцит». Ні про яку переатестацію в межах існуючої системи не може бути й мови, бо ці ж люди на додаток до нікому не потрібної вищої атестаційної комісії створять найвищу переатестаційну комісію, що змусить усіх заповнити десятки паперів, яких ніхто не читатиме, і за помірну додаткову оплату остаточно узаконить титули.

Освіта стала платною, але не для всіх. Якби бюджетні кошти надавалися безпосередньо обдарованим випускникам шкіл у вигляді цільових грантів на освіту, то це стало б могутнім стимулом до навчання у школі. Абітурієнт сам вирішував би, якому навчальному закладу віддати ці гроші, а вузи всіх форм власності дійсно стали б рівноправними і незалежними. Замість цього всі почали ділити. Спочатку міністерство за своїми критеріями щороку виділяє навчальним закладам певну кількість бюджетних місць, тобто грошей на підготовку спеціалістів. Далі кожний вуз за своїми правилами прийому, викликаючи шквал критики, вибирає студентів на безкоштовне навчання. Школи будь-якими способами намагаються стати «базовими» для вузів, уклавши договори, за якими їхні випускники матимуть переваги при вступі. Пункти з переліком пільг при вступі займають чи не половину правил прийому. Всі звинувачують один одного у необ’єктивності, а батьки звинувачують усіх разом у хабарництві.

Одні навчальні заклади дійсно забезпечують належний рівень підготовки, інші просто видають дипломи всім, хто «прослухав» курс навчання. Досить поширеною є думка, що диплом без знань не принесе жодної користі і життя рано чи пізно розставить усе на свої місця, тож на несумлінні вузи можна не звертати уваги. З цим важко погодитися, спостерігаючи, як люди платять свої гроші спочатку в касу за навчання, а потім викладачу за те, щоб поставив оцінку без навчання, за яке вони заплатили.

Поки міністерські чиновники сперечаються, чи є букет квітів хабаром, продаж оцінок стає масовим, охоплюючи всю систему — від школи до вчених рад по захисту дисертацій. Найстрашніше, що в системі освіти хабарі не просто дають, а вчаться їх давати! Бездарні учні та ліниві студенти, намагаючись якось виправдати своє небажання чи неспроможність вчитися, збільшують масштаби явища до такої міри, що багато учнів та їхніх батьків уже навіть не вірять, що можна вчитися «без грошей». Відмова поставити незаслужену оцінку сприймається такими людьми як здирництво.

Cистема освіти практично змушує викладачів брати хабарі, бо жодної відповідальності за виставлені оцінки немає. Адже хабар — лише винагорода за вчинену незаконну дію, тобто за безпідставно поставлену високу оцінку. Для прикладу розглянемо таку ситуацію. Підприємець чи директор невеликої фірми вирішив взяти на роботу юриста, економіста або іншого фахівця. Як він має вибрати претендента на робоче місце? Влаштувати вступну співбесіду директор не може, бо юрист саме тому і потрібен, що на фірмі ніхто не знає цієї ділянки роботи. Якщо ж встановити випробувальний термін, то спеціаліст з «купленим» дипломом може протягом цього терміну знищити фірму некваліфікованими діями. Приймаючи на високооплачувану роботу фахівця, підприємство стає споживачем наданих цьому спеціалісту освітніх послуг. Диплом при цьому є свого роду сертифікатом якості, а оцінки в додатку до диплома — числовою мірою цієї якості. Даруйте за порівняння, але купуючи продукти ми знаємо, що у різних продавців різні ціни, але міра у всіх мусить бути однакова — кілограм. І коли виявляється, що у когось цей кілограм на третину легший, ми можемо притягнути винних до відповідальності. Реального ж механізму притягнення до відповідальності за видачу диплома про вищу освіту особі, інтелектуальний розвиток якої зупинився десь у сьомому класі, немає.

Спустимося на сходинку нижче по освітянській драбині. Вузи одноголосно стверджують, що оцінки атестата ніяк не відображають рівень знань випускників школи. Замість того, щоб добиватися об’єктивного оцінювання у школі, покращуючи її роботу, вузи відверто ігнорують не лише оцінку, виставлену вчителем за роботу учня протягом шести років, а й саму роботу вчителя. Мовляв, записуйся на підготовчі курси, ми тебе навчимо, а потім оцінимо на вступних іспитах. А чи є оцінка вступного іспиту об’єктивнішою? Звичайно, ні, бо за неї так само ніхто не несе жодної відповідальності. У випадку несправедливо заниженої оцінки існує хоча б теоретична можливість відновлення справедливості шляхом апеляції. Правда, при цьому також не карають викладача, який «помилився». Погодьтеся, це те саме, якби злодія змусили лише повернути вкрадене. Коли ж абітурієнт абсолютно справедливо отримує 8 чи 9 балів, але його місце займає нездара, якому купили 11 балів, зробити нічого не можна, бо подавати апеляцію на чужі оцінки не має права, хоч їх вплив на долю дитини такий же, як і своїх. Змирившись із такою ситуацією, вчителі «заплющивши очі», виставляють незаслужені бали, а учні часто ігнорують вивчення предметів, з яких непотрібно складати вступні іспити.

Завищувати оцінки вчителів спонукає не лише безвідповідальність, але і той факт, що при існуючій системі, оцінюючи своїх учнів, учитель оцінює і результати власної роботи. Така самооцінка мимоволі призводить до поступового завищення результатів, на папері знання учнів стають усе кращими, і це надихає міністерських чиновників до подальшого ускладнення навчальних програм. Тож до школи потихеньку переходить частина вищої математики, програма біології нагадує вузівську. У школі вивчають дві або три іноземні мови і не хочуть звертати увагу, що навіть абсолютна більшість випускників вузів вільно не володіють жодною іноземною. Образно кажучи, планка вимог до рівня освіченості учнів піднялася на таку висоту, що більшість із школярів уже навіть не намагається стрибати, а спокійно проходить під планкою. А ми робимо вигляд, що не бачимо цього, привчаючи дітей до обману. Діти пишаються, а батьки тихо радіють, коли вдалося списати контрольну чи екзаменаційну роботу, подати знайдений в Інтернеті реферат за власну наукову розробку. Вчителі прекрасно бачать усе це, але мовчать, бо ситуація набула такого масштабу, що ми боїмося говорити вголос про масовий обман в освіті, як колись боялися говорили про абсурдність комуністичного режиму. Звичайно, формально існує система інспекторських перевірок шкіл та акредитації вузів, але її працівники теж практично не несуть жодної відповідальності за завищення результатів.

Я збирався присвятити цю статтю обґрунтуванню ідеї зовнішнього стандартизованого тестування. На перший погляд видається, що створення ЗСТ-центрів з одного боку дозволить отримати об’єктивну оцінку навчальних досягнень випускників школи плюс критерії відбору здібних абітурієнтів. Вигода очевидна: замість двох іспитів (випускного і вступного) учні здають лише один, держава економить кошти, учні та батьки — нерви. Внаслідок незалежності таких центрів від шкіл та вузів мала б зрости об’єктивність оцінювання, бо знання кожного з учасників тестування мірятимуть за однаковими критеріями. Але питання про відповідальність за оцінку і у цьому випадку залишається відкритим. Дійсно, хіба ми зараз не маємо єдиних для всіх критеріїв оцінювання? Маємо. Чи може кваліфікований педагог оцінити знання учня? Може. То чому ж наші педагоги оцінюють погано, а у центрі зовнішнього тестування робитимуть це добре? Таке можливе тільки в єдиному випадку, коли технологія проведення екзамену дозволить виявити конкретного несумлінного працівника, з вини якого допущена неправильна оцінка, а він особисто нестиме персональну відповідальність за свої дії.

Хоча відомо, що навчити нічого не можна, а можна лише навчитися, вчитель несе моральну відповідальність за рівень знань учнів і підсвідомо йде на завищення результатів. На противагу цьому працівник центру тестування дбатиме лише про вимірювання рівня знань, яке він має зробити якомога точніше і об’єктивніше. Лише тоді, коли нормативними актами буде чітко встановлено, що в разі виявлення свідомого завищення чи заниження оцінки всі результати тестування даної групи будуть анульовані і проведено повторний іспит, а винний позбавлений права працювати в системі освіти, можна сподіватися на зміни на краще. Інакше ми отримаємо або абсолютно недієздатну систему тестування, як це було у 1993 році, або ще гірше — централізацію збору «вступних внесків».

Насамкінець хотів би ще раз вибачитися перед педагогами за те, що при всіх їхніх негараздах хочу покласти на них ще й відповідальність. Зрозумійте, мова йде не про відповідальність за рівень знань, а тільки за його оцінку. Кого з нас не вмовляли «поставити трійку, бо дитину виганяють»? Кого батьки хоч раз зі слізьми не просили добавити хоч би два бали? Чим можемо зараз обґрунтувати відмову? Фраза «я принциповий» не завжди підходить, особливо коли просить друг чи родич. Сказати, що, поставивши незаслужену оцінку, ризикуєш втратити роботу, також не можна, бо всі знають, що це неправда. Заплющуємо очі і малюємо завищені бали, а нас обманюють, видумуючи історії про «хворих батьків» чи «важке матеріальне становище»… Найбільш прикро те, що педагоги вже змирилися, що їх намагаються обдурити. Комунальників обманювати не можна — все одно треба платити, збрешеш податковій — оштрафують, міліції — можуть посадити. А вчителю чи викладачу можна безкарно показувати чужий конспект чи зроблену кимось контрольну. Може, тому для оплати всіх бюджетних галузей гроші є, а вчителям кажуть, що нема, бо звикли обманювати їх ще у школі?